Читать книгу Нарешті - Эдвард Сент-Обин - Страница 5

Патрік відійшов від домовини, усвідомлюючи, що коли негайно не кинеться в істериці назад, то це означатиме, що він уже ніколи не стоятиме поруч з Елінор. Він уже бачив німий холодний вміст труни вчора ввечері, коли оплачував послуги «Похоронного бюро Беньона». Доброзичлива жінка з коротко підстриженим сивим волоссям і в синьому костюмі зустріла його біля дверей:

– Вітаю, любий. Я почула, як під’їжджає таксі, й зрозуміла, що це ви.

Вона повела його сходами вниз. Килим у рожевих і коричневих ромбах, ніби в барі провінційного готелю. Стримані оголошення майбутніх похоронних церемоній. У рамці світлина, на якій жінка стоїть на колінах перед чорною скринькою, з якої голуб рветься на свободу, щоб злетіти в небо у вихорі білосніжних крил. Цікаво, чи він повернеться на голубник для повторного використання? Тільки не ще одна чорна скринька. «Ми можемо випустити голуба в день вашого похорону». Готичний шрифт немовби викривлював кожну літеру, що проходила крізь двері похоронного бюро. Неначе смерть була селом у Німеччині. Сходи до підвалу освітлювали електричні лампи, приховані за вітражним склом.

– Я залишу вас із нею наодинці. Коли що-небудь знадобиться, не соромтесь, одразу ж кажіть. Я буду нагорі.

– Дякую, – сказав Патрік і зачекав, доки вона поверне за ріг, перш ніж увійти до «Каплиці плакучої верби».

Він зачинив за собою двері та кинув побіжний погляд на труну, так, наче мати наказала йому не витріщатися. Попри ласкаво-урочисту обіцянку залишити його з «нею» наодинці, те, що лежало в домовині, «нею» не було. Різниця полягала в безживності знайомого тіла, у застиглих і жорстких рисах обличчя, яке він знав ще до того, як упізнав своє власне. Перехідний об’єкт для дальнього кінця життя. Замість м’якої іграшки або ляльки-мотанки, що втішає дитину під час відсутності матері, йому запропонували труп, який тримає в кістлявих пальцях штучну білу троянду, чиї жорсткі шовкові пелюстки було розправлено над серцем, яке більше не билося. У цьому був сарказм мощей і шляхетність метоніма, що рівною мірою позначав і Патрікову матір, і її відсутність. У будь-якому разі це була її остання поява на публіці перед тим, як вона остаточно зникне й залишиться тільки в пам’яті інших людей.

Йому б подивитися в обличчя Елінор інакше, довшим, уважнішим поглядом, не поспішаючи і не теоретизуючи, та як зосередитися в цьому підвалі, де все збиває з пантелику? «Каплиця плакучої верби» розташовувалась у підвалі під багатолюдною вулицею, прошитою нарочитою жвавістю бубоніння в мобільні телефони і барабанного дріботіння підборів. Таксі, що відділилося від основного транспортного потоку і облило тротуар водою з калюжі, прогримотіло над дальнім кутком стелі. Патрікові спали на думку рядки з поеми Теннісона, яких він не згадував уже років двадцять:

Незрозуміло, чому похоронне бюро назвало це «Каплицею плакучої верби», а не «Вугільним підвалом» або «Неглибокою могилою».

– Ваша мати у «Вугільному підвалі», любий, – пробурмотів Патрік. – Ми могли б випустити голуба в «Неглибокій могилі», але звідти він би не вилетів.

Патрік сів, обійняв себе руками та почав погойдуватися. Кишки крутило відтоді, як три дні тому він дізнався про смерть Елінор. І без десяти років психоаналізу неважко було зрозуміти, що із ним коїться. Він робив усе те, що робив завжди, коли йому було погано: аналізував, говорив із собою різними голосами, зациклюючись на нестерпних почуттях, цього разу зручно вміщених у домовині його матері.

