Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 28

Щодо війни вже немає сумніву. Роздають пам’ятки. Колекції потребують захисту. Невеликий штат кур’єрів почав перевозити експонати за місто. Ключів та замкнв потрібно більше, ніж будь-коли. Батько Марі-Лор працює до півночі, до першої години. Кожен ящик треба замкнути, кожен подорожній лист – тримати в безпечному місці. Броньовані вантажівки гримлять біля завантажувальних платформ. Треба зберегти скам’янілості, древні рукописи; перлини, золоті самородки, сапфір завбільшки з мишу. «Може бути, – думає Марі-Лор, – навіть “Море полум’я”».

З одного погляду, весна видається такою спокійною: тепла, м’яка, з ароматними, безвітряними ночами. Однак усе наповнене напруженням, так, ніби місто стоїть на поверхні повітряної кульки й хтось її надуває, аж доки вона не лусне.

Бджоли трудяться на розквітлих алеях Ботанічного саду. З платанових дерев осипається насіння, й велетенські купи пуху збираються на доріжках.

Якщо вони перейдуть у наступ, чого б це вони наступали, тільки божевільні наступатимуть.

Відступити – це врятувати не одне життя.

Доставки припинено. Навколо музейних воріт з’являються мішки з піском. Двійко солдатів на даху зали палеонтології оглядають сади в біноклі. Але велетенська небесна баня залишається порожня: ні цепелінів,[18] ні бомбардувальників, ні надлюдей-парашутистів, лиш останні співочі пташки, що повертаються зі своїх зимових домівок, та спритні весняні вітерці, які швидко перетворюються на важчі, соковитіші літні вітри.

Гомін, світло, повітря. Цей травень здається Марі-Лор найгарнішим у її житті. Зранку її дванадцятих іменин, прокинувшись, вона не знаходить коробки із загадкою біля цукорниці – у батька не було часу. Але на неї чекає книжка – другий том «Двадцяти тисяч льє під водою» шрифтом Брайля, завтовшки з диванну подушку.

Захват сповнює її аж до кінчиків пальців. Як?

– Завжди радий, Марі.

Стіни їхньої квартири тремтять – сусіди переміщають меблі, пакують валізи, забивають вікна. Вони з батьком йдуть до музею, він стривожено говорить охоронцеві, що зустрічає їх біля дверей:

– Кажуть, наші утримують річку.

Марі-Лор сідає на підлогу в шафі з ключами й розгортає книжку. В кінці першої частини професор Аронакс подолав лише шість тисяч льє. Залишилося ще так багато. Але стається щось дивне – слова не поєднуються між собою. Вона читає: «Увесь день велетенська зграя акул переслідувала корабель», – але логіка, що мала б складати слова у фрази, вислизає.

– Директор поїхав? – питає хтось.

– Поїде ще до кінця тижня.

Одяг її батька пахне соломою, а пальці смердять оливою. Робота, робота, кілька годин виснаженого сну перед поверненням до музею на світанку. Вантажівки вивозять скелети, метеорити, восьминогів у банках, гербарії, єгипетське золото, слонову кістку з Південної Африки та пермські скам’янілості.

Першого червня над містом, страшенно високо, пропливають у шаруватих хмарах літаки. Коли заспокоюється вітер і поряд не гуде двигун, Марі-Лор, вийшовши із зали зоології, чує їхнє вурчання на висоті з півтора кілометра. Наступного дня починають зникати радіостанції. Охоронці у своїй будці й стукають по своєму радіо, й крутять його так і сяк, але з динаміків чути лише перешкоди. Так, ніби передавальні вишки були свічками й чиїсь пальці їх загасили.

В оці останні ночі в Парижі, опівночі йдучи додому з батьком, притискаючи до грудей велику книжку, Марі-Лор здається, що вона відчуває, як тремтить повітря в паузах між тріскотом комах, наче по льоду розходяться дрібні тріщинки. Так, наче увесь цей час місто залишалося не чим іншим, як виконаною в масштабі моделлю, яку зробив її батько, а тепер його накрила тінь величезної руки.

Вона ж думала, що проживе в Парижі зі своїм батьком усе життя. Що завжди заходитиме по обіді до доктора Жефара. Що кожного року на її іменини батько даруватиме їй іншу крутиголовку й іншу книжку, й вона прочитає всього Жуля Верна, Дюма й, може, навіть Бальзака та Пруста. Що її батько завжди мугикатиме, складаючи вечорами маленькі будівлі, а вона завжди знатиме, скільки кроків треба зробити від вхідних дверей до пекарні (сорок) і скільки ще – до ресторанчика (тридцять два), і що завжди буде цукор, який вона зранку кластиме в каву.

Bonjour, bonjour.

Картопля на шостій годині, Марі. Гриби на третій.

А тепер? Що тепер буде?