Читать книгу Три метри над рівнем неба - Федерико Моччиа - Страница 9

Тепла квартира, величезні вікна, що виходили на Олімпійський шлях. Гарні картини на стінах, напевне, Фантуцці. Чотири колонки в кутках вітальні. Музика огортала хлопців, що, теревенячи, відбивали ритм. Пальцями по келиху, ключами в кишені; ногою, підкидаючи вгору край штанів.

– Дані, овва, я тебе майже не впізнала.

– Що, і ти туди ж?

– Я кажу про вбрання, маєш чудовий вигляд, правда…

Даніела подивилась на свою спідницю, Джулія її вже бачила, просто на хвильку забула.

– Джуліє!

– Ну, чого ти сердишся? Ти на вигляд як Бонопане – ота хабалка з третього «Б», що вже зранку приходить розмальована рум’янами…

– І як тобі вдається бути завжди такою милою, га?

– Саме тому ми подруги.

– Ніколи не називала себе твоєю подругою. Ти це зараз сама вигадала!

Джулія простягнула руки.

– Поцілуночок на примирення?

Даніела усміхнулася. Вже подалася до неї, аж тут побачила за її спиною Паломбі.

– Андреа! – Облишила щоку Джулії, сподіваючись рано чи пізно зустрітися з його губами. – Як справи?

Андреа подивився на неї. На якусь мить завагався.

– Добре, а у тебе?

Вони швидко поцілувались у щічку.

– Дуже добре.

Потім він пройшов уперед, щоб привітатися з якимись друзями. Джулія підійшла до неї, стала поряд і усміхнулася.

– Не переймайся, він лише веде світські бесіди.

Постояли так якийсь час, дивлячись на нього. Андреа поговорив з хлопцями, потім обернувся до Даніели, ще раз подивився на неї і вже тоді усміхнувся. Нарешті він усвідомив.

– Холера! Ти добряче переборщила. Він тебе взагалі не впізнав.

Бабі пройшла через залу. Кілька дівчат танцювали в колі. У кутку діджей-самоук, такий собі сурогат Джованотті[23], безуспішно намагався зобразити реп. Одна дівчина танцювала, як божевільна, підскакуючи то на одній нозі, то на другій, розмахуючи руками над головою.

Бабі похитала головою, усміхаючись.

– Палліно!

Дещо кругловида, з каштановим волоссям і дивним пасмом, що стирчало збоку, вона обернулася.

– Бабі, вау-у-у-у-у! – Підбігла до неї, поцілувала та обійняла, майже піднявши її. – Як справи?

– Чудово. Але ж ти казала, що не прийдеш!

– Так, я знаю, ми були на одній вечірці в Ольджаті, але ти й уявити не можеш, яка там нудьга! Я була там з Демою, і ми одразу ж утекли. І ось ми тут, хіба ти не рада?

– Жартуєш? Я просто щаслива. А ти підготувалася до уроку з латини? Зваж, що вона завтра тебе викликатиме, ти остання, щоб завершити коло опитувань.

– Так, знаю, я сьогодні після обіду трохи вчила, потім мала їхати з матір’ю до центру. Поглянь, я купила ось це, тобі подобається?

І, зробивши дивний пірует, радше рух балерини, аніж моделі, вона закрутила в повітрі кумедну яскраво-синю шовкову пачку.

– Дуже…

– Дема сказав, що вона мені личить…

– Ще б пак. Ти ж знаєш мою теорію?

– Знов про це? Та ми ж із ним просто давні друзі!

– А ти таки залиш мені мою теорію.

– Привіт, Бабі!

Хлопець із приязним обличчям, зі світлою шкірою та темними кучерями, підійшов до них.

– Привіт, Демо, як справи?

– Дуже добре. Ти бачила, яка гарна пачка у Палліни?

– Так. Не беручи до уваги мої теорії, вона їй справді дуже личить. – Бабі всміхнулася подрузі. – Піду привітаю Роберту, у неї ж день народження.

