Читать книгу Нарешті - Эдвард Сент-Обин - Страница 3

– Не чекав мене побачити? – запитав Ніколас Пратт, упираючись ціпком у килимове покриття підлоги крематорію і дивлячись на Патріка зі злегка безцільним викликом – зайва у його віці звичка, котрої, щоправда, було вже запізно позбуватися. – Я стаю похоронним завсідником. Природний стан речей у моєму віці. Не бачу сенсу стирчати вдома та реготати над помилками молодих неуків, які складають некрологи, чи віддаватися одноманітному задоволенню підраховування щоденної квоти померлих сучасників. Ні! Ліпше оспівати подвиги товариша: ось він, найвідоміший шкільний педик. Подейкують, ніби він був бравим вояком, але хіба ж я не знаю! І все в такому дусі – здалеку краще видно. Завваж, я не стверджую, що це не бентежить душу. На схилі днів оркестр набуває потужнішого звучання. І так, у цьому немало жахливого. Човгаючи між лікарняним ліжком і меморіальною лавою, я не можу не думати про нафтові танкери, що кожного другого тижня розбиваються об скелі, та зграї птахів зі склеєними крильми й жовтими божевільними очима.

Ніколас роззирнувся, оглядаючи людей, котрі зібрались у крематорії.

– Негусто, – пробурмотів він, наче готуючи звіт для третіх осіб. – Це релігійні друзі твоєї матері? Надто претензійні. Як вони називають цей колір? Баклажанний? Aubergine à la crème d’oursin?[1] Треба піти до Гантсмана й замовити в нього костюм такого ж кольору. Як, хіба ви не маєте баклажанного? Неймовірно, на похороні Елінор Мелроуз усі були в баклажанному. Негайно замовте хоча б із милю! Гадаю, скоро з’явиться твоя тітонька. Хоч одне знайоме обличчя серед «баклажанів». Бачив її минулого тижня в Нью-Йорку і, мушу похвастатись, я першим повідомив їй сумну звістку про відхід твоєї матері. Вона розридалась і замовила croque monsieur[2] та поглинула його разом із другою порцією дієтичних пігулок. Мені стало її шкода, тож я покликав на обід до Блендів. Знайомий із Фредді Блендом? Найменший серед нині сущих мільярдерів. Його батьки були практично ліліпутами, майже як генерал і місіс Хлопчик-Мізинчик[3]. Вони заходили до зали під урочисті фанфари й одразу ж зникали, затулені першим-ліпшим сервірувальним столиком. Під старість Бебі Бленд почала впадати в глибокодумність, що, як відомо, є ознакою прогресуючого недоумства. Вона вирішила написати книжку, уяви собі, про кубізм. Як на мене, це можна вважати ще одним свідченням того, що Бебі була ідеальною дружиною. Вона знає, що Фредді завжди готовий на будь-які жертви, аби тільки зробити найкращий подарунок до її дня народження, й от тепер, завдяки її новому захопленню, жодних проблем, – варто лише придбати на «Сотбіс» портрет дівчини з обличчям, як скибка кавуна, написаний цим шахраєм Пікассо, й Бебі буде на сьомому небі від щастя. Знаєш, що вона сказала мені, та ще й за сніданком, коли я особливо беззахисний?

Ніколас продовжив, манірно підвищивши голос:

