Читать книгу Три метри над рівнем неба - Федерико Моччиа - Страница 10

У тому ж місті, але в іншому місці.

Лисуватий гладкий офіціант в ідеальній білій уніформі сновигав між гостями. Ніс срібну тацю. Хтось брав із неї легкий ігристий коктейль зі шматочками фруктів. Хтось ставив на тацю порожню склянку. У величезних прозорих вікнах було видно ріку, що повільно текла між великими деревами та старовинними мостами. Офіціант поправив порожню склянку, яка щойно опинилась на таці, на її вінцях були сліди помади. Виразніші, ніж на інших склянках. Можна було чітко побачити, де саме відпила жінка і які у неї губи. Офіціант подумав, що було б цікаво впізнавати жінок за склянками, з яких вони пили. Еротичні цифрові відбитки. Так подумки розважаючись, дійшов до кухні, де швидко облишив свої фантазії «а-ля Шерлок Голмс». На нього тут-таки налетіла кухарка, звелівши негайно нести таці зі смажениною.

– Люба, ти маєш чудовий вигляд.

У вітальні жінка з надто яскраво пофарбованим волоссям обернулася до подруги й усміхнулася, підігруючи.

– Ти щось зробила?

– Так, знайшла собі коханця.

– Ах, справді? І хто він?

– Пластичний хірург.

Обидві засміялися. Потім, беручи смажений артишок, що, на свою біду, втрапив їй під руку, відкрила свій секрет.

– Я записалася до спортзалу Барбари Буше.

– Ой, правда? І як він?

– Казково! Ти мусиш піти туди.

– Обов’язково!

І, хоча їй кортіло спитати, у скільки ж воно обходиться за місяць, вирішила, що дізнається про це сама. Потім, сподіваючись на цифру, безперечно меншу за реальну, взяла смажену моцареллу й з’їла її з чистою совістю: адже скоро зможе зігнати зайві калорії.

По прекрасних килимах з геометричним візерунком рухались елегантні вечірні черевики. Дещо вище розрізи суконь демонстрували принади сірим костюмам, темнішим чи світлішим, але завжди поєднаним із бездоганною сорочкою. Ексклюзивні різноколірні краватки повідомляли більше, аніж ті прості розмови, які вели їхні господарі.

– Я купив «студіо» для Алессандри на проспекті Паріолі.

– А ти знаєш, що дочка Бандіні виходить заміж?

– Де ти знайшла цю сукню?

– Тобі дуже личить цей колір волосся.

– Здається, у неї є інший.

– Так, цей останній фільм із Шоном Коннері мені дуже сподобався.

– Поб’ємось об заклад? Я поставлю на перемогу, а тобі залишу нічию та поразку.

Обличчя з макіяжем – ідеальним або ж занадто сильним, щоб приховати прихід мудрості й спогадів; та цілковито гладенькі обличчя, результат роботи сучасних електробритв та дорогих кремів після гоління, відповідали одні одним усміхнено.

– Знаєш, Алессандра вирішила відкрити нову студію графіки. Ну що ж, якщо вона цим хоче займатися… Звичайно, я б волів, щоб вона працювала разом зі мною.

– Так, я знаю нареченого, це син Симони Бертіллі. Ну, тієї, що одружилася з братом Паоли…

– Не скажу, бо інакше ти купиш собі таку саму…

– Мені все набридло, тож я пішла до Раффаеле із журналом, де бачила колір, що мені подобається, і сказала: «Ось, хочу цей».

– Я її розумію, він такий занудний. Достатньо подивитися, як він грає у джин.

– Я теж хотів на нього сходити, але ми тоді пішли до Джорджо та Даніели, які його вже бачили.

– Добре. Знаєш, що я тобі скажу? Поб’ємося на сто тисяч лір за кожний бал відриву наприкінці чемпіонату.

Трохи далі хтось на межі політичної фантастики розмірковував про ситуацію на Близькому Сході. Інший цитував невеликі уривки з останньої премії Стрега[24], яку гортав час від часу у ліжку, потім забував на довгий час на шафці, а потім позичав другові, що був меншим інтелектуалом, зате більшим скнарою.

Клавдіо засміявся.

– Безперечно, Ферруччо – він такий. Я його знаю з дитинства, і він так і не змінився.

– А машина, з нею що сталося?

– Розбита. Непошкодженим залишився тільки телефон. Він з нього і подзвонив, щоб приїхали забрати.

Потім, слухаючи про мільйонні збитки, які зростали щоразу, коли хтось розповідав про цю фантасмагоричну дорожню пригоду, Клавдіо витягнув пачку «Мальборо» й закурив. Глибоко вдихнув дим, насолоджуючись. Це відчуття заполонило його, змусивши на мить забути про сердегу, який зіткнувся із Ферруччо. Тому типові пощастило набагато менше. Він не мав телефона в машині, а якби й мав, усе одно не зміг би ним скористатися. Можливо, потім, отримавши страхову премію, він міг би собі купити телефон, але з ким би він розмовляв? Дружина, на жаль, сиділа поряд із ним, а син…

– Якби вона була принаймні на сьомому місяці…

Даріо відзначався чорним гумором, але він усім дуже подобався, то ж і Клавдіо усміхнувся. Ще раз затягнувся і струсив попіл у попільничку, що стояла поряд.

