Читать книгу Нарешті - Эдвард Сент-Обин - Страница 4

Ненсі дивилась, як її нестерпний племінник підходить до труни своєї матері. Патрікові ніколи не зрозуміти, у якому казковому світі виховувалися Ненсі з Елінор. Його мати здуру бунтувала проти цього світу, але Ненсі благально складала долоні, намагаючись не випустити з них тієї казковості, яку постійно намагалися в неї відібрати.

– Із золотим записничком, – повторила Ненсі і гірко зітхнула, після чого міцніше вчепилася в Ніколасову руку. – Я хочу сказати, що за все своє життя матуся тільки один-єдиний раз потрапила в автомобільну аварію, але й тоді поряд із нею в купі понівеченого заліза висіла вниз головою іспанська інфанта.

– Дуже глибокодумно, як на мене, – сказав Ніколас. – Автомобільна аварія наражає тебе на небезпечне знайомство з якимись сумнівними типами. Тільки уяви, який переполох здійнявся б у геральдичній палаті, якби краплина дорогоцінної аристократичної крові впала на панель управління вантажівки й змішалася з тілесними рідинами якогось простолюдина, котрий розбив голову об кермо.

– А тобі завжди б усе тільки споганити, – пробубоніла Ненсі.

– Намагаюся з усіх сил, – відповів Ніколас. – Але ж і ти не можеш стверджувати, що твоя мати мала сентимент до простого люду. Хіба то не вона викупила цілу сільську вулицю вздовж огорожі «Павільйону Коломб», аби стерти її з лиця землі й розширити свій сад? Скільки житлових будинків там було?

– Двадцять сім, – пожвавилася Ненсі.– Але їх не всі стерли з лиця землі. Деякі перетворили на живописні руїни. Там поробили гроти і всіляке таке, а ще мама наказала побудувати макет головної будівлі, тільки в п’ятдесят разів менший. Ми в ньому влаштовували чаювання, зовсім як в «Алісі у Дивокраї»! – Обличчя Ненсі спохмурніло. – Був там один гидкий старигань, який відмовився продати будинок, хоча мама пропонувала йому набагато більше, ніж коштувала та вбога халупа. Через те вздовж стіни утворився виступ, якщо ти розумієш, про що я кажу.

– Кожному раєві потрібен свій змій, – зауважив Ніколас.

– Він зробив це навмисно, щоб нас позлити, – сказала Ненсі.– Увіткнув у свій дах французький прапор і цілий день слухав Едіт Піаф. Довелося насадити там зелені, щоб не бачити й не чути.

– Можливо, йому подобалась Едіт Піаф, – припустив Ніколас.

– Ой, не сміши мене! Кому може подобатися Едіт Піаф на такій гучності!

Для чуттєвого вуха Ненсі в зауваженнях Ніколаса було забагато отрути. Так, її матуся не бажала сусідства з простим людом. Нічого дивного, бо все інше було досконалим. У цьому саду Фраґонар писав портрети сестер Коломб, а значить, у будинку мусить бути Фраґонар. У попередніх власників у вітальні висіли два великих Ґварді, отже, для автентичності обстановки треба було купити обидві ці картини.

Ненсі не могла не захоплюватися блиском і розпадом материної родини. Коли-небудь вона неодмінно напише книжку про свою матір і тіток, легендарних сестер Джонсон. Роками вона збирала матеріали – варті зачудування крихти, що їх лише треба було впорядкувати. Буквально минулого тижня Ненсі звільнила бездарного молодого дослідника, десятого у вервечці ненажерливих егоманьяків, які жадали отримати гроші наперед, але зробила це тільки після того, як останній раб роздобув копію свідоцтва про народження її бабусі. Згідно з цим захопливим старовинним документом, бабуся Ненсі народилася в «Країні індіанців». Чи могла дочка молодого офіцера, блукаючи серед солом’яних підстилок і стривожених коней у земляному форті на західних територіях, уявити, що її донечки походжатимуть галереями європейських палаців і будуть ущерть набивати свої будинки уламками славетних династій? Хіба могла вона знати, що вони хлюпатимуться у чорній мармуровій ванні Марії-Антуанетти, доки їхні золотисті лабрадори дріматимуть на килимах із тронної зали імператорського палацу в Пекіні? Навіть свинцеві вазони на терасі «Павільйону Коломб» були зроблені для Наполеона. Золоті бджоли збирали пилок зі сріблястих, мокрих від дощу квітів. Ненсі вважала, що Жан переконав матір купити ці вазони в неусвідомленій спробі помститися Наполеонові, котрий назвав його пращура, видатного герцога де Валансе, «лайном у шовкових панчохах». Їй хотілося сказати, що Жан удався у свого знаменитого пращура, тільки без шовкових панчіх. Ненсі вчепилася в руку Ніколаса ще міцніше, немовби боялася, що жахливий вітчим забере в неї і його.

