Читать книгу Класична наукова фантастика. Оповідання та історії. Україномовна версія - Федір Титарчук - Страница 5

1.

«Утілюючи в життя рішення з’їзду партії, Постанови Політбюро та побажання трудящих, розширюючи ареал існування людської цивілізації, підвищуючи культурний рівень і оптимізуючи споживання, герої Наднової епохи вносять свій неоціненний внесок у справу зведення ще одного поселення в межах Сонячної системи. Самовіддана праця й самопожертва двох із половиною десятків радянських людей, радянських не формально, а за духом, які борються з космічним холодом, смертельними випромінюваннями і недостатньою гравітацією, з кожною секундою наближають нас до того моменту, коли перший поселенець ступить на…» – легкий дотик до йонної консолі, і потік високопарної пропаганди урвався.

З боку Сергія Петровича це було неприпустимо: очолюючи проєкт із зведення новітнього «Колодязя» на одному з неспокійних супутників газового гіганта, він просто був зобов’язаний стежити за дисципліною та моральним обличчям підлеглих – тих самих двох з половиною десятків радянських людей… Але якось від самого початку все пішло шкереберть…

Спершу з’ясувалося, що проєкт непридатний до місцевих умов, і його силами кількох сотень наукових груп нашвидкуруч адаптували. Після завершення адаптації раптом з’ясувалося, що наявна техніка, привезена велетенським вантажним кораблем, не зовсім відповідає вимогам будівництва. Але, по-перше, вантажівник і далі висів на орбіті газового гіганта, а ганяти його туди-сюди було економічно недоцільно, а по-друге, за певної вправності та додаткового налагодження, хай і з втратами, надмірними трудовитратами і зривом усіх строків, виконання проєкту визнали можливим… Усі поаплодували, вкотре захопилися потугою й здатністю наукових груп, сформованих із провідних фахівців у своїх галузях, оперативно й якісно розв’язувати проблеми, що виникають; потисли одне одному руки, обійнялися й спустили рознарядку на продовження робіт.

І все було б нічого, якби під час зміни проєкту в новий план не закрався людський чинник, який поставив усе з ніг на голову. Проходячи ланцюг погоджень і правок, ніхто з «підписантів» не звернув уваги на те, що секретарка, вносячи зміни до первісної версії проєкту о другій годині ночі, з неуважності залишила без змін строки виконання етапів. Після завершення всіх погоджень, звісно, помилку виявили, але ніхто не захотів брати на себе відповідальність за очевидний прокол, і тому колективна відповідальність, коли відповідають усі, але конкретно ніхто, звалила всі проблеми на плечі Петровича.

Петрович одразу сповістив свого куратора, але той слухати відмовився: мовляв, папір підписаний, розумні люди складали, яку цифру обґрунтували – таку й виконуй, і не сей паніку, а то й за Плутон запхнути можуть, там якраз станцію зовнішнього стеження зводять…

А, як водиться, те, що починається погано, закінчується ще гірше… Петрович не вважав себе поганим керівником – усе ж таки, як-не-як, ступінь управлінця 3-ї категорії, за плечима величезний досвід; хіба що раніше йому не доводилося зводити саме планетарні станції – просто не випадало – а в усьому іншому він був досить успішним керівником… І лише завдяки його вмінню ладнати з людьми, організовувати їхню працю, побут і дозвілля, керувати процесом і розв’язувати проблеми станція продовжувала будуватися, попри перевищення витрат і зрив строків.

Надолужити строки, навіть залучаючи додаткові ресурси, які катастрофічно танули, він був не здатний – про що періодично доповідав своєму куратору, Григорію Петровичу, і на що отримував лише дві відповіді: «Будь-якою ціною!» та «Не сіє паніку…»

– Сергію Петровичу, вас по зовнішньому. – пролунав дівочий голос комунікатора, і з’єднання одразу ж увімкнулося.

– Добрий день, Сергію Петровичу. – куратор сьогодні був суворий і звертався винятково на ім’я та по батькові.

– Доброго дня і Вам, Григорію Петровичу.

– Доповідайте про виконання намічених заходів…

Картинка попливла – черговий сплеск сонячної активності десь по дорозі збурив егрегосферу – але голос передавався без змін.