– Ці божественні птахи в пізнього Брака – тільки привід зобразити небо. Пречудовий привід, відповів я і похлинувся своїм першим ковтком кави, набагато кращий від косаря чи пари шкіряних сабо. Свідчення того, яку досконалу техніку він мав. Важкий випадок. Подібній долі я маю намір опиратися останніми крихтами інтелекту, якщо тільки гер доктор Альцгеймер не прибере мене до рук і не примусить написати книжку про ісламське мистецтво, щоб довести, що ті, у тюрбанах, завжди були набагато цивілізованішими від нас, або якийсь грубезний том, де розповідатиметься про те, як мало ми знаємо про Шекспірову матінку та її старанно приховуваний католицизм. Інакше кажучи, що-небудь надзвичайно серйозне та глибокодумне. Втім, боюся, твоя тітонька Ненсі зовсім не сподобалася Блендам. Важко, напевне, вести бурхливе світське життя і водночас зовсім не мати друзів. Бідолашна. Та знаєш, що вражає мене понад усе, якщо не брати до уваги її пристрасного жалю до себе, який вона видає за скорботу? Мене вражає те, що ці дівчиська, твоя мати та тітка, є американками до кінчиків нігтів, хоча стосовно твоєї матері правильніше сказати «була», віднині я приречений блукати між минулим і теперішнім часами. Зв’язок їхнього батька з Шотландією, подивімося правді в обличчя, був дуже слабкий, а після того як твоя бабуня його вигнала, він вічно перебував десь дуже далеко. Під час війни відсиджувався на Багамах разом із цими придуркуватими Віндзорами, після війни застряг у Монте-Карло, а потім осів у барі клубу «Вайтс». Дуже милий представник племені тих, хто кожного божого дня жлуктить від самого ранку, та, боюся, батько з нього вийшов ніякий. У такій стадії сп’яніння зазвичай намагаються обійняти того, хто потопає. Нечасті двадцятихвилинні спалахи викликаних алкоголем почуттів не замінять рівного потоку самовідданої доброти, яким надихалися мої власні спроби правильного батьківства. Проте результатом похвалитися не можу. Як ти знаєш, Аманда не розмовляє зі мною вже принаймні п’ятнадцять років. Я звинувачую в усьому її психоаналітика, який забив її й без того не надто світлу голівку фройдистськими ідеями про люблячого татуся.

Високопарний стиль промови Ніколаса поступово перетворився на наполегливе шепотіння, а руки з випнутими синіми венами побіліли від зусиль, яких йому доводилося докладати, щоб стояти рівно.

– Що ж, мій любий, поговоримо після церемонії. Дуже радий побачити тебе в такій прекрасній формі. Мої співчуття, хоча у випадку твоєї бідолашної матері подібний кінець не можна назвати інакше, ніж позбавленням від страждань. Під старість я перетворився на мало не копію Флоренс Найтінґейл, але навіть леді зі світильником[4] у моїй подобі довелося ретируватися перед такою страшною руйнацією. Знаю, це буде серйозною завадою у спробі мене канонізувати, але я і досі надаю перевагу відвідинам тих, хто ще здатен насолоджуватися ядучим зауваженням і келихом шампанського.

Здалося, що Ніколас зібрався піти геть, але раптом передумав.

– Не сердься через гроші. Двоє-троє моїх друзів, які розтринькали все, що в них було, закінчили свої дні в державній лікарні, і, мушу зазначити, мене вразила приязність тамтешнього персоналу, здебільшого іноземців. Що ж іще робити, коли не розтринькувати гроші, якщо ти їх маєш? Або сердитись, якщо їх у тебе немає. Люди занадто носяться з цим досить обмеженим ресурсом. Насправді я лише хотів сказати: сердься через гроші, бо вони годяться тільки на те, щоб через них сердитися. Доброзичливці іноді нарікають, що в мене надто багато bêtes noires[5]. Однак мої bêtes noires потрібні, щоб вихлюпнути мої noires із мене в bêtes. До того ж цій гілці твоєї родини дуже поталанило. Сам подумай. Шість поколінь, у яких усі спадкоємці, а не тільки старші сини, по суті, нічого не робили. Вони могли вдавати, що працюють, особливо в Америці, де в кожного має бути офіс, аби було де закинути ноги на стіл за пів години перед ланчем, хоча й без особливої потреби. Можливо, для тебе та твоїх дітей, хоча мені важко судити, адже не маю подібного досвіду, буде досить захопливим переживанням позбавитися всіх привілеїв і почати з чистого аркуша. Тільки Бог знає, що я зробив би зі своїм життям, коли б не ділив часу між своїми міським та сільським будинками, між Англією та закордоном, між дружинами та коханками. Я досить довго обдурював час, проводячи його без користі, але і час обдурив мене. Треба б уважніше глянути на тих релігійних фанатиків, якими оточувала себе твоя мати.

