Читать книгу Все те незриме світло - Ентоні Дорр - Страница 24

З’являються нові чутки. Вони шелестять доріжками Ботанічного саду, пролітають музейними залами, відлунюють у курних кабінетах із високою стелею, де скорчені старі ботаніки вивчають екзотичні види лишайників. Кажуть, що німці наближаються.

Німці, стверджує садівник, мають шістдесят тисяч військових планерів; вони здатні днями маршувати на голодний шлунок; вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху. Жінка у квитковій касі каже, що німці вміють робити туман із пігулок і носять реактивні пояси; їхні уніформи, шепоче вона, зроблені зі спеціальної тканини, міцнішої за крицю.

Марі-Лор сидить на лавці біля експозиції молюсків і тренує слух на групах, що проходять повз неї. Якийсь хлопчик вигукує:

– У них є бомби під назвою «Секретний сигнал». Коли така бомба створює звук, кожен, хто її чує, пудить у штани!

Навколо сміються.

– Я чув, що вони роздають отруйний шоколад.

– І скрізь кидають до в’язниці калік та божевільних.

Щоразу, коли Марі-Лор переказує батькові ще одну чутку, той перепитує: «Це про німців?» – так, наче каже це вперше. На його думку, захопленням Австрії не варто перейматися. Він додає, що всі пам’ятають попередню війну й нікому не стане дурості ще раз це переживати. Директор не хвилюється, і жоден із голів відділів, тож і дівчинці, якій ще вчити уроки, теж не варто.

Здається, так воно і є – крім днів тижня, нічого не змінюється. Щоранку Марі-Лор прокидається, вбирається, йде за батьком до входу номер два і слухає, як він вітається з нічним сторожем та доглядачем музею. Bonjour, bonjour. Bonjour, bonjour. Науковці та бібліотекарі й досі зранку забирають свої ключі та вивчають древні слонячі бивні, екзотичних медуз, листя гербаріїв. Секретарки й досі обговорюють моду, директор і досі приїжджає на двоколірному лімузині «Деляж», і кожного полудня чорношкірі продавці й досі тихо котять коридорами свої візочки з бутербродами, пошепки оголошуючи:

– Із житнім хлібом і яйцем, із житнім хлібом і яйцем.

Марі-Лор читає Жуля Верна в шафі для ключів, у туалеті, у коридорах; вона читає на лавці у Великій залі й прогулюючись гравійними доріжками в саду. Вона прочитує перший розділ «Двадцяти тисяч льє під водою» стільки разів, що майже вивчає його напам’ять.

«Море – це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі… Море – лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море – рух і любов; море – вічне життя»[16]

Уночі, у ліжку, вона подорожує в череві «Наутилуса» капітана Немо, за бортом шторм, а над головою в неї пропливають шатра коралів.

Доктор Жефар навчає її назв мушель – Lambis lambis, Cyprea moneta, Lophiotoma acuta – й дає їй мацати хребти, пройми й завитки кожної по черзі. Він пояснює відгалуження морської еволюції, послідовність геологічних періодів. Іноді їй вдається уявити безмежну низку тисячоліть: мільйони років, десятки мільйонів років.

– Майже кожен вид, що жив на цій планеті, вимер, Лоретто. Немає причин думати, що людей це омине! – Доктор Жефар промовляє ці слова майже радісно й наливає в склянку вина, і вона уявляє його голову шафою з десятьма тисячами маленьких шухляд.

Усе літо запах кропиви, стокроток і дощу наповнює сади. Марі-Лор із батьком печуть грушевий пиріг, який випадково пригоряє. Він відчиняє всі вікна, щоб провітрити квартиру, а вона чує, як знизу, з вулиці, піднімаються звуки скрипки. Й усе одно ранньої осені, раз чи двічі на тиждень, сидячи в Ботанічному саду під масивними огорожами або читаючи біля батькового столу, Марі-Лор підводить погляд від книжки і їй здається, що вітер приносить запах бензину. Так, ніби велика ріка машинерії повільно, невідворотно суне у її бік.