– Відставання від плану збільшилося…

– Що означає збільшилося? – вибухнув Григорій Петрович. – Вам виділені колосальні ресурси. Вам доручене виконання відповідального проєкту, і якщо на якомусь етапі з непередбачених обставин вами було допущено відставання, то на теперішній час воно давно вже мало бути усунене. І ніяк інакше. А сьогоднішня ваша заява про якесь відставання від строків, та ще й про його зростання, мною розцінюється як саботаж! Пропоную ще раз переглянути свою позицію та правильно розставити пріоритети. Чекатиму адекватної відповіді завтра… – екран згас, зв’язок перервався.

Ще якихось п’ять—шість років тому зв’язок із Землею був настільки ускладнений, що відрядження до меж Сонячної системи вважалося чимось на кшталт благословення – подалі від начальства… Але все кардинально змінилося після прориву у вивченні егрегосфери – певного мало дослідженого інформаційного простору – і тепер від всевидячого ока земного куратора не сховатися ніде…

Петрович іще раз вилаявся в порожній екран і вже збирався уточнити, як там просувається ремонт бурової установки, що вийшла з ладу вчора, як на екрані з’явилося повідомлення – одним рядком, без підпису, у приватному оформленні:

«Зроби щось! Справи зовсім погані».

Це був куратор, і Петрович чудово розумів: офіційна частина є офіційною частиною – він був зобов’язаний говорити саме так. А по-людськи куратор його просто попередив про надлітаючі проблеми…

«Та що ж там з тим буром?!» – сердито гаркнув у порожнечу Петрович і з’єднався з проходчим сектором.

2.

У проходковому царювала діяльність. Олександр Сергійович і Валерій Сидорович, спалюючи безцінну енергію плазмових батарей, ганяли по приміщенню двох ремонтних роботів. Як заведено у ремонтників, гарний той ремонтник, який спить на робочому місці, бо все його обладнання в справності.

Бурова машина, прозвана персоналом «екскаватор», наткнувшись на шар породи, для якого не проектувалася, раптом дала задній хід і сама ж себе й розчавила. Страшного в цьому ні Алік – Олександр Сергійович, ні Валерік – Валерій Сидорович, не бачили і цілковито покладалися на ремонтних роботів, що зграєю облепили гігантський екскаватор і до півночі мали привести його до ладу. Але що робити з пластом породи, що викликав збій програми, вони поки що не вирішили і зараз займалися пошуком, звільнивши свій розум від усього зайвого, віддавшись низинним почуттям азарту та первенства…

– Що з буровою? – раптом пролунало позаду. Обидва опинилися не готовими і одразу вскочили, кинули пульти управління роботами на підлогу.

– Повторюю: що з буровою? – прямо перед ними висів спливаючий екран, і їх буравив поглядом шеф. Шеф був незадоволений – тут сумнівів бути не могло.

– Ми ж доповідали… – намагався привести себе до ладу Алік, підправляючи робочу куртку.

– Пласт невідомих властивостей на глибині п’ятнадцять-двадцять два. Вихід з ладу силової установки та центрального проводу… – додав Валерік.

– Вигоріла вся е-стабільна логіка, і машина ледь не впала вниз… – згадав Алік.

– Це все? – знищуючим поглядом окинув їх шеф на екрані.

– На даний момент все.

– Очікуємо ще чогось? – саркастично усміхнувся шеф, але Алік і Валерік були чистими технарями і тому дещо наївними щодо політики та людських взаємин, тож сарказм вони не зрозуміли і лише здивовано розвели руками.

– Строки? – різко спитав шеф.

– До півночі…

– Скоріш за все…

– Як до півночі? – не витримав шеф. – Що означає скоріш за все? – тут його вже не зупинити. Що стосувалося вміння прищеплювати людям правильні цінності та давати необхідні установки, йому не було рівних, у чому не раз переконувалися підлеглі.

– Ви, обидва, радянські люди! Радянські люди не для галочки, а за переконанням! Вам народ і партія доручили відповідальну справу – побудувати перше, – Ви тільки вдумайтеся: перше, – і він многозначно підняв вгору вказівний палець, – повноцінне поселення на іншому космічному тілі! Це величезна честь і відповідальність. Вас відбирали сюди за найсуворішими критеріями, а що ми маємо тепер?! А маємо: провал операції, – Петрович почав загинати пальці, – друге, розтрату коштів, і, третє, найголовніше – втрату довіри. Як ви після всього цього своїм товаришам в очі дивитиметесь?! Я вас питаю?

Обидва ремонтники опустили погляди, відчуваючи, що десь допустили прорахунки, помилки, а то й халатність, але не зовсім усвідомлюючи де і в чому.

– Тож, шановні, починимо бур до обіду? Запустимо процес проходки до третьої години? Чи першим же рейсом назад, на Землю, з позором? З доганою і позбавленням!!!