Елінор залишила цей світ і тепер із рипучою повільністю дюйм за дюймом вповзала в забуття. Спочатку Патрікові навіть подобалася відносна тиша її присутності, та незабаром він помітив, що мимохіть чіпляється за звуки гамірливого міста над головою, щоб його не затягнуло до чорторию глибокої німотності, котра зосередилася посеред кімнати. Він обов’язково зазирне в труну, але спочатку треба зменшити яскраве світло ламп у низькій стелі. Світло зі стелі перебивало сяяння чотирьох товстих свічок у мідних підсвічниках, що стояли по кутках домовини. Патрік приглушив його, повертаючи свічкам церковну урочистість. І не завадило б перевірити ще дещо. Темно-рожева оксамитова завіса відділяла частину кімнати, і, перш ніж повернутися до Елінор, він мусить подивитися, що там таке. За завісою виявилося підсобне приміщення для зберігання інвентаря: сірий металевий візок на міцних колесах, солідні на вигляд гумові шланги і величезне золоте розп’яття. Усе, що потрібно християнинові. Елінор сподівалася в кінці тунелю зустріти Ісуса. Бідака, раб своїх шанувальників, чекає на юрмища стражденних покійників, аби показати їм неонову країну, що лежить за родовим каналом земної смерті. Нелегко, напевно, виконувати обов’язки головного кліше оптимістів, бути світлом у кінці тунелю, керуючи блискучою армією напівповних склянок та посріблених хмаринок.

Патрік знехотя опустив завісу, визнаючи, що приводів відволікатися більше не залишилося. Він рушив до труни обережно, як підходять до вирви. Принаймні там точно лежить труп його матері. Двадцять років тому, коли він прилетів до Нью-Йорка, щоб побачити останки свого батька, його помилково скерували до іншої кімнати. «На пам’ять про дорогого Германа Ньютона». Патрік з усіх сил ухилявся від процесу скорботи, але розумів, що зараз йому не відкрутитися. Як не намагалася холодна частина розуму заглушити почуття, як не хотів Патрік заговорити їх, гострий біль у животі зводив усі зусилля нанівець і руйнував його захист.

Патрік зазирнув у домовину і відчув, як його охоплює агресивна тваринна туга. Його тягнуло до тіла, хотілося виявити до нього знаки уваги, яких воно потребувало за життя: струснути, доторкнутися, погукати, придивитися. Він поклав руку на груди Елінор і був вражений її хирлявістю. Нахилився поцілувати чоло і був вражений його холодом. Ці гострі відчуття пробили діру в його захисті, і Патріка охопив жаль до спорожнілої людської істоти перед ним. На мить ця незмірна ніжність затулила індивідуальні риси його матері та перетворила їхні непрості стосунки на дрібничку, на незначну абищицю.

Патрік знову сів і скрутився, обіймаючи коліна руками, щоб стишити біль у животі. Зненацька він усе зрозумів, установив зв'язок із тим, що з ним коїться. І справді, як дивно – і як пояснювано! Йому тоді було сім, і то була його перша закордонна подорож із матір’ю через кілька місяців після того, як батьки розлучилися. Перша Патрікова зустріч з Італією: білі цифри автомобільних номерів, блакитне море, вохряні церкви. Вони зупинилися в неапольському «Екзельсеорі», під вікнами якого в порту сердито гуділи мотоциклісти та дзенькотіли переповнені народом трамваї. З балкона шикарного готельного номера мати показувала йому міських голодранців, які їхали зайцем на дахах і задніх бамперах трамваїв. Патрік, який думав, що вони приїхали до Неаполя на канікули, з тривогою слухав, що Елінор у цьому місті заради цих нещасних дітей. У Неаполі мешкав неймовірний отець Тортеллі, який не втомлювався підбирати на вулицях місцевих безхатьків і селити їх у притулку, утримування якого Елінор оплачувала з Лондону. Нарешті вона побачить притулок своїми очима. Хіба не прекрасно? Хіба це не добра справа? Вона показала Патрікові світлину отця Тортеллі – низенький міцний чоловік років п’ятдесяти, одягнений у чорну сорочку, скидався на боксера. Його ведмежі лапи стискали худенькі плечі двох засмаглих хлопчаків у білих майках. Отець Тортеллі захищав їх від шкідливого впливу вулиці, але хто міг би їх захистити від самого отця Тортеллі? Точно не Елінор. Вона забезпечувала його грішми, щоб він міг наповнювати свій притулок нескінченним потоком сиріт. Того дня по обіді в Патріка стався потужний напад гастроентериту, і замість того щоб надати йому таку бажану свободу, а самій вирушити турбуватися про інших дітей, матері довелося сидіти в готелі із сином і тримати його за руку, доки він скрикував від болю в зеленій мармуровій ванній кімнаті.