От якби тільки матуся не розлучилась із татусем! Вони вели таке гламурне життя в «Саннінгілл-парку», де виростали Ненсі з Елінор. Принц Уельський заходив до них запросто, та й хто тільки не заходив, і в садибі ніколи не бувало менше двох десятків гостей, які пречудово розважалися. Ну так, татусь полюбляв дарувати матусі занадто екстравагантні подарунки, за які вона завжди мусила сама платити. Коли вона казала: «Ну навіщо ти це робиш? Не треба було», вона дійсно саме це й мала на увазі. Мама вже боялась і словом прохопитися про сад. Якщо вона мала необережність зауважити, що клумбам би не завадило більше синього, тато виписував якісь неймовірні квіти з Тибету, що цвіли три хвилини, а коштували як цілий будинок. Але до мороку алкоголізму татусь був душею компанії і так заразливо жартував, що в тарілках починали тремтіти страви, бо в лакеїв від сміху трусилися руки.

Коли почалася біржова криза, з Америки прилетіли адвокати, щоб переконати Крейґів подумати про відмову від деяких надмірностей. Думали вони довго. Звичайно, про продаж «Саннінгілл-парку» не могло бути й мови. Їм так подобалося приймати там своїх друзів. Звільняти когось із слуг дуже клопітно, та й жорстоко. Без будинку на Брютон-стрит вони не матимуть де переночувати в Лондоні. Два «роллс-ройси» із водіями життєво потрібні, бо татусь невиправно пунктуальний, а матуся завжди запізнюється. Врешті-решт вони вирішили, що замість шести газет до сніданку кожному їхньому гостеві подаватимуть тільки п’ять. Адвокатам довелося змиритися. Щоправда, Джонсонівським статкам фінансова криза не загрожувала: вони були не біржовими спекулянтами, а промисловцями і володарями чималої частини урбаністичної Америки. А люди завжди потребуватимуть твердих жирів, засобів для хімчистки та житла.

І навіть якщо тато був занадто екстравагантним у витратах, то мамусин шлюб із Жаном можна пояснити лише гонитвою за титулом – напевно, вона заздрила тітоньці Ґерті, котра вийшла заміж за князя. До історичної хроніки родини Джонсонів Жан увійшов брехуном і крадієм, розпусним вітчимом і деспотичним чоловіком. Коли мама помирала від раку, Жан улаштував істерику, бо начебто її заповіт кидає тінь на його чесність! Мамуся відписала йому свої будинки, картини та меблі лише в пожиттєву власність, а після Жанової смерті вони мусили перейти до її дітей. Хіба він настільки не заслуговує на її довіру? Невже він сам не здатен заповісти ці маєтності її дітям? Та ж він прекрасно знає, що всі ці гроші належать Джонсонам… і так далі, і тому подібне… Морфін, біль, волання, обурливі обіцянки. Мамуся змінила заповіт, а Жан усіх обдурив і залишив статки своєму племінникові.

Господи, як же Ненсі ненавидить Жана! Він помер майже сорок років тому, але вона і досі щодня мріє про те, як би могла його вбити. Жан украв усе, що в неї було, зруйнував її життя. «Саннінгілл», «Павільйон», «Палаццо Арикеле» – все пропало. Ненсі оплакувала навіть утрату деяких джонсонівських будинків, які могла б успадкувати лише у разі смерті чисельних родичів, що, звичайно, було б великою трагедією, зате вже вона б зуміла навести у них лад краще від деяких осіб, імена котрих вона воліла б не називати.