– Гей, у тебе пречудова краватка.

– Дякую.

– Вона тобі дуже личить, правда.

Клавдіо з гордістю показав свою бордову краватку, а потім інстинктивно опустив цигарку і пошукав очима Рафаеллу. Роздивився навкруги, зустрівся поглядом з гостями, які щойно прибули, усміхнувся їм, вітаючись, потім, не знайшовши її, затягнувся ще раз, уже спокійніше.

– Дуже гарна, правда? Це подарунок Рафаелли.

Низенький столик зі слонової кістки, на ньому – оливки та фісташки у маленьких срібних полумисках. Витончена рука з добре доглянутими нігтями відкинула дві симетричні шкаралупки.

– Я хвилююся за дочку.

– Чому?

Рафаелла зуміла зобразити достатній інтерес, аби Марина продовжувала своє одкровення.

– Вона гуляє з одним нікчемою, неробою, який завжди вештається по вулицях.

– І як давно вони зустрічаються?

– Учора відсвяткували шість місяців. Я це дізналася від сина. Знаєш, що той зробив?

Рафаелла покинула фісташку, що ніяк не відкривалася. Тепер їй справді було цікаво.

– Ні, кажи.

– Він повів її у піцерію. Уявляєш? У піцерію на проспекті Вітторіо.

– Ну, ці хлопці ж ще не працюють, може, батьки…

– Так, але хтозна, що там за сім’я… Він притяг їй дванадцять м’ятих, бридких, крихітних троянд, із тих, що в них одразу ж опадають пелюстки, щойно ти їх принесеш додому. Напевне, він їх купив на світлофорі. Тож я сьогодні вранці її спитала: «Ґлоріє, це що за жах?» – «Мамо, навіть не думай їх викидати!» – «Та ні, що ти». Але коли вона повернулася зі школи, їх уже не було. Я сказала, що це зробила Зіуйя, наша філіппінка, то вона розкричалася, а потім вискочила з хати й дверима грюкнула.

– Щодо таких історій ти абсолютно не повинна їй протидіяти, бо інакше буде гірше, Ґлорія заноровиться. Дай їй спокій, воно саме все скінчиться. Якщо між ними така різниця… А потім вона повернулася?

– Ні, потелефонувала, що піде ночувати до Пірісті, тієї симпатичної дещо пишної білявки, дочки Джованни. Він – адміністратор у «Серфім», а вона зробила собі всюди пластику. Ну, зрозуміло, може собі дозволити.

– Правда? А так і не скажеш.

– Вони використовують оцю нову техніку, коли все натягується за вуха. І нічого не видно. Отже, вони можуть погуляти з Бабі? Я була б дуже рада.

– Та звичайно, жартуєш? Я скажу їй подзвонити.

Нарешті Рафаелла змогла добути фісташку, що була розкрита більше за інші. Фісташці довелося проміняти свою шкаралупу на її рот, хоча це й не був вигідний обмін.

– Філіппо? Рафаелла сказала, що вмовить Бабі залучити Ґлорію до свого кола друзів.

– А, дуже добре, дякую тобі.

Філіппо, моложавий чоловік зі свіжим обличчям, здавалося, також цікавився більше фісташками, аніж справами своєї дочки. Він нахилився уперед і взяв ту фісташку, яку Рафаелла вже була вибрала своєю наступною жертвою. Вона з підозрою подивилася за його вухами, шукаючи і в ньому знаки цієї несподіваної молодості.

– Привіт, Клавдіо.

– Яка ти гарна!

Ідеальна усмішка, «дякую», легкий дотик – і вона зникла між гостями, несучи свою копицю волосся, пофарбовану хною за принаймні сто п’ятдесят тисяч лір. Вона це навмисно? Подумки він повільно зняв цю довгу сукню і спробував уявити собі білизну, яка була під нею, але раптом засумнівався, чи було там що уявляти? У цю мить він побачив, що до нього йде Рафаелла.

Клавдіо востаннє затягнувся цигаркою і швидко загасив її у попільничці.

– Скоро почнемо грати. Будь ласка, не роби так, як завжди. Я стараюся, виграю, а потім ми виходимо на нуль, тому що ти програв. Якщо тобі не йде карта, коли ти вже давно не робив джин, то стукай.

– А якщо буде андер?

– Стукай, коли ти внизу.

Клавдіо стримано усміхнувся.

– Так, люба, як скажеш.

Цигарки вона не помітила.

– До речі, я ж тебе просила не курити.

Помилився.

– Одна-одненька нічого ж не зробить…

– Одна чи десять… Мені неприємний сам запах.

Рафаелла відійшла у бік зеленого столу. Інші гості вже були на своїх місцях. Вона геть усе помічає. Сідаючи, Рафаелла зверхньо глянула на жінку з хною за сто п’ятдесят тисяч лір. На якусь хвильку Клавдіо злякався, що вона вміє читати думки.