Але ніякий біль у животі не міг примусити Елінор залишитися з ним зараз. Не те щоб Патрікові цього хотілось, але його тіло мало пам’ять, яка продовжувала жити власним життям і не цікавилася його бажаннями. Що примушувало Елінор постачати хлопчиків спочатку своєму чоловікові, а опісля отцеві Тортеллі? Невже ця потреба в ній була такою великою, що після краху свого шлюбу Елінор одразу ж замінила одного отця на іншого? Лікаря змінила на священника? Патрік не мав сумнівів у тому, що його мати діяла неусвідомлено, як і неусвідомленою була соматична пам’ять, котра мучила його останні три дні. Тож що ще йому залишається? Тільки витягнути ці фрагменти з темряви та пережити їх знову.

У двері тихо постукали, і до каплиці заглянула служителька.

– Просто хотіла переконатися, що все добре, – прошепотіла вона.

– Мабуть, так, – відповів Патрік.

Повернення додому крізь дощ у флуоресцентному автобусі та ще й у стані затоплення новими гострими відчуттями та нечіткими спогадами злегка скидалося на галюцинацію. Із ним їхали двоє свідків Єгови: темношкірий чоловік роздавав листівки, а темношкіра жінка проповідувала на весь голос:

– Покайтеся в гріхах і прийміть Ісуса в серці своєму, бо, коли ви помрете, у могилі буде пізно каятися, і ви горітимете в пекельному вогні…

Червоноокий ірландець у потертому твіді контрапунктом горлав із заднього сидіння:

– Заткайся, чортова сучко! Піди, відсмокчи у сатани! Ви не маєте права тут проповідувати, хоч би ви були мусульманами, християнами чи сатаністами!

Коли темношкірий чоловік із листівками піднявся на другий поверх, ірландець не заспокоївся, а продовжив гундосити із садистським південним акцентом:

– Я тебе бачу, малий. І швидко засуну тобі голову під пахву. А якщо не заспокоїш цю сучку, швидко розцяцькую тобі мармизу.

– Ой, та замовкни вже сам, – буркнув утомлений пасажир.

Патрік зауважив, що біль у животі зник. Він дивився, як ірландець розгойдується на сидінні, а його губи беззвучно сперечаються зі свідками Єгови чи, може, з якимось єзуїтом із його власного дитинства. Дайте нам хлопчика семи років, і він буде нашим на все життя. «Тільки не мене, – подумав Патрік, – мене ви не отримаєте».

Доки автобус, смикаючись і погойдуючись із боку в бік, повз до місця призначення, Патрік згадував про короткі, але найважливіші ночі, проведені в палаті для суїцидників реабілітаційної клініки. Пригадував, як знімав із себе одну просякнуту потом футболку за іншою, витягуючи себе із сауни ковдри тільки для того, щоб потрапити до холодильної камери поза нею, кривився від яскравого світла і лякався темряви. Жахливий головний біль, який обручем стискав череп, тягнув донизу, неначе свинець у нутрощах стрибаючого мексиканського бога. Йому нічого було читати, крім «Тибетської книги мертвих», що її Патрік узяв із собою, сподіваючись, що її екзотична іконографія своєю недоладністю розжене останні фантазії стосовно того, чи зберігається свідомість після смерті. Його уяву заполонив уривок зі вступу до «Чьонід Бардо»: «О шляхетнонароджений, тієї миті, коли твоя свідомість відділилася від тіла, ти мав би побачити царство чистої істини, невловимої, сяючої, яскравої, сліпучої, чудесної, величної, променистої, схожої на міраж, який безперервним, пульсуючим потоком пронизує весняний пейзаж. Не лякайся його, не бійся, не жахайся – це сяйво твоєї істинної сутності. Пізнай його».

