Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 20

Паризьким музеєм ширяться чутки, пурхаючи, леткі та яскраві, мов шарфики. Дирекція розглядає можливість виставити на огляд один самоцвіт, який вартує більше, ніж усі інші експонати.

– Подейкують, – Марі-Лор випадково чує розмову двох опудальників, – що цей камінь із Японії, що він дуже давній, і в одинадцятому столітті належав якомусь сьогунові.

– Я чув, – зауважує інший, – що він із нашого сейфа. Що він тут давно зберігався, але через якісь юридичні причини нам не дозволяли його виставляти.

Одного дня це шматок рідкісного гідроксокарбонату магнію, іншого – розкішний сапфір, як торкнешся якого, загориться рука. Потім він стає діамантом, точно діамантом. Одні люди називають його «Пастушачим каменем», інші – «Кхон-Ма», але незабаром усі починають називати його «Морем полум’я».

«Чотири роки минуло», – думає Марі-Лор.

– Він згубний, – хитає головою доглядач у пункті охорони. – Кожному, хто тримає його в себе, він завдає горя. Я чув, що всі дев’ять попередніх власників наклали на себе руки.

Другий голос відповідає:

– Я чув, що кожен, хто потримає його в голій руці, помирає впродовж тижня.

– Ні, ні, той, хто його тримає, не може померти, але його близькі люди помирають упродовж місяця. Чи то року.

– Саме те, що мені треба! – мовить третій зі сміхом.

Серце Марі-Лор стукотить. Їй десять років, на екрані її уяви проектується що завгодно: вітрильна яхта, битва на шпагах, Колізей, зафарбований у кольори. Вона читала «Навколо світу за вісімдесят днів», доки крапочки шрифту Брайля не стали м’які й пласкенькі: цього року на іменини батько купив їй ще товщу книжку – «Три мушкетери» Дюма.

До Марі-Лор доходять чутки, що діамант блідо-зелений і розміром із ґудзик від пальта. Потім – що завбільшки з коробку сірників. Наступного дня він уже синій, із дитячий кулачок. Вона уявляє, як розлючена богиня бродить коридорами, посилаючи прокляття через зали, мов отруйні хмари. Батько їй каже вгамувати уяву. Камені – це просто камені, а дощ – просто дощ, а нещастя – просто невдача. Деякі речі просто рідкісніші за інші, тому їх ховають за замкбми.

– Але, Papa, ти віриш, що це правда?

– Що саме, діамант чи прокляття?

– І те, й те.

– Це просто чутки, Марі.

Однак, коли стається щось недобре, співробітники музею перешіптуються, що це через діамант. На годину зникла електроенергія – це через діамант. Протекла вода з дірявої труби й зіпсувався цілий стелаж засушених ботанічних зразків – це через діамант. Коли директорова дружина послизається на льоду на площі Вогезів і ламає зап’ястя у двох місцях, музей вибухає плітками.

Приблизно в той самий час батька Марі-Лор викликають нагору, в кабінет директора. Він проводить там дві години. Коли ще за її пам’яті батька викликали в кабінет директора на двогодинну зустріч? Жодного разу.

Майже відразу потому батько починає працювати вглибині зали мінералогії. Тижнями він катає возики з різним обладнанням до й від шафи з ключами, працюючи ще довго потому, як зачиняється музей, і щовечора повертається до шафки, пахнучи припоєм і тирсою. Щоразу, коли вона проситься піти з ним, він відмовляє. «Було б добре, – каже він, – якби ти залишалася біля шафки для ключів зі своїми підручниками Брайля чи нагорі в лабораторії молюсків».

За сніданком вона йому надокучає.

– Ти будуєш спеціальну вітрину, щоб виставити той діамант. Щось на кшталт прозорого сейфа.

Батько запалює сигарету.

– Будь ласка, бери свої книжки, Марі. Час іти.

Відповіді доктора Жефара не набагато кращі.

– Лоретто, ти знаєш, звідки беруться діаманти, як ростуть кристали? Додаванням мікроскопічних шарів, кілька тисяч атомів щомісяця, кожен наступний поверх попереднього. Тисячоліття за тисячоліттям. Отак назбируються й вигадки. Усі старі камені збирають вигадки. Може, той камінчик, яким ти так цікавишся, бачив, як Аларіх осадив Рим; він міг блищати в очах фараонів. Може, сирійські королеви танцювали всю ніч, маючи його на собі. Може, за нього велися війни.

– Papa вважає, що прокляття – це вигадки, складені, щоб відлякувати крадіїв. Він каже, що в цьому музеї шістдесят п’ять мільйонів екземплярів і якщо мати правильного вчителя, то кожен із них може бути такий же цікавий, як і інший.

– Усе одно деякі речі людей особливо приваблюють. Скажімо, перли або лівозагорнуті мушлі – такі, що мають отвір зліва. Навіть найкращі науковці коли-не-коли відчувають порив покласти щось до кишені. Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. І таким цінним. Лише найсильніші люди можуть утриматися від цього.

Хвилинку вони мовчать.

– Я чула, – додає Марі-Лор, – що цей діамант схожий на згусток світла з первісного світу. З тих часів, коли ще не було гріха. Згусток світла, подарований Землі Богом.

– Тобі хочеться знати, який він на вигляд. Це тому ти так ним цікавишся.

Вона перекочує мурекс у долонях. Підносить його до вуха. Десять тисяч шухляд, десять тисяч шепотінь у десяти тисячах мушель.

– Ні, – відповідає вона. – Я хочу мати певність, що Papa й близько до нього не підходив.