І Ніколас пошкандибав геть, навіть не вдаючи, що чекає якоїсь відповіді, окрім захопленого мовчання.

Коли Патрік пригадав, як хвороба й умирання Елінор не залишили й сліду від її химерних шаманських забаганок, «релігійні фанатики» Ніколаса видалися йому скорше наївними пацифістами. У кінці життя Елінор довелося пройти безпощадний курс самопізнання з тотемною твариною в одній руці та брязкальцем у другій. Їй довелося практикувати найсуворішу форму аскези: ні мовлення, ні руху, ні сексу, ні наркотиків, ні подорожей, ні покупок, майже ніякої їжі. Сама наодинці із власним мовчанням і аналізом своїх думок. Якщо, звичайно, у її випадку можна говорити про аналіз. Можливо, Елінор здавалося, що не вона аналізує думки, а думки аналізують її, готові накинутись, як голодні хижаки.

– Ти думаєш про неї? – запитав голос із помірним ірландським акцентом. Анетта опустила руку цілительки на Патрікове плече і з розумінням схилила голову набік.

– Думаю про те, що життя – це історія того, що привертало нашу увагу, – відповів Патрік, – а все інше – лише пакування перед довгою дорогою.

– Ой, мені здається, ти дивишся на це аж надто похмуро, – сказала Анетта. – Мая Енджелоу[6] казала, що сенс нашого життя в тому впливові, який ми маємо на інших людей, пробуджуючи в них добрі чи погані почуття. Елінор завжди пробуджувала в людях тільки добрі почуття, це був один із її дарів світові. Ой, тільки подумай, – несподівано вигукнула вона з екзальтацією в голосі й стиснула Патрікові лікоть, – мені щойно спало на думку! Ми ж зараз у крематорії Мортлейк[7], щоб сказати останнє «Прости!» Елінор, а відгадай-но, що я читала їй у нашу останню зустріч? Ніколи не здогадаєшся! «Діву озера»! Така собі детективна історія часів короля Артура, і мушу сказати, не найцікавіша. Але, враховуючи зв’язок Елінор із водою та її велику любов до легенд часів короля Артура… Діва в озері… озеро смерті! Явний зв’язок, хіба ні?

Патріка вразило, що Анетта нітрішечки не сумнівалась у тому, що її слова його втішать. Роздратування змінилося відчаєм. Знати, що його мати з власної волі жила серед цих несосвітенних тупаків! Якої ж правди вона так уперто уникала?

– Хто може знати, з якої причини крематорій і якийсь поганий роман мають віддалено схожі назви, – сказав Патрік. – Іноді так і кортить вийти за межі здорового глузду. Проте я знаю, кому такий зв’язок буде до душі. Бачиш он того старого з ціпком? Поділися з ним. Він страшенно полюбляє такі речі. Його звати Ніком. – Патрік нечітко пам’ятав, що Ніколас ненавидить скорочений варіант свого імені.

– Шеймус передає свої найкращі побажання, – сказала Анетта, спокійно сприйнявши Патрікову спробу спровадити її геть.

– Дякую. – Патрік із перебільшеною ґречністю схилив голову, з усіх сил намагаючись не втратити самовладання.

Що він робить? Який сенс згадувати про це зараз? Війна з Шеймусом і фондом Елінор закінчилася. Тепер, коли він осиротів, усе стало на свої місця. Здавалося, все життя він чекав на це відчуття цілковитої завершеності. Усі Олівери Твісти сучасного світу від народження мали те, на що йому довелося чекати довгі сорок п’ять років, але відносна розкіш бути виховуваним Бамблом і Фейджином, а не Девідом і Елінор Мелроузами, невідворотно їх розніжила. Стійкість, із якою Патрік зносив потенційно смертоносні впливи, зробила його тим, ким він є,– самітником у крихітній квартирці, і лише рік відділяв його від останнього візиту до відділення для самогубців реабілітаційної клініки «Прайорі». У білій гарячці було щось від сімейної традиції, і після буремної наркоманської юності він змирився з нищівною банальністю алкоголю. Як адвокат Патрік більше не схвалював незаконних способів самогубства. Йому на роду було написано стати алкоголіком. Патрік не забув, як п’ятирічним хлопчиком їхав на віслюкові серед пальм і червоно-білих клумб садів у казино Монте-Карло, а його дідусь у промінні сонячного світла трусився на зеленій лавці й на його перлинно-сірих штанях ідеального крою повільно розпливалася пляма.