Психоделічна влада цих слів одержала перемогу над матеріалістичним повним зникненням, у яке він так прагнув увірувати. Патрік намагався відновити свою віру в остаточність смерті, але тепер вона уявлялася йому одним із забобонів, анітрохи не розумнішим від усіх інших. Ідея про те, що посмертне життя вигадали для тих, хто не в змозі змиритися з остаточністю смерті, виявилася не кращою за ідею, що остаточність смерті винайшли для того, щоб підбадьорити тих, кого страшить нічне жахіття вічного існування. Біла гарячка разом із поетами Бардо[11] об’єдналися і створили відчуття страти на електричному стільці, і, доки його тягнули на бойню сну, понад усе Патріка лякало, що забій здорового глузду приведе його до «Царства чистої істини».

Спогади та фрази клубочилися, немовби згустки туману на нічній дорозі. Думки лякали на відстані, але зникали, варто було до них наблизитися. «Зануритись у спогади та мріяти швидше щезнути назавжди». Хто це сказав? Чужі слова. Чи думав він уже про «чужі слова»? Усе здавалося далеким і за мить нав’язливо-повторюваним. Було це як туман або радше як гарячий пісок, щось таке, через що хочеш прорватися і водночас боїшся до нього доторкнутися? Холодний і мокрий, гарячий і сухий. Як це може бути все разом? Як це може бути інакше, ніж разом? Схожість і різниця – наступна фраза переслідує саму себе, неначе поїзд крутиться всередині тугої петлі іграшкової залізниці. Будь ласка, нехай він зупиниться.

У марення білої гарячки знов і знову вдирався спогад про візит до філософа Віктора Айзена, після того як той мало не вмер. Патрік знайшов свого давнього сусіда із «Сен-Назера» у лондонській клініці ще під’єднаним до апарату, який за декілька днів перед тим видав рівну лінію. Зморшкуваті жовті руки Віктора безпорадно стирчали з рукавів казенного халата, але мова не втратила жвавості та блиску – мова чоловіка, котрий звик кожного дня впевнено викладати свої думки.

– Я опинився на березі річки, а на іншому її березі було червоне світло, що керувало всесвітом. Там були дві фігури, і я знав, що одна з них керує часом, а друга – простором. Вони зверталися просто до мого мозку, не послуговуючись мовою. Вони повідали мені, що тканина простору-часу розірвана і мені належить з’єднати її, що доля всесвіту в моїх руках. Я відчував величезну відповідальність і готувався виконати свою місію, але тут мене висмикнули в тіло, і я з нехіттю повернувся назад.

Три тижні Віктор був наповнений відчуттям справжності, що нею супроводжувалося його видіння, та звичка публічно висловлювати свій атеїзм і страх через те, що логічні докази, наведені в його працях, можуть знецінитися, спонукали його пояснити це нове почуття відкритості пережитою біологічною кризою. Віктор вирішив, що місія, доручена йому управителем усесвіту, була алегорією нестачі кисню в мозку. Його розум не злітав у безхмарну височінь, а навпаки – руйнувався і мало не самознищився.

Весь у поту, Патрік лежав у тій вузькій палаті й роздумував про Вікторову потребу докопуватися до сенсу всього сущого. Патрік гадав, чи здатний він просвітлитися настільки, щоб заспокоїтись і прийняти, що жодного сенсу не існує. Цікаво, на що це буде схоже?