– Не встигнемо… – буркнув Алік.

– Вибачте, не розчув? – зиркнув на нього Петрович.

– Зробимо все, що в наших силах! – виступив уперед більш досвідчений Валерік.

– І перевиконаємо! – недоречно додав Алік.

– Ось і прекрасно. – усміхнувся Петрович. – Тоді до полудня я виводжу проходчиків, часу їм марнувати нема…

Поняття часу тут, на супутнику газового гіганта, було відносним. Тут не сходило й не заходило Сонце, так, як це було на Землі, але й тому всі хоч і підпорядковувалися 24-годинному режиму, та все одно – поняття ранку й вечора були відносними.

Петрович зник, залишивши ремонтників наодинці з їхнім обов’язком. А внизу, під облепленим екскаватором, зияла діра кілька сотень метрів у діаметрі і півтора кілометри в глибину. За проектом її глибина мала досягти трохи більше трьох кілометрів, бути заповненою простором міста, а в усіх горизонтальних напрямках планувалися кореневі відгалуження… Проект сам по собі був грандіозним новаторством, але реалізація його, на жаль, підкачала.

– То як, п’ятирічку за чотири роки, у три зміни, двома руками за одну зарплату? – фиркнув незадоволено Алік.

– Нічого, – махнув рукою Валерік. – Нам би силову до обіду починити, а решта в процесі… Продуктивність, звісно, впаде, і у термінах втратимо до п’яти годин, але раз начальство хоче швидкого запуску, допоможемо йому…

– Ех. – махнув рукою Алік, беручись за переналаштування режиму ремонтних робіт. І тільки він торкнувся кнопки «стоп», як усі копошливі роботи застигли в одну мить, а пара навіть впала на підлогу, розсипавши свої інструменти та принесені запчастини.

– Скільки тобі знадобиться часу на переналагодження? – поцікавився Валерік.

– Небагато. Всього хвилин десять…

– Це добре, – направляв Валерік допоміжних роботів на збір розсипаного. – До обіду у нас буде три години… А ти переналаштовувати кіборгів навчився?

– А як же? – з почуттям образи відозвався Алік. – Одна з основних спеціалізацій. А тобі навіщо?

– Та так. Потім скажу. Ти переналаштовуй… Три години залишаться… Ми на їдальню, до Зінки заскочимо на цей час.

– Добре… – поринувши в процес, буркнув Алік.

3.

Зінаїда на станції відповідала за їдальню, склад уніформи та склад особистих речей. Враховуючи рівень автоматизації, без Зінаїди на станції можна було легко обійтися, але згідно зі Штатним розкладом і Розстановочною чисельністю, ця посада належала і, звичайно, була зайнята.

Зіні було всього близько тридцяти. Вона вже не дівчина, але поки що й не жінка, так і застрягла в перехідному віці. Вона являла собою симбіоз висококваліфікованої людини, що закінчила профільний вуз, та яскравого представника сільської культури з обов’язковими «руки в боки» і «хто мені тут сміє перечити?!».

Сказати, що від Зінаїди зовсім не було користі, було б неправдою. Зіна забезпечувала всіх харчуванням, стежила за справністю уніформи, змушувала вчасно здавати її в прання і створювала інші елементи «імітації бурхливої діяльності». Працівники ставилися до Зінаїди з легкою усмішкою, але визнавали її значимість у переважно чоловічому колективі, що вже кілька місяців «запертого» на супутнику газового гіганта.

Зінаїда явно нікого не виділяла, навіть демонстративно відштовхувала всіх залицяльників, але якось так виходило, що чутки та плітки про її життя поза функціональними обов’язками рясніли пікантними подробицями.

Зінаїда Петрівна займалася тим, що нещадно перепрограмовувала автомат приготування їжі. Автомат доводив її до сказу. Одного разу налаштований на оптимальний раціон для працівників професій, зайнятих у будівельних роботах у космічному просторі, він категорично відмовлявся зменшувати дозування і урізати порції. Зінаїда знала, що там, на Землі, давно навчилися обходити всі ці «псевдонаукові» рецептури, і вічне благоденство працівників торгівлі та громадського харчування знову повернулося у свою колію.

– Зіночко, дорога… – пролунало за її спиною. – Нам би ганчірок… руки нічим витирати…

За спиною, здавалося, ніби з нізвідки, виріс Валерік – один із тих самих ремонтників, через яких вони вже кілька разів відкладали своє повернення.

