Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 33

Сен-Мало

Двері злітають із завіс. Цегла перетворюється на пил. Величезні хмари крейди, ґрунту й граніту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усі дванадцять бомбардувальників уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетіла ввись, усе ще падає на вулиці.

Стіни охоплює вогонь. Загоряються припарковані автомобілі, фіранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всі двадцять тисяч томів у бібліотеці. Полум’я зливається й сильнішає, підіймається стінами міста, мов приплив, виплескується на провулки, переливається через дахи, перетікає через стоянку. Дим женеться за пилом, попіл – за димом. Палаючи, висить у повітрі газетний кіоск.

По всьому місту з підвалів і склепів малонці молять небеса: «Господи Боже, захисти це місто і жителів його, не покинь нас, заради всього святого. Амінь». Старечі руки стискають гасові лампи, репетують діти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрічні балки притулених один до одного будинків охоплює полум’я. Частину старого міста, підперту західними стінами, поглинає вогненна буря, у якій найвищі язики полум’я сягають ста метрів. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягує все, важче за кота. Вивіски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’їжджають бруківкою і перекидаються. Стрижі, злітаючи з димарів, загоряються й кидаються вниз, мов роздуті іскри, перелітають через міські стіни й гаснуть у морі.

На рю де ла Кросс «Бджолиний готель» на одну мить стає майже невагомий, піднятий вогняною спіраллю, а тоді сиплеться на землю дощем уламків.

Будинок номер чотири по рю Воборель

Марі-Лор скручується калачиком під ліжком, затиснувши камінь у лівому кулаці, а будиночок – у правому. Гвіздки в балках скриплять і зітхають. Шматки тиньку, цегли й скла сипляться на підлогу, на модель міста на столі, на матрац у неї над головою.

– Papa, Papa, Papa, Papa, – повторює Марі-Лор, але її голос наче відділився від тіла, а слова звучать далеким сумним віршем. Їй здається, що весь цей час земля під Сен-Мало трималася купи корінням здоровенного дерева, яке росте в центрі міста, на площі, де вона ніколи не бувала, і тепер це величезне дерево вириває Божа рука, викорчовуючи його разом із шматками граніту й каміння, висмикує товсті закрутки кореня – кореня, що схожий на крону, перевернуту догори дриґом і встромлену в ґрунт – хіба не так його описав би доктор Жефар? Кришаться міські стіни, зникають вулиці, багатоквартирні будинки падають, мов іграшки.

Повільно, з полегшенням світ влягається. Ззовні чується легке побрязкування – напевно, це падають шматки скла. Звук водночас гарний і дивний, наче це з неба сиплються самоцвіти.

Хай де її двоюрідний дід, чи зміг він вижити?

Чи хтось зміг?

А вона змогла?

Будинок скрипить, плаче, стогне. А тоді чується звук, схожий на шелест вітру у високій траві, тільки голодніший. Від нього дрижать фіранки і її ніжні слухові перетинки.

Вона відчуває запах диму й розуміє – пожежа. З вікна її спальні вилетіло скло, й тепер вона чує, як щось горить за віконницями. Щось величезне. Весь район. Усе місто.

Стіна, підлога, дно її ліжка ще холодні. Будинок ще не охопило полум’я. Та чи надовго?

«Заспокойся, – думає вона. – Зосередься: глибоко вдихай, глибоко видихай. Глибоко вдихай знову». Вона не вилазить із-під ліжка. Вона каже:

– Ce n’est pas la réalité.[22]

«Бджолиний готель»

Що він може згадати? Бачив, як інженер Бернд зачинив двері в підвал і сів на сходи. Бачив велетня Франка Фолькгаймера на золотавому кріслі, що колупав щось на штанах. А тоді згасла лампочка під стелею, Фолькгаймер увімкнув свій ліхтар, і їх накрив рев – звук такий голосний, що й сам міг слугувати за зброю, він поглинав усе, струшуючи саму земну кору, й на якусь мить Вернер бачив лише Фолькгаймерів ліхтар, який відлетів убік, мов наляканий жук.

Їх смикнуло. На мить, на годину, на день – хтозна, як надовго? – Вернер опинився в Цольферайні, над ямою, яку шахтар викопав скраю поля для двох мулів. Стояла зима, Вернерові було щонайбільше п’ять. Шкіра на мулах була майже прозора, й крізь неї виднілися кості, і на їхні розплющені очі налипло бруду, і він був такий голодний, що думав, чи не залишилося на мулах м’яса, яке можна було б з’їсти.