Між тим, палата для суїцидників виправдовувала свою неперевершену назву. Тут Патрік зрозумів, що суїцид завжди був основою його існування. Ще до того, як у двадцятирічному віці Патрік завів звичку скрізь носити із собою «Міф про Сізіфа» і перетворив його першу фразу на мантру свого життя, він починав кожний новий день із запитання «Чи можна вигадати причину не скоювати самогубства?». Позаяк Патрік жив тоді в театральній самоті, серед шалених знущальницьких голосів, навряд чи він міг отримати ствердну відповідь. У ліпшому разі він міг розраховувати на хитромудрі відтермінування, й у кінцевому рахунку потреба говорити виявилась у ньому сильнішою від бажання померти. За двадцять років суїцидальна балаканина видихалась і перетворилася на несміливе шепотіння на прибережній стежці чи в тиші аптекарського приміщення, а коли часом поверталася з повною силою, виражалася радше в похмурих монологах, аніж у сум’ятті сюрреалістичних голосів. Відносна безневинність останніх нападів змусила Патріка усвідомити, що любов до легкої смерті була лише поверхневим захопленням і його завжди значно більше цікавила власна особистість. Суїцид був лише маскою самовідторгнення, хоча насправді ніхто не ставиться до своєї особистості серйозніше, ніж людина, готова закінчити життя за власним бажанням. Ніхто дужче від самогубця не прагне за будь-яку ціну залишитися господарем становища, не бажає підпорядкувати найтаємничіший бік життя власним планам.

Той місяць став найважливішим у його житті, бо трансформував кризу, що призвела його до сімейного краху та прогресуючого алкоголізму. Патрікові було ніяково згадувати, наскільки близьким до втечі він був після трьох днів у клініці, коли пішла Бекі. Перш ніж піти, вона розшукала його у вестибюлі відділення депресій.

– Я тебе шукала. Мені не можна ні з ким розмовляти, – прошепотіла вона з виглядом змовниці,– бо я погано впливаю на людей.

Перед тим як швидким кроком вийти з кімнати, вона простягнула Патрікові скручену в рурочку записку і цмокнула його в губи.

Це адреса моєї сестри. Вона зараз у Штатах. Я буду сама, якщо наважишся втекти із цього сраного місця та замутити щось НЕСУСВІТНЄ…

З любов’ю,

Бекс

Записка нагадала Патрікові зошит із хімії за п’ятий клас, бережки якого він заповнював схожими дурницями після тихцем викуреного на першій перерві косяка. «Ні про які поїздки я й думати не буду», – запевняв він себе, підходячи до телефону-автомату, що висів на стіні під задніми сходами, та викликаючи таксі, номер якого знайшов у довіднику, що лежав тут-таки на поличці. То он що вони називають безвіллям.

– Не смій! – голосним шепотом наказував він собі, сідаючи в таксі та хряскаючи дверцятами, щоб переконати себе, що не має наміру піддаватися кривавому божевіллю психічної дисфункції.

Патрік дав водієві адресу із записки.

– Ну добре. Із вами має бути все гаразд, якщо вже вони вас випустили, – зауважив веселий таксист.

– Я сам себе випустив. На більше мене не вистачило.

– Трохи задорого, так?

Патрік не відповів: його роздирали бажання та внутрішній конфлікт.

– Чули анекдот про чоловіка, що приходить до психіатра? – запитав таксист, повільно рушаючи з місця й усміхаючись до Патріка в дзеркало заднього огляду. – «Лікарю, це жахливо. Три роки я думав, що я метелик, але далі стало гірше: останні три місяці я відчуваю себе мотилем». – «Боже праведний! – відповідає лікар. – Ви пройшли через справжнє жахіття! Але що змусило вас звернутися по допомогу саме сьогодні?» – «Ну, – відповідає чоловік, – я побачив світло у вікні, мене нестримно потягнуло до нього, і я влетів».

– Хороший анекдот, – сказав Патрік, заглиблюючись в уявну голизну Бекі й гадаючи, чи надовго вистачить останньої дози оксозепаму. – Ви спеціалізуєтеся на пацієнтах «Прайорі» через те, що маєте життєрадісний характер?

– Може, вам так і здається, але минулого року я чотири місяці зовсім не міг підвестися з ліжка, зовсім ні в чому не бачив сенсу.

– Ой, перепрошую, – сказав на це Патрік.