– Не положено! – відрізала Зінаїда і знову повернулася до свого нещасного автомата.

– Зін, глянь… У тебе ж повинні бути якісь ганчірки. Стару уніформу давно ж списали…

– Що я тут незрозумілого сказала?! – на повний фронт своєї потужної грудей розвернулася Зінаїда. – Кажуть же тобі – не положено! Якщо я всім тут почну уніформу на ганчірки роздавати, то що ж це буде? Геть звідси! – і владним рухом руки вказала на двері.

– Ех, Зіна, Зіна… – махнув рукою на неї Валерік і вже повернувся, щоб іти.

– Що, Зіна? – з притаманним їй колоритом, на повний голос, із надривом, аккомпануючи собі частими рухами рук, вибухнула Зінаїда. – Ходять тут різні, попрошайкують, а самі бурову вже не вперше загубили, тепер сиди по вашій милості тут. Ще пару разів зірвете план і ходити вже буде нічим, у своїх потертих речах ховатися від начальства будете. Знайшовся хто навчати мене буде, як свою роботу робити! Йди звідси! Щоб я тебе й не бачила!! Понабирають інтелігентів місцевих, да криворуких. Ось мій брат менший, так той колгоспну іригаційну систему – слово «іригаційна» Зінаїда вимовила з таким надривом, що Валеріку стало якось не по собі – на спор розібрав, а потім зібрав… Балбес, звісно, за що і постраждав, але ж руки золоті і голова на місці, не те, що ці…

Зінаїда ввійшла в раж, і за минулим досвідом Валерік знав, що могла б вона без зупинки продовжувати ще довго, якби не…

4.

– Ну що ти там копаєшся? – шепотів Валерік, підганяючи Аліка. – Невже складніше, ніж робота переналаштувати?

– Не поспішай, – чаклував над консоллю Алік. – Нам же її потім назад, у крикливу дурку, перетворити потрібно, треба зберегти старі налаштування.

– А… – погодився Валерік. – Давай, працюй, а я поки що за дверима постою.

Не було ні клацання, ні спалаху, нічого не вило, але у самій «влите темпераменту» Зінаїда раптом застигла, а потім і обм’якла. Її фігуристі тілеса могли б рухнути на плитки їдальні, але вчасно підоспілий Валерік підхопив і з неабиякими зусиллями відтащив Зінаїду вбік, примостивши її на випадковий стільчик.

– Ну де ж ти ходиш? – із докором кинув він Аліку, який уже взявся змінювати налаштування Зінки на спливаючій консолі.

– Та Петрович справами цікавився… Особисто прибіг…

– А! Зрозумів. – махнув рукою. – Ну що, ти його спровадив?

– Та… Не заважай.

Переналаштування кіборга – справа зовсім не проста, як може здатися звичайному обивателю, звиклому до відлагоджених і затверджених примітивних пакетів функцій. Функції зазвичай уже «вшиті» в порожні голови «допоміжного персоналу», і керування ними нагадувало витівку мавпочки, що розкладає кубики й кульки у відповідні отвори. Те, чим зараз займався Алік, було близьке до тонкої роботи нейрохірургів, які під час складної операції вирішують, які нейронні ланцюги задіяти, які заблокувати, а які й взагалі видалити або замінити штучними. Переналаштування кіборга для задоволення цілком певних бажань, із налаштуванням темпераменту та моторних функцій – це зовсім небагато, але Алік із спритністю студента-завуча за якихось десять-п’ятнадцять хвилин здійснив усе.

І знову не було ні клацання, ні спалаху, нічого, але Зінаїду, наче підмінили.

– О! Хлопчики… – простогнала вона так, як, здавалося Аліку, мають говорити дами подібного роду.

– Зіна! Дорога! – повернувся Валерік.

– Дорогі мої, – з невимовною грацією, перебросивши ногу на ногу й оголивши стегно до самого верху, протягнула руки до них Зінаїда. – Будемо втроєм? Або у вас там за дверима ще друзі?!

– Тільки ж ти потім її назад переналаштуй, – шепнув Валерік, наближаючись і передчуваючи володіння цими пишними формами.

– Про що мова! – підморгнув йому Алік. – Ти як закінчиш, скажи… – і зібрався йти.

– А ти куди? – здивувався Валерік.

– За ходом ремонту приглядати… Не хочу, щоб силова остаточно полетіла…

– Ну дивись. Як знаєш, – хмикнув йому у слід Валерік і додав, вже звертаючись до розкраснілої Зінаїди: – Тільки ми двоє.

