Читать книгу Нарешті - Эдвард Сент-Обин - Страница 6

Мері сиділа на передній лаві крематорію, дивилася на домовину Елінор і намагалася погамувати раптовий напад роздратування. Розмірковуючи, куди подівся Патрік, вона обернулась і побачила, що він любенько розмовляє із Джулією та пускає їй бісики. Зараз, коли Мері не треба було демонструвати витончену байдужість, її пересмикнуло. Отак завжди: вона за першим покликом летить йому на допомогу, а Патрік, який переживає кризу, іще одну, але цього разу справжню, у низці своїх безкінечних криз, із яких складається його життя, виявляє уважність до іншої жінки. Не те щоб Мері прагнула його уважності; вона лише хотіла, щоб Патрік став вільнішим і менш передбачуваним. Чесно кажучи (хоча не можна завжди бути настільки чесною), йому самому хотілося того самого. Мері довелося нагадати собі, що після розлучення вони з Патріком дуже зблизилися. Позбавлені необхідності проводити час разом і тим самим викликати одне в одного звичну роздратованість, вони оберталися навколо дітей і себе відносно стабільною орбітою.

Її роздратованість посилилась, коли Мері обернулася вдруге і зустрілася поглядом із усмішкою Еразма Прайса – її власною крихітною поступкою переконанню стосовно того, що зрада може приносити втіху. Їхній роман почався на півдні Франції. Там, коли їхній шлюб був на межі розпаду, за наполяганням Патріка, котрий відчував хворобливий потяг до околиць «Сен-Назера», де минуло його дитинство, вони орендували будинок. Даремно Мері намагалася протестувати проти такого марнотратства, бо Патрік, який пиячив без просипу та постійно блукав лабіринтами несвідомого, був невблаганним і відмовлявся йти на будь-які компроміси.

У подружжя Прайсів, чиї стосунки також розвалювалися на очах, були сини приблизно того самого віку, що Роберт і Томас. Та, попри цю позірну симетрію, гармонії між двома родинами не встановилося.

– Кожному, хто здивовано не йме віри твердженню про те, що в політиці тиждень – це дуже довго, – сказав Патрік наступного дня, – треба було б прожити його разом із Прайсами. Та ж це ціла вічність! Знаєш, звідки в нього це ідіотське ім’я? Його батько завершував шістдесят п’ятий том оксфордського академічного видання повного зібрання творів Еразма Роттердамського, коли його мати урвала вчену працю свого чоловіка повідомленням, що народила сина. «Назвемо його Еразмом, – натхненно запропонував батько, – або Лютером, чийого дуже важливого листа до Еразма я саме перечитував сьогодні зранку». Ото вибір, – підсумував Патрік.

Мері його не слухала, адже розуміла, що Патрік лише вигадує привід, аби набратися до нестями. Після того як він відключався, а Емілі Прайс ішла спати, Мері сиділа допізна, вислуховуючи Еразмові скарги на життя.

– Деяким людям здається, що вони господарі свого майбутнього і можуть його втратити, – виголосив він у перший же вечір, дивлячись у келих із темним вином, – але я геть позбавлений цього почуття. Навіть якщо робота йде добре, я не матиму нічого проти того, щоб миттєво та безболісно зникнути.

За що їй дістаються ці нитики? Філософ, навіть Еразм, міг би, принаймні, перетворити свій песимізм на особливість світогляду, як, скажімо, Шопенгауер. Від згадки про відомого німця Еразм пожвавився:

– Мені дуже подобається зауваження, зроблене Шопенгауером на звістку про те, що його товариш от-от помре: «Ти перестаєш бути тим, чим краще ніколи не ставати».

– Товариш мусив утішитись, – сказала Мері.

– І ніякої ностальгії,– захоплено прошепотів він.

Зі слів Еразма виходило, що його шлюб з Емілі доживав останні дні; Мері ж дивувало, як ці двоє взагалі могли одружитися. Як гостя Емілі Прайс мала три суттєві недоліки: вона була патологічно нездатною сказати ні «вибачте», ні «дякую», ні «будь ласка», хоча постійно створювала ситуації, у яких мусила б уживати ці слова. Коли Емілі помічала, що Мері втирає сонцезахисний крем у бліді гострі плечі Томаса, то підлітала до неї і згрібала крем просто з її долонь зі словами: «Коли я це бачу, мені відразу кортить і собі спробувати». За її власним зізнанням, та сама невситимість оволоділа нею й після народження старшого сина: «Щойно я його побачила, то одразу ж подумала: хочу ще, мені потрібен іще один».