Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 37

Щойно її батько називає своє ім’я, з іншого боку дверей чується зітхання. Скрипить ґратка, двері за нею відчиняються.

– Матір Божа! – вигукує жіночий голос. – Ви були таким маленьким…

– Це моя донька, мадам. Марі-Лор, познайомся з мадам Манек.

Марі-Лор намагається зробити реверанс. Її беруть за щоки дві сильні долоні: долоні геолога чи садівника.

– Боже мій, гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться. Любонько, які в тебе подрані панчохи! А п’яти! Це ж ти, напевно, голодна як вовк.

Вони заходять у вузенький коридор. Марі-Лор чує, як клацають ворота, а тоді жінка замикає за ними двері. Два засуви, ланцюжок. Їх приводять у кімнату, де пахне травами й сирим тістом, – на кухню. Батько розстібає її пальто, допомагає їй сісти.

– Ми щиро вам вдячні, я розумію, що вже дуже пізно, – каже він.

Літня жінка – мадам Манек – спритна й жвава, і, вочевидь, уже залишила позаду своє здивування. Вона відмахується від слів подяки і підсовує стілець Марі-Лор ближче до столу. Чиркає сірник, вода ллється в чайник, відчиняються й зачиняються дверцята холодильника. Гуде газ, і, нагріваючись, стукає метал. За мить Марі-Лор відчуває на лиці дотик теплого рушника. Перед нею – кухоль холодної, чистої води. Вона радіє кожному ковткові.

– Ох, місто набите до краю, – повідомляє мадам Манек, доки клопочеться на кухні, розтягуючи слова, мов казковий персонаж. Здається, вона невисока і взута у великі, важкі черевики. Голос у неї низький, трохи хрипливий, як у моряка або курця. – Дехто може собі дозволити жити в готелі чи орендувати житло, але багато людей ночують на складах, на соломі, майже не мають їжі. Я узяла б когось сюди, але твій дядько, ти ж знаєш, може засмутитися. Немає ні бензину, ні гасу. Британські кораблі давно відпливли. Нічого не лишили, спалили все. Спочатку я ніяк не могла в це повірити, але Етьєн, це його радіо просто не вимикається…

Розбивається яєчна шкарлупа. На гарячій сковорідці сичить масло. Її батько коротко розповідає про їхню втечу: вокзали, страшенні натовпи, оминає їхню зупинку в Евре, але скоро Марі-Лор відволікається на запахи, що буяють навколо неї: яєчні, шпинату, розплавленого сиру.

Перед нею з’являється омлет. Вона нахиляє обличчя над парою.

– Можна мені виделку, будь ласка?

Мадам Манек сміється, і її сміх зігріває серце Марі-Лор. За мить виделка вже в неї в долоні.

Омлет пишний, мов хмарка. Смачний, мов рідке золото.

Мадам Манек зауважує:

– Здається, їй смакує, – і знову сміється.

Невдовзі з’являється тарілка з другим омлетом, який з апетитом з’їдає її батько.

– Хочеш персиків, люба? – тихо питає мадам Манек, і Марі-Лор чує, як відкривається банка й у миску ллється сік. За кілька секунд вона їсть вологі скибочки, що на смак, мов світло.

– Марі, – зупиняє її батько, – де твої манери?

– Але ж вони…

– Їж-їж, дитино, у нас їх багато. Я їх консервую щороку.

Коли Марі-Лор з’їдає дві банки персиків, мадам Манек витирає її ноги ганчіркою, знімає з неї пальто, складає тарілки в мийку й питає:

– Сигарету?

На що її батько відповідає вдячним стогоном. Чиркає сірник, дорослі затягуються димом.

Відчиняються двері або вікно, й Марі-Лор чує заворожливий голос моря.

– А як Етьєн? – цікавиться її батько.

– То замикається у своїй кімнаті й не виходить, то їсть, мов той альбатрос.

– Він і досі не…

– Та вже двадцять років як.

Мабуть, дорослі спілкуються ще й жестами. Напевно, Марі-Лор варто більше цікавитися її двоюрідним дідом, який бачить те, чого нема, і долею всіх і всього, що вона коли-небудь знала. Однак її шлунок повний, у її жилах теплим золотом тече кров, а там, у розчахнутому вікні, за стінами, розбиваються океанські хвилі, і її від них відділяє лише якась кам’яна стіна – краєчок Бретані, найдальше підвіконня Франції. Може, німці й наближаються невблаганно, мов лава, але Марі-Лор провалюється в щось, схоже на сон або ж спогад про нього: їй шість чи сім років, вона недавно осліпла, батько сидить на стільці біля її ліжка, обстругуючи якийсь крихітний шматочок дерева, димлячи сигаретою, і на сотні тисяч дахів і димарів Парижа опускається вечір. Стіни навколо неї зникають, і стеля теж, усе місто зникає в тумані, й нарешті сон накриває її, мов тінь.