– Шкода, – відповіла та так само томно. – А я хотіла його попросити потім переналаштувати харчовий автомат…

5.

Куратор космічних проєктів, хоч і перебував увесь час на Землі, завдяки системам зв’язку та контролю мав змогу підтримувати контакт і бути в курсі того, що відбувається на всіх семи своїх об’єктах. Сім – ні більше, ні менше. Згідно з нормами керованості, саме стільки об’єктів може ефективно контролювати одна людина. Більше – ефективність падає через велику кількість об’єктів, менше – ефективність теж падає, але тепер через недостатнє навантаження управлінця. Тож сім – обґрунтована кількість, як, власне, і все в житті Григорія Петровича та його одноплемінників.

Наразі він був повністю завантажений, і якщо шість проєктів більш-менш йшли успішно, то сьомий, найвідповідальніший, буксував із самого початку. Григорій Петрович прекрасно розумів, що тиснути на персонал станції вже немає сенсу – як не крути, а у строки вони не вкластися, обладнання лише зламають, а самі кістками ляжуть, тому, переглядаючи вибірку інцидентів, автоматично сформовану з записів прихованих камер, розташованих майже в кожному кутку, він відверто закривав очі на всі дрібні та середньої тяжкості порушення, аби хоч якось допомогти зрушити проєкт із мертвої точки.

Вибірка інцидентів формувалася як щодня, на ранок наступного дня, так і в оперативному режимі – варто було лише статися чомусь надзвичайному. Григорій Петрович з повним байдужим переглянув баталії ремонтних роботів, учинених двома ремонтниками, закрив очі на розпивання контрабандних спиртних напоїв, із посмішкою зауважив дику оргію в їдальні з тілесною дамою і, ледь не злетівши зі стільця, пролистав нотатки про крадіжку інструментів із дорогоцінними металами – все одно не вивезти. На жаль, як би Григорій Петрович не хотів відмахнутися від усього побаченого, інструкція вимагала пильності та обов’язкового втручання. Тож, не вагаючись, він ухвалив єдине правильне рішення, яке не могло порушити хід виконання завдання: Зінаїді, що фігурувала в епізоді морального розкладу, винести строгий догану із занесенням у особисту справу та провести з нею роз’яснювальну роботу на загальних зборах, а ремонтнику в приватній бесіді пояснити всю неетичність його поведінки та не заважати роботі… З рештою – ні крадіжка, ні алкоголь не повинні ставати перешкодою для здійснення трудових подвигів. Все завершиться – тоді й згадають…

І тільки-но Григорій Петрович збирався озвучити свою невидиму присутність, так само несподівано, як і він «з’являвся» на станції, спалахнув спливаючий екран перед ним.

Викликаючий явно був особистом. Їх завжди і всюди видавав лукавий погляд, надмірна дружелюбність і вміння ненав’язливо подавляти волю опонента.

– Доброго дня, Григорію Петровичу, – це був хтось із новеньких, кого Петрович до того не знав, але той новенький вже спілкувався так, ніби тільки вчора вони удвох розпивали не одну пляшку й тепер знали один про одного стільки, що залишалося бути друзями на все життя.

– Доброго дня, – відповів Григорій Петрович. – Приємно… Чим зобов’язаний?

– Та, власне, нічим… – посміхнувся лукаво особист. – Просто плановий дзвінок. Хотів уточнити, як ідуть справи з Вашими проєктами.

– На ввереному мені об’єкті… – офіційно почав Петрович, але його недбало перебили.

– Ну навіщо так офіційно?! Ми ж не на прийомі і не на килимі у шефа. – особист усміхнувся, і Григорію Петровичу стало якось незручно. – Просто для галочки, просто відзначити… Функція сприяння… Ви ж розумієте.

Григорій Петрович розумів і функцію сприяння, і функцію контролю, про яку ніхто не говорив вголос, а також розумів, що ще не відомо, що небезпечніше – просто контроль чи це саме сприяння?!

– В цілому все йде своїм чередом, наскільки можливо в складних системах… Кое-де, звичайно, трапляються збої. Винні технічні фактори, інколи й людський чинник, але як би там не було, героїчна та самовіддана праця радянських людей на благо батьківщини і всього людства здатна вирішувати й не такі проблеми.

