Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 21

Вернер і Юта знову й знову знаходять радіопередачу того француза. Завжди під той час, коли вже треба лягати спати, завжди на середині якогось усе знайомішого тексту.

«Сьогодні, діти, розглянемо коліщата у ваших головах, що, певно, крутяться там, щоб кожен із вас міг почухати брову…»

Вони слухають програму про морських істот, ще одну – про Північний полюс. Юті подобається та, що про магніти. Вернерова улюблена – про світло: затемнення й сонячні годинники, полярні сяйва й довжину хвиль.

«Як ми називаємо видиме світло? Ми називаємо його кольором. Але електромагнітний спектр простягається від нуля до нескінченності, тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло – невидне».

Вернерові подобається присісти біля свого вікна на горищі й уявляти радіохвилі, які, мов арфові струни з милю завдовжки, згинаються й бринять над Цольферайном, перелітаючи через ліси, через міста, через стіни. Опівночі вони з Ютою никають іоносферою, шукаючи той розкішний, проникливий голос. Коли вони його знаходять, то Вернерові здається, ніби він знайшов вхід в інший світ, у таємне місце, у якому можливі великі відкриття, у якому сирота з шахтарського селища може розкрити якусь життєво важливу таємницю, заховану у фізичному світі.

Вони із сестрою відтворюють експерименти француза; вони роблять швидкохідні катери з дерев’яних частин сірників і магніти зі швацьких голок.

– Чому він ніколи не каже, звідки він, Вернере?

– Може, він не хоче, щоб ми знали?

– У нього голос як у багатого чоловіка. Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром як ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг.

– Може бути, – всміхається Вернер.

Звучить голос, а тоді знову піаніно. Може, це лише Вернерова уява, але щоразу, коли він чує одну з програм, здається, якість звуку трохи знижується, звук стає слабший, так, ніби француз говорить із корабля, що повільно відходить далі й далі в море.

Минають тижні. Доки Юта спить поряд, Вернер дивиться в небо, охоплений нетерплячкою. Життя – воно там, за заводами, за воротами. Там, десь далеко, люди намагаються розв’язати питання великої ваги. Він уявляє себе високим інженером у білому халаті, що крокує по лабораторії: парують казанки, гримить обладнання, на стінах висять складні схеми. Він несе ліхтар по гвинтових сходах в освітлену зорями обсерваторію й дивиться в окуляр великого телескопа, спрямованого в темряву.