Він чув, як край лопати загрібає гравій.

Він чув голосний вдих сестри.

А тоді, наче якась еластична стрічка натягнулася до краю, щось смикнуло його назад у підвал під «Бджолиним готелем».

Підлога перестала труситися, але звук не стих. Він притискає долоню до правого вуха. Гул залишається, схожий на дзижчання тисячі бджіл, десь дуже близько.

– Це мені чується? – питає він, але не чує своїх слів.

Ліва сторона його лиця мокра. Навушників, які він мав на собі, немає. Де верстак, де радіо, що це таке важке тисне на нього згори?

Зі своїх плечей, грудей і волосся він струшує гарячі шматки каміння й дерева. Знайти ліхтар, перевірити, як там інші, перевірити, що з радіо. Перевірити, що з виходом. З’ясувати, що сталося з його слухом. Це раціональні кроки. Він намагається сісти, але стеля стала нижча, і він ударяється головою.

Спекотно й стає дедалі спекотніше. Він думає: «Нас замкнули в коробку, а коробку вкинули в жерло вулкана».

Минають секунди. А може, й хвилини. Вернер і далі стоїть на колінах. Знайти ліхтар. Потім товаришів. Потім вихід. Потім розібратися зі слухом. Напевно, солдати Люфтваффе згори вже пробираються крізь уламки їм на допомогу. Але він не може знайти свого ліхтаря. Він навіть не може підвестися.

У цілковитій темряві перед його очима миготить тисяча рухливих червоних і синіх плям. Язики полум’я? Видіння? Вони спалахують над підлогою, а тоді піднімаються до стелі, світячись дивно, спокійно.

– Ми мертві? – кричить він у темряву. – Ми загинули?

Підвал

Щойно затихло ревіння бомбардувальників, як над будинком просвистує артилерійський набій і з глухим гуркотом вибухає неподалік. На дах щось сиплеться – його уламки? жарини? – і Марі-Лор каже вголос:

– Ти надто високо. – Вона примушує себе вилізти з-під ліжка. Годі висиджуватися. Вона повертає камінь у будиночок, ставить на місце планки, які слугують йому за дах, вкручує димаря й опускає крихітну модель у кишеню сукні.

Де її черевики? Вона повзає по підлозі, але намацує лише шматки дерева і, напевно, скалки віконного скла. Вона знаходить ціпок і в самих панчохах виходить у коридор. Тут запах диму сильніший. Підлога досі холодна, і стіни теж. Вона облегшується в туалеті на шостому поверсі й стримується, щоб не смикнути ручку бачка, знаючи, що він більше не наповниться. Вона завмирає, перевіряючи, чи повітря не стало гаряче, перш ніж іти далі.

Шість кроків до сходів. Над її головою пролітає другий набій, і Марі-Лор скрикує. Коли він вибухає десь за річкою, підвіски на люстрі колишуться й дзвенять.

Дощ із цегли, дощ із гальки, повільніший дощ із сажі. Донизу – вісім гвинтових сходинок; друга й п’ята скриплять. Обернутися навколо баляси, ще вісім сходинок. Четвертий поверх. Третій. Тут вона перевіряє натяжний дріт, який її двоюрідний дідусь встановив під телефонним столиком на сходовому майданчику. Дзвоник висить, дріт натягнутий і проходить крізь діру, просвердлену в стіні. Ніхто не заходив і не виходив.

Вісім кроків по коридору до ванної кімнати на третьому поверсі. Ванна повна води. У ній щось плаває – напевно, шматки тиньку, і на підлозі під колінами пісок, але вона припадає губами до води й п’є. Скільки може.

Назад до сходів і вниз на другий поверх. А тоді на перший – на балясині вирізьблені виноградні грона. Вішак перекинутий. Підлога в коридорі всіяна шматками чогось гострого – мабуть, посуду з буфету в їдальні, – тож вона ступає якомога обережніше.

На першому поверсі, напевно, вибило й кілька шибок: вона відчуває сильніший запах диму. Вовняне пальто її двоюрідного дідуся висить на гачку у фойє, вона його вбирає. І тут теж немає її черевиків – куди ж вона їх поділа? На кухні – хаос зі скинутих полиць і каструль. У неї на шляху кулінарна книжка лежить перекинута, мов підстрелена пташка. У коморі вона знаходить півхлібини, що залишилося від учора.