Від Гаммерсміт-Бродвей до розв’язки Шеперс-Буш вони говорили про безпричинні сльози, суїцидальні видіння, виснажливу млявість, безсонні ночі та безпросвітні дні. Біля Бейсвотера вони були вже найщирішими приятелями, і таксист розвернувся до Патріка і виголошував зі всією палкістю знову набутої бадьорості:

– Мине кілька місяців, ви озирнетесь назад і здивуєтеся: «Що це було? Через що я так нервувався та сердився?» Так зі мною було.

Патрік опустив погляд на записку Бекі. Вона підписалася маркою пива: «Бекс». Він хрипко прошепотів, наслідуючи Марлона Брандо в ролі Віто Корлеоне:

– Хто до тебе прийде просити про зустріч і матиме ім’я, як відома марка пива, – вона хоче, щоб у тебе стався рецидив.

Тільки не голоси, не можна допустити, щоб вони повернулися.

– Почнеться з наслідування Марлона Брандо, – зітхаючи, сказала місіс Мітла, – а скінчиться…

– Заткайся! – перебив її Патрік.

– Що?

– Та то я не вам, вибачте.

Вони звернули до великої площі з невеличким парком у центрі. Таксист підвіз його до білого потинькованого будинку. Патрік визирнув у вікно. Бекі була на третьому поверсі, прекрасна, доступна і психічно хвора.

Подумати тільки, на що він був готовий заради краплини людського тепла. Власноруч викопував собі могилу – лише грудки землі летіли врізнобіч. Жінки бували добрими до нього, вони дарували Патрікові турботу, якої він не знав. Їх треба було мучити, щоб вони його покинули, тим самим доводячи, що їм від початку не треба було довіряти. Бували вони й поганими, чим економили йому час через те, що від самого початку не заслуговували на довіру. Патрік вічно метався між цими двома категоріями у пошуках варіанту, який би на якийсь час замаскував марність його спроб боронити фортецю власної особистості, що поступово руйнувалась, і водночас постійно сподівався, що настане час і його фортеця перетвориться на храм миру та самоствердження. Надія – безнадія, знову надія – і знов безнадія. Абстрактно кажучи, усі його історії кохання нагадували дитячу механічну іграшку, що знову і знову вперто марширувала кухонним столом до прірви. Романтика виникала там, де коханню щось загрожувало, а не там, де в кохання з’являвся шанс розцвісти. Якщо дівчина була достатньо безнадійною, на зразок Бекі, вона ставала для нього неперевершеною. Соромно так себе дурити, а ще більш соромно вестися на самообман – зовсім як людина, що тікає від власної тіні.

– Я знаю, як безглуздо це звучить, – із коротким сміхом сказав Патрік, – але чи не могли б ви відвезти мене назад? Я ще не готовий.

– Назад до «Прайорі»? – перепитав таксист, уже не такий приязний до пасажира.

Він не бажає знати про тих із нас, кому доводиться повертатися. Патрік заплющив очі та простягнувся на задньому сидінні. Слова прийдуть і будуть не про те… Як же там далі? Нащо тобі дурдом і все таке.[12] Все таке. Прекрасна невимовлюваність, така, що то загрозливо розширюється, то стискається з наочною наполегливістю.

Дорогою назад до клініки Патрік відчув такий біль у серці, якого не могло пояснити навіть його пристрасне бажання кинутись у вир патологічної закоханості. Руки трусилися, на чолі виступив піт. На той час, коли Патрік урешті дістався кабінету лікаря Паґацці, він тихо галюцинував, втягнений у двовимірний простір, ніби муха, що повзе віконним склом у пошуках хоч якогось виходу. Лікар Паґацці висварив його за те, що він не випив о четвертій годині свою дозу оксозепаму, і попередив, що різке скасування препарату може закінчитися серцевим нападом. Патрік тремтячою рукою взяв матову пластикову пляшечку та закинув у себе три пігулки.

Наступного дня він поділився оповідкою про свою невдалу втечу з групою підтримки. Виявилося, що кожен у групі або, як він, зазнав невдачі з утечею, або встигнув утекти й повернутись, або думав про втечу кожної хвилини. З іншого боку, декого страхала втеча з клініки, але вони не особливо відрізнялися від тих, кому хотілося б утекти: усі були одержимі думкою про те, скільки потрібно лікуватися, щоб почати «нормальне життя». Патріка здивувало, з якою вдячністю він сприйняв це почуття солідарності з іншими пацієнтами. Багатолітня звичка триматися осторонь на якийсь час відступила перед хвилею доброзичливості, що її він відчув стосовно кожного члена групи.

