Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 27

У травні йому виповнюється чотирнадцять. Настав 1940 рік, і більше ніхто не сміється над гітлер’югендом. Фрау Елена готує пудинг, Юта загортає в газету шматок кварцу, а близнята, Ганна й Сусанна Герліц, маршують кімнатою, зображаючи солдатів. П’ятирічний хлопчик, Рольф Гупфаєр, сидить на дивані в куточку, раз у раз заплющуючи сонні очі. Новенька – маленька дівчинка – примостилась у Юти на колінах й обсмоктує її пальці. У вікні, за фіранками, видно, як полум’я над трубою, що височіє вдалині, гойдається й тремтить.

Діти співають, потім жадібно з’їдають пудинг.

– Час спати, – каже фрау Елена.

Вернер вимикає свій приймач. Усі проказують молитву. Коли він відносить радіо на горище, на душі в нього тяжко. У провулках п’ятнадцятирічні юнаки йдуть у бік ліфтів до шахти, вишиковуючись у чергу зі своїми касками й ліхтарями біля воріт. Він намагається уявити, як світло їхніх ліхтарів слабне й віддаляється, як гримлять кабелі, як усі мовчать, доки спускаються в ту вічну темряву, де люди вгризаються в землю, а над ними висить каменюка завтовшки мало не кілометр.

Ще один рік. Йому дадуть каску й ліхтар і запхнуть до клітки з іншими.

Минули місяці відтоді, як Вернер востаннє чув француза на короткій хвилі. Рік відтоді, як він тримав «Принципи механіки» з плямами від води. Не так давно він дозволяв собі мріяти про Берлін та його великих науковців: Фрица Габера, винахідника добрив, Германа Штаудінґера, винахідника пластмаси. Герца, що зробив невидне видним. Про всіх великих людей, що займалися справами Там. «Я вірю в тебе, – колись зауважила фрау Елена. – Думаю, тобі вдасться зробити щось велике». Тепер у своїх нічних жахіттях хлопчик блукає тунелями шахт. Стеля чорна й гладенька, і, коли він ступає крок, вона починає над ним опускатися. Розколюються стіни, Вернер нахиляє голову, падає навколішки. За хвилю він не може ні підвести голови, ні поворушити руками. Стеля важить десять мільярдів тонн, від неї віє страшним холодом, вона притискає його носа до підлоги. За мить до пробудження він відчуває, як на потилиці починає тріскати череп.

Дощова вода ллється з хмари на дах і на карниз. Вернер притискається чолом до вікна на горищі й дивиться крізь потоки дощу на дах унизу, звичайний дах серед багатьох мокрих дахів, стиснутий широкими стінами коксового заводу, топильні й газової станції. Копер вимальовується на тлі неба, шахта й завод тягнуться й тягнуться, скільки сягає його око, до сіл, до міст, до все швидшої, усе більшої машини під назвою Німеччина. До мільйонів людей, готових віддати за неї життя.

«Добривечір, – думає він. – Або ж гайль Гітлер. Усі віддають перевагу останньому».