Тут, посеред кухні, – люк у погріб із металевим кільцем. Вона відсовує обідній столик і відчиняє його.

Із погреба тхне мишами, вологою і молюсками, викинутими на берег, так, наче десятки років тому його затопив приплив і в ньому довго стояла вода. Марі-Лор вагається над відчиненим люком, вдихаючи запах диму, що долинає знадвору, і майже повну його протилежність – холодний сморід, який піднімається з дна. Дим: її двоюрідний дідусь каже, що дим – повільний танець частинок, мільярдів летких молекул вуглецю. Шматочків будинків, кафе, дерев. Людей.

Зі сходу в бік міста зі свистом летить третій набій. Знову Марі-Лор намацує модель будиночка в кишені сукні. А тоді бере хліб і ціпок, спускається драбиною, що веде вниз, і зачиняє за собою люк.

У пастці

Показується світло. Вернер усім серцем сподівається, що воно справжнє, не витворене його уявою. Жовтий промінь пронизує пил, бродить через завали, освітлює впалий шматок стіни, покручену полицю. Він ковзає двома металевими шафами, зім’ятими й покорченими так, наче це чиясь гігантська рука розірвала їх навпіл. Освітлює розсипані інструменти, розбиті вішаки й із десяток уцілілих банок, повних гвіздків і шурупів.

Фолькгаймер. Він знайшов ліхтар і тепер проводить його променем по купі спресованих уламків у дальньому кутку – по камінню, цементу, трісках. Тільки за мить Вернер розуміє, що це – сходи.

Те, що від них лишилося.

Обвалився цілий кут підвалу. Промінь затримується там на хвильку, наче даючи Вернерові можливість усвідомити їхнє становище, а тоді відхиляється праворуч і перескакує на щось поблизу, й у відбитому світлі, крізь клуби пилу Вернер розрізняє величезний силует Фолькгаймера, який пригинається й зашпортується, рухаючись серед висячої арматури й труб. Нарешті промінь зупиняється. Затиснувши ліхтарик зубами, серед цих рваних тіней, що сягають стелі, Фолькгаймер піднімає уламки цегли, вапна й штукатурки, шматок за шматком, подрані дошки й кусні ліпнини – під цим усім, бачить Вернер, вимальовується тіло, поховане під цією вагою.

Там інженер. Бернд.

Берндове обличчя біле від пилу, але на місці очей – два провалля, а рот – червона діра. Хоч Бернд і кричить, Вернер його не чує крізь гул, що стоїть у нього у вухах. Фолькгаймер піднімає інженера – старий на руках у фельдфебеля скидається на дитину – і, тримаючи ліхтар зубами, переносить його через руїни, знову пригинаючись, щоб не забитися головою об висячу стелю, й опускає його на золотаве крісло, яке досі стоїть у кутку, тільки тепер вкрите білим пилом.

Фолькгаймер береться великою долонею за Берндове підборіддя й лагідно закриває йому рота. Вернер, що лежить за метр від них, не чує ніякої зміни.

Споруда навколо них знову починає тремтіти, і звідусіль сиплеться гарячий пил.

Тепер промінь Фолькгаймерового ліхтаря кружляє по тому, що залишилося від даху. Тріснули три величезні дерев’яні балки, але жодна з них не зламалася. Між ними тиньк, укритий павутиною тріщин, у двох місцях стирчать розірвані труби. Промінь ковзає позаду Вернера й освітлює перекинутий верстак, розтрощений корпус радіоприймача. Нарешті він знаходить і Вернера. Той підіймає долоню, затуляючи очі.

Фолькгаймер підходить; його велике стривожене обличчя опиняється зовсім поруч. Широкі, знайомі, глибоко посаджені очі під каскою. Високі вилиці й довгий ніс із роздвоєним округленим кінчиком, як у стегнової кістки. Широчезне підборіддя. Повільно й обережно, Фолькгаймер торкається Вернерової щоки. Відводить руку – кінчики його пальців червоні.

– Треба звідси вибратися. Знайти інший вихід назовні, – каже Вернер.

– Вихід? – питають Фолькгаймерові губи. – Звідси немає іншого виходу.

22

Це не по-справжньому (фр.).