– Усі ті пречудові речі, усі ті пречудові будинки! – бідкалася Ненсі.– Куди вони поділися?

– Будинки, ймовірно, залишаються на своїх місцях, – відповів Ніколас, – але живуть у них ті, хто може собі це дозволити.

– А я про що! От тільки жити в них мала б я!

– Не вживай умовний спосіб, коли говориш про гроші.

Ні, цей Ніколас абсолютно нестерпний! Вона нізащо не розкаже йому про свою книжку. Ернест Гемінґвей колись сказав татусеві, що він так чудово оповідає кумедні історії, що мусить неодмінно написати книжку. А коли татусь заперечив, що записати нічого не зможе, Гемінґвей прислав йому магнітофон. Татусь забув під’єднати його до розетки й, коли котушки не закрутилися, спересердя викинув його у вікно. На щастя, жінка, на яку впав магнітофон, не подала до суду, а татусь збагатів на іще одну неперевершену кумедну оповідку. А от Ненсі через це назавжди втратила довіру до магнітофонів. Може, варто найняти «літературного негра»? «Літературний негр» виганяє духів минулого! Оригінально. От тільки вона все одно муситиме пояснити нещасному негрові, чого саме від нього хоче. Можна розглядати історію родини подію за подією, десятиліття за десятиліттям, але такий підхід здавався Ненсі занадто зарозумілим та академічним. Їй хотілося, щоб рушійною силою історії, викладеної в книжці, стало суперництво між сестрами.

Ґерті, наймолодша та найвродливіша з трьох сестер Джонсон, напевно, завжди була об’єктом мамусиної заздрості. Ґерті вийшла заміж за великого князя Владіміра, племінника останнього російського царя. «Дядечко Влад», як називала його Ненсі, брав участь у вбивстві Распутіна: він позичив свій револьвер князю Юсупову для того, що мусило бути останнім актом кривавої драми, а стало лише проміжною сценою між отруєнням миш’яком й утопленням у Неві. Попри численні вмовляння, за співучасть у вбивстві цар відправив Владіміра в заслання, через що той пропустив революцію і не був задушений, заколений або застрелений новими господарями Росії – більшовиками. В еміграції дядечко Влад продовжив свої, тепер уже самовбивчі, досліди, щоденно поглинаючи двадцять три сухих мартіні перед обідом. Позаяк у росіян заведено, коли вип’єш, розбивати склянку, його родина не знала ні хвилини тиші. У Ненсі зберігалася батькова копія забутих мемуарів сестри дядечка Влада, великої княгині Анни. Мемуари були надписані червоним чорнилом «Моєму дорогому братові в других», хоча насправді тато був чоловіком сестри її брата у других. Ненсі здавалося, що дарчий напис свідчить про таємничу широту душі, через яку, напевне, це дивовижне сімейство утвердилось аж на двох частинах величезного континенту, від Києва до Владивостоку. Перед весіллям у Біарриці сестрі Владіміра довелося благословити молодих, що за нормальних умов мали б зробити їхні батьки. Весільна церемонія страхала присутніх, адже нагадувала про жахливу причину відсутності родичів. У «Палаці пам’яті» велика княгиня так описувала свої почуття:

У вікно я бачила, як велетенські хвилі накочуються на скелі. Сонце сіло. Сірий океан дивився на мене, жорстокий і байдужий, як доля, і безкінечно самотній.

Аби бути ближчою до підданих Владіміра, Ґерті вирішила навернутися в православ’я. Анна писала про це так:

Ми з кузеном, герцогом Лейхтенберзьким, виступили як хрещені. Служба була довгою та виснажливою, і мені стало шкода Ґерті, котра не розуміла в ній жодного слова.