Джоні Голл скромно сів на задній лавці. Патрікові довелося обійти найдальші ряди, щоб приєднатися до давнього друга.

– Як ти? Справляєшся? – запитав Джоні.

– Справляюсь, – відповів Патрік і сів поруч із ним. – Відчуваю дивне збудження, у якому можу зізнатися лише тобі та Мері. Перші дні я почувався вибитим із колії, а потім відчув те, що у твоїй професії називають «усвідомленням». Учора ввечері я пішов до похоронного бюро і сидів поряд із тілом Елінор. Я зв’язав… Гаразд, потім розкажу.

Джоні підбадьорливо усміхнувся.

– Господи, – сказав він після паузи, – Ніколас Пратт. Не чекав його тут побачити.

– Я також. Тобі пощастило, що етичні причини надають тобі право з ним не спілкуватися.

– Хіба не кожен має таке право?

– Авжеж.

– Побачимося в «Онслоу», – сказав Джоні та залишив його розпорядникові, котрий очікувально зупинився поруч із Патріком.

– Ми почнемо, сер, коли ви будете готові,– сказав розпорядник, водночас натякаючи, що коли церемонія не почнеться просто зараз, то утвориться черга з трупів.

Патрік роззирнувся. На лавах перед труною Елінор сиділо душ із двадцять.

– Добре, почнімо за десять хвилин, – сказав він розпорядникові.

– Десять? – перепитав розпорядник із виглядом маленького хлопчика, котрому сказали, що він зможе зробити щось дуже бажане, тільки коли йому виповниться двадцять один рік.

– Іще не всі зібралися, – сказав Патрік, який помітив у дверях Джулію – зухвалий сплеск чорного кольору на сірому тлі ранку. Чорна вуаль, чорний капелюшок, жорсткий чорний шовк сукні та, ймовірно, м’який чорний шовк спідньої білизни. Патрік одразу ж відчув її уявний дотик, напружену, але недоступну чуттєвість. Вона скидалася на павутинку, що тріпоче від найменшого дотику, але байдужа до світла, яке змушує її нитки світитись у мокрій траві.

– Ти якраз вчасно, – сказав Патрік і поцілував Джулію крізь жорстку вуаль.

– Хочеш сказати, спізнилась, як зазвичай.

– Ні, саме вчасно. Ми якраз збиралися віддати кінці, якщо цей вираз не здається тобі недоречним.

– Здається, – відповіла Джулія з хриплуватим сміхом, який завжди збуджував Патріка.

Востаннє вони бачились у французькому готелі, де й закінчився їхній роман. Жили в суміжних кімнатах, але говорити їм було ні про що. Під час довгих трапез під куполом штучного неба, розмальованого хмаринками та рожевими гірляндами, вони дивилися на сходи, що спускалися до приватної пристані, де канати скрипіли, тручись об тумби, тумби іржавіли поряд із кам’яними причалами – і не ставало сили дочекатися відплиття.

– Зараз, коли ти не з Мері, я тобі більше не потрібна. Я була… частиною цілого.

– Точно.

Одне-єдине слово прозвучало занадто сухо, гіршим від нього було б тільки мовчання. Вона нічого більше не сказала, підвелась і вийшла. З брудної балюстради злетіла чайка та шугнула вгору, з пронизливим криком летячи до моря. Патрікові захотілося покликати Джулію, але цей імпульс застряг у товстому ворсові килимового покриття, що розділяло їх.

Дивлячись на нього зараз, щойно осиротілого сина, Джулія вирішила, що цілковито звільнилася від Патріка, якщо не рахувати її бажання, щоб він вважав її надзвичайною.

– Я так довго тебе не бачив, – сказав Патрік, дивлячись на губи Джулії, що червоніли з-під чорної сіточки вуалі.