Через відсутність медичної страховки Патрікові довелося самому заплатити за лікування і витратити все, що в нього було, на тридцятиденну авантюру. І хоча з медичної точки зору для цілковитого одужання одного місяця було явно недостатньо, його вистачило на те, щоб Патрік по вуха закохався у двадцятилітню пацієнтку на ім’я Бекі. Вона нагадувала боттічеллівську Венеру, а може, була навіть кращою за неї. Вишукана сітка порізів лезом вкривала її тонкі білі руки. Коли він уперше побачив Бекі у вестибюлі, її промениста печаль послала вогнену стрілу в порохову бочку його розчарування та порожнечі.

– У мене резистентна депресія зі схильністю до самокаліцтва, – сказала Бекі.– Вони напихають мене вісьмома видами пігулок.

– Вісьмома! – захоплено повторив Патрік. Йому прописали лише три: денний антидепресант, нічний антидепресант і тридцять дві пігулки оксазепаму на день, аби уникнути білої гарячки.

Наскільки він узагалі був здатний думати під такою дозою транквілізатора, Патрік думав лише про Бекі. Наступного дня він примусив себе підвестися з рипучого матраца та приплівся на зібрання групи підтримки, сподіваючись побачити Бекі. Її не було, і Патрікові довелося сісти в коло одягнених у спортивні костюми пацієнтів.

– А щодо спорту, то нехай за нас віддуваються наші костюми, – зітхнув він і хляпнувся на найближчий стілець.

Американець на ім’я Ґері зголосився бути першим і запропонував обговорити ситуацію.

– Сценарій такий: уявіть, що вас послали в Німеччину по роботі, а товариш, якого ви не бачили багато років, знаходить вас і приїздить до вас зі Штатів…

Після цього була ще довга розповідь про «потворне використання у власних цілях» і «кричущу невдячність», а потім Ґері запитав групу, що він мусив би сказати своєму товаришеві.

– Викинути його зі свого життя, – запропонував сумний і різкий Террі.– З такими друзями не треба ніяких ворогів.

– Окей, – сказав Ґері, котрий явно насолоджувався моментом, – а що ви скажете, коли цим товаришем виявиться ваша мати? Вам же не буде байдуже? Що робити тоді?

Жах пойняв групу. Чоловік, який жив «у стані ейфорії» відтоді, коли мати заїхала по нього в неділю, щоб купити йому нову пару штанів, виголосив, що Ґері нізащо у світі не повинен кидати своєї матері. З іншого боку, жінка на ім’я Джилл, яка вирушила «у довгу прогулянку вздовж річки, звідки не збиралася повертатись, або, краще сказати, повернулася дуже мокрою і сказала моєму обожнюваному лікареві Паґацці», що вчинила так через матір, а він заявив, що «цієї теми ми навіть торкатися не будемо», вважала, що Ґері, як і вона, має повністю викреслити матір зі свого життя.

Наприкінці дискусії мудрий модератор-шотландець спробував захистити групу від зливи егоцентричних порад.

– Одного разу мене запитали, чому матері так добре знають усі найпотаємніші наші кнопки, – сказав модератор, – і я відповів: «Тому що наявністю цих кнопок ми завдячуємо нашим матерям».

Присутні з гіркотою закивали, а Патрік не вперше, але з новим відчаєм запитав себе, що значить стати вільним, відкинути тиранію залежності, обмежень і почуття провини?

Після того як зібрання закінчилось і група розійшлася, він побачив, як босонога Бекі з нещасним виглядом і суворо забороненою цигаркою в руці спускається сходами поза пральнею. Він пішов за нею і знайшов її наїжаченою на східцях, а її величезні зіниці були затуманені слізьми.