Ненсі відчувала, що коли б її кишеньковий «літературний негр» умів писати так само добре, вона б отримала бестселер. Найстарша із сестер Джонсон була найбагатшою – владна та практична тітонька Едіт. Її легковажні молодші сестри під ручку з уламками найвеличніших європейських родин заскочили на сторінки ілюстрованого підручника історії, а розумна тітонька Едіт, яка ніколи не плутала заміжжя з купівлею антикваріату, уклала поміркований шлюб із чоловіком, чий батько, як і її власний, у тисяча дев’ятисотому році ввійшов до сотні найбагатших людей Америки. Під час війни, доки матуся намагалася розмістити свої найцінніші речі в швейцарських банках, перш ніж приєднатися до доньок в Америці, Ненсі два роки прожила в тітоньки Едіт. Її чоловік, дядечко Білл, вирізнявся оригінальністю, адже він сам оплачував подарунки, які робив дружині. Одного разу на день народження тітоньки Едіт дядечко Білл подарував їй білий дощаний будинок із темно-зеленими віконницями та двома вишуканими бічними прибудовами, що розташовувався над озером посеред плантації у десять акрів. Ненсі обожнювала такі речі. Навряд чи ви зможете знайти щось подібне на сторінках альманаху з порадами щодо мистецтва робити подарунки.

Патрік бачив, як біля входу його ображена тітка скаржиться Ніколасові на нещасливе життя. Мимоволі він пригадав улюблений вислів оператора лікарняної групи підтримки: «Ображатися – все одно що пити отруту та сподіватися, що помре хтось інший». Усі пацієнти як мінімум раз на день виголошували цю максиму з більш або менш переконливим шотландським акцентом.

Якщо зараз, стоячи біля материної домовини, Патрік відчував ніяковість і відчуженість, то зовсім не через те, що був поціновувачем «золотого записника» своєї тітки. Минуле було для нього трупом, який необхідно спалити, і хоча цьому бажанню дуже скоро належало здійснитися буквально за кілька ярдів від того місця, де зараз стояв Патрік, аби спопелити те, що гризло тітоньку Ненсі зсередини, був потрібен зовсім інший вогонь. Психічний тиск успадкованого багатства, пристрасна жага позбутися його та не менш пристрасне бажання не випустити його з рук. Деморалізуючий ефект успадкованого володіння тим, на досягнення чого інші витрачають усе своє безцінне життя. Більш або менш потаємне почуття зверхності разом із більш або менш потаємним почуттям провини за те, що ти багатий, ховалися під характерними масками: філантропією, алкоголізмом, позірною ексцентричністю та одержимістю вишуканим смаком. Нероби, легкодухи і ті, хто програв, так само як і переможці, жили у світі настільки розмаїтому альтернативами, що в ньому не залишалося місця ні для кохання, ні для праці. Порожні самі по собі, ці альтернативи зовсім знецінилися для Патріка, представника роду, у якому вже друге покоління було позбавлене спадщини. Патрікові хотілося дистанціюватися від заразливої тітчиної нікчемності, але він мусив розібратись у природі дивної привабливості становища, яке колись посідала в суспільстві його рідня по материнській лінії.

Патрік пригадав, як їздив до Елінор відразу після того, як вона запустила свій останній філантропічний проєкт – трансперсональний фонд. Мати вирішила відмовитися від розчарувань свого персонального досвіду на догоду зворушливому трансперсональному, відкинути частину того, ким вона була, – дочкою однієї недолугої родини та матір’ю іншої, і стати тим, ким ніколи не була, – цілителькою та святою. Цей незрілий проєкт не минув даремно для її старіючого тіла, а спровокував інсульт, перший із дюжини тих, що поступово звели Елінор у могилу. Коли Патрік приїхав до Лакоста після першого інсульту, Елінор іще могла розмовляти досить зв’язно, але ясність її розуму вже викликала сумніви. Коли вони залишилися наодинці в її спальні і вечірній бриз бавився з роздмуханими вітрилами фіранок, Елінор стиснула його руку і тривожно прошипіла: «Тільки нікому не кажи, що моя мати була герцогинею».

Патрік по-змовницьки кивнув. Елінор відпустила його руку й узялася вивчати стелю в пошуках нового побоювання.