Відійшла. Дема подивився їй услід.

– Що вона хотіла сказати цією історією про теорії?

– А, нічого, ти ж її знаєш… Вона – жінка купи теорій і жодної практики, або майже жодної.

Палліна засміялася, потім пильніше глянула на Дему. Їхні погляди на якусь хвильку зустрілися. Будемо сподіватися, що цього разу вона не має рації.

– Ну ж бо, ходімо танцювати…

Палліна схопила його за руку й потягла до групи.

Кілька хлопців стояли перед столиком з канапками і розмовляли про майбутні футбольні переходи. Кожен сподівався на прихильність долі до своєї команди. Усі вони намагалися видати за зірок першої величини різних гравців із невимовними прізвищами – тим паче для напханих ротів. Кіко Бранделлі запустив руку під стос канапок. Пошукав у першому ряду, вже наполовину з’їденому, потім в іншому. Нічого не вдієш! Хтось уже знищив усі канапки з лососем. Вибрав канапку з грибами. Відкусив і в цю мить побачив Бабі, що проходила повз. Поклав надкушену канапку на край тарілки, накрив її паперовою серветкою із золотим ініціалом R, потім, проковтнувши шматок, що був уже в роті, попрямував до неї.

Бабі підійшла до дівчини, одягненої дуже елегантно.

– Привіт, Робі, з днем народження!

– О, Бабі, привіт!

Вони щиро розцілувалися.

– Тобі сподобався подарунок?

– Дуже гарний, справді. Саме те, що мені було потрібно.

– Ми це знали… Це була моя ідея. Зрештою, ти завжди запізнювалась на перші уроки, а ти ж не так далеко й мешкаєш.

– Та власне через це. Я завжди думаю, що встигну в останню мить, та замість цього знову засинаю, а потім відчайдушно мчу на скутері. А завдяки вашому подарунку я завжди тепер прокидатимусь із радістю. Дякую.

– А що це було?

Бабі обернулася з усмішкою, але, побачивши його, змінилась на обличчі.

– Привіт, Кіко.

– Вони мені подарували чудовий радіобудильник.

– А, це дуже симпатично, справді.

– Знаєш, він також зробив мені прегарний подарунок.

– Справді? І який?

– Подушечку, всю в мереживах. Я вже поклала її на свою постіль.

– Будь обережною, він точно попросить тебе її випробувати.

І, силувано усміхнувшись Бранделлі, вона відійшла у бік тераси. Роберта подивилась на неї.

– Мені подушка дуже сподобалась. – Вона справді була б не проти випробувати її разом із ним. – Чесно!

Кіко усміхнувся їй.

– Я тобі вірю. Вибач…

– Але ж… скоро подадуть пасту… – прокричала вслід Роберта, намагаючись зупинити його.

На терасі – м’які крісла зі світлими подушками, вигаптуваними квітами, навіс з в’юнких рослин із лампами з розсіяним світлом, які були майстерно заховані між пагонами. Жасмин видирався нагору по штахетнику. Одна гілочка, молодша за інші, ще не досягла верхівки. Вона хиталась на вітрі, ворушачи свіжими листками, світлішими за інші, та крихітними схованими бруньками. Бабі пройшла кілька кроків по червоній теракоті. Свіжий вечірній вітер куйовдив їй волосся, гладив шкіру і залишав легенькі холодні мурашки. Куртка злегка напнулася під тиском вітру, притримувана правою кишенею, де лежали ключі від хати, важкі та численні, як її спроби отримати їх у батьків.

Поклала руки на край балкона. Прикрила очі й вдихнула цей свіжий аромат вечора. На грудях з’явились дві маленькі позначки бажання.

– Що я можу зробити, щоб ти пробачила мені?

Бабі, внутрішньо усміхаючись, запнула на собі куртку.

– Радше так: чого ти не мав робити, якщо не хотів мене розсердити?

