Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 23

Сиротинець відвідують віце-міністр із дружиною. Фрау Елена каже, що вони об’їжджають дитячі будинки. Усі помилися; усі добре поводяться. Може, перешіптуються діти, вони думають когось взяти до себе. Найстарші дівчата подають пампернікель[15] і гусячу печінку на останніх у сиротинці не надщерблених тарілках, доки гладкий віце-міністр і його на вигляд сувора дружина озираються кімнатою, мов вельможі, що приїхали оглянути якусь огидну криву халупу. Коли вечерю нарешті подано, Вернер сідає з хлопчачого боку, тримаючи на колінах книжку. Юта сідає з дівчатами навпроти. Вона має кучеряве заплутане яскраво-біле волосся, тож виглядає так, наче її вдарило струмом.

– Отче Небесний, благослови цю їжу і тих, хто її приготував. – Фрау Елена додає й другу молитву за здоров’я віце-міністра. Усі накидаються на вечерю.

Діти нервуються; навіть Ганс Шильцер і Геріберт Помсель тихенько сидять у своїх брунатних костюмах. Дружина віце-міністра тримає спину так прямо, що здається, ніби її хребет витесаний із дуба.

– І що, кожна дитина допомагала готувати вечерю? – питає її чоловік.

– Звісно. Клодія, наприклад, спекла хліб. А близнята підготували печінку.

Велика Клодія Форстер паленіє. Близнята кліпають очима.

Вернерові думки блукають; він думає про книжку в себе на колінах, «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Він знайшов її в церковному підвалі, десятирічну, вкриту мокрими плямами, покинуту. Пастор дозволив забрати її додому, а фрау Елена дозволила залишити її в себе, й уже кілька тижнів Вернер продирався крізь тернисту математику. Електрика, дізнався Вернер, сама по собі може бути статикою. Але об’єднай її з магнетизмом – і враз дістанеш рух – хвилі. Поля й кола, провідність й індукція. Простір, час, маса. Повітря кишить стількома невидними речами! Як би йому хотілося мати такі очі, що бачили б ультрафіолет, очі, що бачили б інфрачервоне проміння, очі, що бачили б радіохвилі, які наповнюють дедалі темніше небо, проносячись крізь стіни будинку.

Коли він підводить погляд, усі на нього дивляться. В очах фрау Елени тривога.

– Це книжка, пане, – оголошує Ганс Шильцер. Він висмикує її з Вернерових колін. Книжка така важка, що Гансові доводиться триматися обома руками, щоб її підняти.

На лобі дружини віце-міністра збрижуються кілька складок. Вернер відчуває, як червоніють його щоки.

Віце-міністр простягає пухлу руку:

– Дай її сюди.

– Це єврейська книжка? – питає Геріберт Помсель. – Це ж єврейська книжка, правда?

Фрау Елена виглядає так, ніби збирається щось сказати, а тоді передумує.

– Герц народився в Гамбурзі, – каже Вернер.

Ні з того ні з сього Юта оголошує:

– Мій брат такий вправний у математиці. Він тямущіший за всіх однокласників. Може, він колись здобуде велику нагороду. Він каже, що ми поїдемо до Берліна й вчитимемося у великих науковців.

Молодші діти широко роззявляють роти; старші діти пирхають. Вернер втуплюється в тарілку. Гортаючи сторінки, віце-міністр нахмурюється. Ганс Шильцер б’є Вернера в гомілку й покашлює.

– Юто, годі, – втручається фрау Елена.

Дружина віце-міністра наколює виделкою печінку, прожовує, ковтає і торкається серветкою кутиків рота. Віце-міністр кладе на стіл «Принципи механіки» й відштовхує книжку, а тоді оглядає свої долоні так, ніби книжка їх забруднила.

– Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, – це в шахту. Щойно йому виповниться п’ятнадцять. Так само, як і кожен хлопець у цьому будинку.

Юта позирає вовкувато, а Вернер втуплюється в захололу печінку на своїй тарілці. Його очі печуть, а в грудях щось стискається сильніше й сильніше, і до кінця вечері чутно лиш, як діти розрізають їжу на шматочки, жують і ковтають.