Ненсі ж не потребувала інсульту, щоб дати цілковито протилежний наказ. Нікому не казати? Навпаки, нехай усі знають! За карикатурними відмінностями – приземленістю Ненсі та духовними шуканнями Елінор, огрядністю однієї та тендітністю іншої – ховалася спільна родинна риса, що була причиною всього, – минуле, яке треба було або замовчувати, або дуже вибірково вихваляти. Що то було? Чи володіли сестри індивідуальністю, чи вони були лише типовими уламками свого соціального прошарку?

На початку сімдесятих Елінор узяла Патріка, котрому щойно виповнилося дванадцять років, у гості до тітоньки Едіт. Доки решта світу була стурбована нафтовою кризою, стагфляцією та килимовим бомбардуванням, а також тим, чи ефект після вживання ЛСД є довготривалим, постійним або тимчасовим, життя в садибі «Живий дуб» нітрохи не змінилося за ті п’ятдесят років, що воно належало теперішній своїй господині. У порівнянні з сорока чорношкірими слугами тітоньки Едіт, раби у «Звіяних вітром» мали вигляд статистів на знімальному майданчику. Того вечора, коли приїхали Патрік з Елінор, Мойсей, один із лакеїв, попросив відпустити його на похорон брата. Тітонька Едіт відмовила. За вечерю сідало четверо, і Мойсей мав подавати кукурудзяну кашу. Патрік не мав би нічого проти, якби слуга, котрий подавав перепілок, або той, що розносив овочі, подав би й кукурудзяну кашу, але в уявленні тітоньки Едіт ніщо не мусило порушувати усталеного роками ритуалу. У білих рукавичках і білій куртці Мойсей поклав Патрікові першу в його житті порцію кукурудзяної каші. Обличчям слуги котилися сльози. Патрік так і не зрозумів, чи сподобалася йому страва.

Пізніше, у спальні, поряд із каміном, у якому потріскували дрова, Елінор дала волю своєму обуренню через тітчину жорстокість. Сцена за вечерею розбудила надто багато в пам’яті Елінор, а смак кукурудзяної каші був невід’ємним від сліз слуги, як був невід’ємним неперевершений смак її матері від дитячих сліз самої Елінор. Вона відчувала, що лише доброта слуг дозволила їй зберегти здоровий глузд, тому Елінор завжди була на боці Мойсея. Якби вона зуміла сформулювати свої симпатії, то, ймовірно, присвятила б усю себе політиці, як присвятила благодійності. Найбільше Елінор зачіпало, що тітка вкотре змусила її відчути себе знову дванадцятирічною, коли на початку війни дівчинка із запальною вдачею жила у «Ферлі», садибі дядечка Білла та тітоньки Едіт на Лонґ-Айленді й не сміла розтулити рота. Його матір гіпнотизували спогади про часи, коли вона була ровесницею свого сина. Дитинство Елінор, що затягнулося, завжди кидало тінь на Патрікові спроби подорослішати. У його ранньому дитинстві вона могла думати тільки про те, як багато для неї значила власна няня, однак не зуміла знайти для свого сина такого ж чуда турботливості та теплоти.

Патрік підвів очі від домовини й побачив, що Ненсі та Ніколас знову зібралися з ним поговорити. Інстинктивне прагнення бути якомога ближче до верхівки соціальної ієрархії штовхало цих двох підійти до сина померлої, який був явно не останньою людиною на похороні власної матері. Патрік поклав руку на труну, укладаючи з Елінор таємну змову проти людського нерозуміння.

– Мій любий! – вигукнув Ніколас, натхненний якоюсь важливою новиною. – Я й не знав, доки Ненсі мене не просвітила, якою світською левицею була твоя мати до того, як зайнялася благодійними справами! – Здавалося, що Ніколас ритмічно вдаряє ціпком об підлогу, аби розчистити дорогу новій фразі.– Подумати тільки, скромниця Елінор, сором’язлива й побожна Елінор на балу в Бейстеґі[8]. У ті часи я не був із нею знайомий, бо в такому разі вважав би своїм обов’язком захищати її від натовпу голодних арлекінів. – Вільною рукою Ніколас зробив у повітрі театральний жест. – То була чарівна вечірка, немовби обвішаних золотом нероб із полотна Ватто[9] звільнили із зачарованого полону, по саму зав’язку накачали стероїдами та повантажили в цілу флотилію катерів.