– Ненавиджу це місце, – сказала вона. – Вони хочуть мене викинути, бо я, бачте, не йду на контакт, але ж я не вилізаю із ліжка лише через свою глибоку депресію! Не знаю, куди мені йти, від думки повернутися до батьків мене верне.

Вона вся була суцільним благанням про порятунок. Чому б їм разом не втекти до його комірчини? Бекі була однією із небагатьох на світі, хто був налаштований на самогубство навіть більше за нього. Вони лежатимуть у ліжку, лікарняні біженці, одна порізана, другий у конвульсіях. Узяти її до себе, і нехай вона завершить для нього розпочате. Перев’язати голубі жилки її руки, торкнутися губами її побілілих губ. Ні, ні і ще раз ні. Для цього він занадто здоровий, а точніше, занадто старий.

А тепер він уже насилу згадував, хто така Бекі. Його нав’язливі ідеї були так само скороминущими, як сором’язливий рум’янець. Сирітство може стати тим висхідним потоком, на якому він знову набуде відчуття свободи, підніметься у височінь, якщо зуміє не каратися докорами сумління.

Патрік попрямував до Ніколаса й Анетти – йому було цікаво, чим обернулася спроба звести їх разом.

– Станьте край могили або біля печі,– напучував Ніколас Анетту, – і повторюйте: «Прощавай, друже, один із нас мав піти першим, і я радий, що це випало тобі». Ось моя духовна практика, можете прийняти її та додати до свого духовного інструментарію.

– Твій товариш справжній скарб, – сказала Анетта, коли побачила Патріка. – От тільки він не в змозі зрозуміти однієї важливої речі: ми живемо у люблячому всесвіті. І вас він любить, Ніку.

Ніколас відсахнувся, коли Анетта підбадьорливо поклала руку йому на плече.

– Я уже цитував вам Бібеску, – огризнувся він, – і ще раз повторюю: «Для світської людини всесвіт – лише передмістя».

– Ой, та ж він має готові відповіді на будь-які запитання, чи не так? – запитала Анетта. – Думаю, Нік жартами та дотепами прокладе собі дорогу до раю. Святий Петро любить дотепників.

– Справді? – із неочікуваною радістю в голосі запитав Ніколас. – Це найкраще з усього, що я коли-небудь чув про цього особистого секретаря-референта! Можна подумати, вища істота погодиться проводити вічність у компанії монашок, бідняків та недоварених місіонерів, у місцині, де звуки ангельської музики заглушує брязкіт духовного інструментарію та волання мучеників, які вихваляються розп’яттям! Яке ж це полегшення знати, що нарешті освічений глас досягнув вух консьєржа перлинних воріт: «Заради всього святого, пошли мені цікавого співбесідника!»

Анетта дивилася на Ніколаса з веселим докором.

– Ах, ніколи не міг би подумати, – кивнув Ніколас Патрікові,– що буду такий радий побачити твою неможливу тітку.

Він підняв ціпок і помахав Ненсі. Вона стояла у дверях, знемагаючи від власної бундючності, немовби в неї скінчилися сили утримувати брови ледь піднятими.

– Допоможіть! – звернулася вона до Ніколаса. – Хто всі ці дивовижні люди?

– Фанатики, знахарі, муністи, потенційні терористи, релігійні безумці на будь-який смак, – відповів Ніколас і запропонував Ненсі руку. – Не дивися їм в очі, тримайся до мене якнайближче, тоді, можливо, залишишся живою.

Ненсі помітила Патріка й форкнула:

– Знайшов день для похорону!

– А що? – здивувався той.

– Сьогодні весілля принца Чарлза. Усі, хто міг би прийти, будуть у Віндзорі.

– Упевнений, ти також була б там, якби тебе запросили, – відповів Патрік. – Та не все втрачено, хапай прапор, картонний перископ і біжи туди, якщо там тобі цікавіше.

– Коли я думаю про те, як нас виховували, – завила Ненсі,– то дивуюся, що моя сестриця зробила зі своєю… – Вона затнулася в пошуках потрібних слів.

– Золотою книжечкою для нотаток, – промуркотів Ніколас і важко навалився на ціпок.

– Так, – погодилася Ненсі,– зі своїм золотим записничком.