Кіко підійшов до неї, він також дивився перед собою.

– Нині така гарна ніч… Було б нерозумно гаяти її на сварки.

– Мені дуже подобаються сварки.

Бабі обернулася до нього.

– Я це помітив. Тоді, гадаю, я для тебе просто створений. Будемо пречудово сваритися…

– Але потім мені подобається також миритися. Ні, мені подобається насамперед це. Однак тебе, не знаю чому, у мене не виходить пробачити.

– Тому що ти розриваєшся. Тобі і хочеться бути зі мною, і не хочеться. Класика ж! Типова поведінка всіх жінок.

– Ось, оце «всіх» тебе і псує… – Бабі знову відвернулася. – Твій тон, до того ж, нестерпний. Ти переконаний, що «всі» жінки – біля твоїх ніг.

– Не те щоб я був переконаний. Це, на жаль, так і є. Мені це не подобається, але я нічого із цим не можу вдіяти. Приміром, ти жартувала щодо Роберти, але ж вона справді хотіла б випробувати ту подушку разом зі мною.

– Це безперечно. Але, як на те пішло, вона така, що випробувала б її з купою народу… Отже, вона не рахується.

– Я здаюся… Тобі сподобався той фільм?

– Якби ти мені його дав подивитись!

– Я вже сказав, що здаюся. Що ж, пошлю тобі касету з ним додому. Так ти його подивишся сама, без когось, хто б тобі надокучав. До речі, знаєш, що мені сказали?

– Що?

– Що набагато смачніше, коли він пахне вершками.

Бабі обернулася і, регочучи, спробувала вдарити його.

– Хряк!

Кіко зупинив її руку.

– Стій! Я пожартував. Мир?

Їхні обличчя були близько. Бабі подивилась в його очі: вони були дуже гарні, майже такі ж, як його усмішка.

– Мир, – здалася вона.

Кіко легко поцілував її в губи. Поцілунок став би глибшим, але Бабі відвернулася й знову поглянула на пейзаж.

– Яка розкішна ніч, подивися, який місяць!

Хлопець зітхнув і закотив очі.

Кілька легких хмарок повільно пливли в небесній блакиті. Пестили місяць, вбираючи сяйво, подекуди світлішаючи, розфарбовуючи сріблом свої контури.

– Гарно, правда?

Кіко мовив просте «так», не намагаючись оцінити красу тієї ночі. Бабі подивилася вдалину. Будівлі, дахи, луки на краю міста, ряди високих піній, довга дорога, вогники машин, далекі шуми. Якби вона могла бачити краще, то помітила б хлопців, що наздоганяли одне одного, регочучи та гудячи в клаксони. Можливо, впізнала б того типа на мотоциклі. Це був той самий, що зупинився поряд із нею одного ранку, коли вона їхала до школи. Вони були ще занадто далеко, аби вона могла його впізнати. Однак швидко наближалися.

Кіко обійняв її та торкнувся волосся.

– Ти дуже гарна сьогодні.

– Сьогодні?

– Завжди.

– Оце вже краще.

Бабі дозволила йому поцілувати себе.

Унизу шістнадцятиклапанний «Гольф» темно-синього кольору заїхав на бруківку. Передній бампер скреготнув. З машини вискочив хлопець і навіть не глянув, чи не пошкодив чого.

– Ти упевнена, що це тут?

– Звісно!

Дівчина, яка вийшла разом з ним із машини, витягнула запрошення з чорної сумочки.

– Ось воно. «Роберта Міккі рада запросити…»

Проскочила решту тексту, щоб дістатися до адреси. Хлопець випередив її й одразу ж знайшов прізвище на домофоні.

– Ось. Міккі.

Натиснув кнопку. Почувся дивний звук, у той час як інші кнопки з прізвищами поблякли. Дівчина поклала своє запрошення назад у сумку.

– Так, це саме тут. Вулиця Кассія, 1130.