Його завжди тягнуло практично до всіх жінок, із якими він колись ділив ліжко, хоча в інших питаннях він відчував стійку відразу до воскресіння минулого.

– Півтора року, – сказала Джулія. – Це правда, що ти більше не пиячиш? Мабуть, зараз тобі як ніколи важко не зірватися.

– Зовсім ні: кризова ситуація вимагає героїчної поведінки. Найважче буває, коли все йде добре. Принаймні так кажуть.

– Якщо про «все добре» ти говориш із чужих слів, це означає, що дуже добрих змін не відбулося.

– Відбулося. Просто моїм комунікативним умінням потрібен час на адаптацію.

– Із нетерпінням чекаю, коли це станеться.

– Якщо це привід для іронії…

– То тобі це до вподоби.

– Це найсильніша залежність на світі,– сказав Патрік. – Героїн і близько не дотягує. Спробуй-но відмовитися від іронії, життєвої потреби говорити одне, а мати на увазі інше, перебувати у двох місцях одночасно, не допустити катастрофи однозначності.

– Зупинися, – сказала Джулія, – мені вистачає й того, що я ношу нікотиновий пластир і продовжую курити… Не забирай мою іронію, – заблагала вона і театральним рухом стиснула його руку, – залиш мені хоч трохи сарказму.

– Сарказм не рахується. Він означає лише одне – презирство.

– Завжди ти до всього прискіпуєшся, – сказала Джулія. – Сарказм багатьом до вподоби.

Зненацька Джулія усвідомила, що заграє із Патріком, і відчула неясну ностальгію, але відразу ж нагадала собі, що давно від нього звільнилася. До того ж тепер у неї є Ґюнтер, чарівливий німецький банкір, який проводить у Лондоні середину тижня. Щоправда, він, як і Патрік, одружений, але в усьому іншому він значно виграє: випещений, підтягнутий, багатий і дисциплінований. Його секретарка бронювала квитки в оперу, столики в кав’ярних барах[13] і нічних клубах. Іноді Ґюнтерові хотілося піти у відрив, він одягався в напрасовані джинси та замшеву куртку на блискавці й тягнув Джулію до джазових клубів, що розташовувались у дивних районах, але завжди за дверима чекала велика надійна автівка, щоб відвезти їх до Хейз-М’юз, прямо за Берклі-Сквер, де Ґюнтер, як і всі його приятелі, влаштував басейн у підвалі будинку, перебудованого з трьох стаєнь. Він збирав чудернацький сучасний живопис із безтурботною довірливістю колекціонера, котрий має зв’язки в колах художників. У його гардеробній на стінах висіли вишукані чорно-білі світлини жіночих пипок. Із ним Джулія почувалася витонченою та вишуканою, але Ґюнтер не викликав у неї бажання позагравати. Поруч із Ґюнтером це просто не спадало їй на думку. Йому не потрібно було погамовувати свою іронію. Ґюнтер, звичайно, знав, що це таке, і з наполегливістю дурня прагнув здобути собі славу іронічної людини.

– Ліпше десь сісти, – сказав Патрік. – Не впевнений, що й коли відбувається, бо не мав часу зазирнути в програму церемонії.

– Хіба не ти її організовував?

– Ні. Мері.

– Як мило! – вигукнула Джулія. – Вона завжди всім допомагає. Набагато більше схожа на матір, ніж твоя справжня матінка.

Джулія відчула, що її серце забилося частіше. Може, вона задалеко зайшла? Виходить, її колишнє суперництво із цим зразком самопожертви і досі живе, хоча зараз його вибух буде особливо недоречним.

– Була, доки не завела власних дітей, – відповів Патрік по-дружньому. – Отут я і спалився.

Бажання, щоб він припинив поводитися так дратівливо спокійно, переважило її страх образити Патріка.

Зазвучав орган.

– Ну добре, хай би якою справжньою чи несправжньою вона була, настав час спалити останки тієї єдиної матері, яку я мав, – зі скупою усмішкою сказав Патрік і попрямував до передньої лавки, де Мері зайняла для нього місце.