– Ох, вона не завжди була сором’язливою та скромною, якщо ти розумієш, про що я, – виправила Ніколаса тітонька Ненсі.– Елінор мала певну кількість залицяльників. Твоя мати могла б зробити прекрасну партію, – звернулася вона до Патріка.

– І врятувати мене від появи на світ.

– Ой, не кажи дурниць. Так чи інакше, але ти б усе одно з’явився на світ.

– Не зовсім.

– Коли я пригадую всіх самозванців, які стверджували, нібито були присутніми на тому легендарному балу, – сказав Ніколас, – то не можу повірити, що знав жінку, котра жодного разу про це не згадала! А тепер уже пізно вихваляти її скромність. – Він поплескав по труні з виглядом власника скакового коня. – Що лише свідчить про безглуздість цієї конкретної якості характеру.

Ненсі помітила сивого чоловіка в діловому костюмі та чорній шовковій краватці, що прямував до них між рядами.

– Генрі! – вигукнула Ненсі та відсахнулася з театральним поспіхом. – Нарешті підкріплення в особі ще одного Джонсона! – Ненсі обожнювала Генрі. Він був таким багатим. Звичайно, краще б його гроші дісталися їй, але перебувати з ним у родинних стосунках усе одно краще, ніж нічого. – Як життя, Капустино? – привіталася вона.

Генрі, котрого зовсім не потішило таке звертання, цмокнув Ненсі у щоку.

– Боже мій, зовсім не чекав тебе тут побачити, – сказав Патрік, відчуваючи, як червоніє від докорів сумління.

– Я теж не думав, що ти тут будеш, – відповів Генрі.– У цій родині ніхто ні з ким не спілкується. Я приїхав на кілька днів і зупинився в «Коннахті». Вранці, коли снідав, прочитав у «Таймс», що твоя мати померла й сьогодні похорон. На щастя, у готелі мені надали автівку, тож я зміг приїхати.

– Ми з тобою не бачилися звідтоді, як ти люб’язно запросив нас погостювати на своєму острові,– сказав Патрік, бо вирішив хай буде, що буде. – Я тоді поводився жахливо і дуже про це шкодую.

– Думаю, нікому не подобається бути нещасливим, – сказав Генрі.– Так чи інакше, це проявиться. Одначе дрібні розбіжності в питаннях зовнішньої політики не мусять заважати направду важливому.

– Згоден, – сказав Патрік, вражений добротою Генрі.– Я дуже радий, що ти прийшов. Елінор завжди тебе любила.

– І я любив твою матір. Ти ж знаєш, що вона жила з нами в «Ферлі» кілька років на початку війни, і ми тоді дуже зблизились. У ній була така наївність, яка водночас притягувала і змушувала тримати дистанцію. Не знаю, як пояснити, але, хай би що ти думав про свою матір та її благодійність, сподіваюся, ти не сумніваєшся в її добрих намірах.

– Не сумніваюсь, – відповів Патрік, на мить приймаючи немудряще пояснення Генрі.– Думаю, «наївність» – найбільш точне слово. – Він знову здивувався з того, який вплив мають на нас власні фантазії: яким ворожим видавався йому Генрі, коли сам Патрік відчував ворожість до всього світу, і яким співчутливим здається тепер, коли Патрікові нічого з ним ділити. Можливо, час уже припинити фантазувати? Цікаво, як воно буде жити без фантазій і чи в нього це взагалі вийде?

Перед тим як відійти, Генрі торкнувся його плеча.

– Прийми мої співчуття стосовно цієї тяжкої втрати, – промовив він, але вклав у цю офіційну фразу справжнє почуття, потім кивнув Ненсі та Ніколасові.

– Перепрошую, – сказав Патрік, коли озирнувся на двері крематорію, – я маю привітатися з Джоні Голлом.

– Хто це? – із підозрою запитала Ненсі.

– Хто? – насупився Ніколас. – Він був би ніким, якби не був психоаналітиком моєї доньки. Негідник, ось хто він такий.