– Та-да, проблеми, фактори… – м’яко погодився особист. – Розумію… Ми самі з людьми працюємо. Інколи доводиться втручатися та приймати рішення, коли ситуація виходить з-під… починає виходити з-під контролю. – виправився особист. – Ось недавно пройшов слух, поділюся з Вами неофіційно, що на одній із внеземних станцій проєкт не те щоб провалений, але на шляху до цього. Тож задумались нагорі над причинами – проєкт, нібито правильний, розроблений відповідальними людьми, погоджений на самому верху, команда відбрана чудова, програмний код у всіх виконавців, як стверджується, ідеальний, а проєкт буксує, строки зриваються, псування обладнання, перевитрата коштів, та й на самому об’єкті, поговаривають, алкоголізм, тунеядство та моральний розклад… Тепер розберись, де причина невдачі?! Хто помилився?! Чию компетенцію треба прискіпливіше перевірити?!

Григорій Петрович судорожно проковтнув.

– А з іншого боку, – продовжував особист. – Люди втомлюються, засиджуються, втрачають зв’язок з реальністю… Втомлюються люди. Бирають на себе надто великі зобов’язання… Що ж тут поробиш, мабуть, варто таких позбавлятися. А ви як думаєте, як краще чинити з такими людьми – щоб і по-людськи, і «заслуги» не забути? – особист зробив навмисно натягнутий акцент на слові «заслуги», і Григорію Петровичу стало відразу ж не по собі.

– Ну як же, Григорій Петрович? – не дождавшись відповіді, усміхнувся особист. – Я впевнений, що з Вами у нас таких проблем не буде. Незважаючи навіть на те, що Ви самовіддано, не покидаючи дослідницький центр вже понад рік, не маючи контактів із зовнішнім світом, Ви не втратили пильності, трудолюбства, активності та бажання до самовдосконалення. Саме на таких, як Ви, Григорію Петровичу, і ґрунтується наше сьогодення, будується світле майбутнє для прийдешніх поколінь.

Григорій Петрович не знав, що й відповісти…

– Ну що ж, Григорію Петровичу, радий, що у Вас усе добре. Сподіваюся, що й у майбутньому Ви будете тішити нас трудовими успіхами і сподіваюся зустрітися особисто, потиснути Вашу мужню руку.

Екран зник. Григорій Петрович, тремтячою рукою, дістав носову хустку і витер липкий піт із чола: «Вони все знають! Дурно було приховувати невдачі з самого початку, коли здавалося, що вдасться наздогнати, перебросити сили з інших проєктів і вирішити виниклі труднощі… Дурно, дурно…». Але якби він заявив про невдачі від самого початку, його рейтинг відразу б впав, а там, гляди, і нижче межі компетентності, і тоді вже не про перехід у наступну категорію довелося б думати, а про те, як взагалі зберегти свій статус – «падучих» в «обоймі управління» не особливо жалували.

6.

– Серйож, – уже залишивши всіляку офіційну риторику, вмовляв Григорій Петрович начальника станції зробити все можливе для порятунку проєкту. – Невже зовсім неможливо врятувати ситуацію?

– Стараємося, Гриша, стараємося. – у моменти труднощів і загальної біди низи та верхи раптом усвідомлюють взаємозалежність і значущість кожної сторони. – Сам же бачив, із рук усе погано.

– Та ну…

Розмова тривала вже близько десяти хвилин, і мова йшла про дрібниці, які могли або не могли переламати хід подій.

– Розумієш, мені тут дзвонили, сам знаєш звідки. – Григорій чудово розумів, що за розголошення його по головці не погладять, але це вже було дрібницею порівняно з провалом проєкту, який коштував радянському народу і всім народам-побратимам неймовірних коштів. На цей проєкт покладали величезні надії, його возвеличили майже до небес, порівнюючи його виконання з спроможністю та можливостями радянського суспільства, тому в офіційних ЗМІ справи йшли не лише гладко, а й з випередженням планів: високопарні промови, трудові зобов’язання, виступи героїв і ударників – так що будь-яка невдача могла спричинити не лише світовий резонанс, а й поховати під уламками проєкту всіх його учасників.

– Прознали все ж. – скривився Сергій. – І що тепер?

– У нас останній шанс…

Сергій Петрович висловився непристойно, що відразу ж буде відзначено в його особовій справі, але ситуація була критичною.

– Може, ти ще раз уточниш у своїх, скільки… – не міг заспокоїтися втрачений духом куратор.

– Та що з них узяти, з цих остолопів? – обурювався керівник. – То битву на роботах учинять, то Зинку для розваг перепрограмують. Я б тих самих програмістів, що цим ідіотам у голови позитивронні зв’язки закладали та особистості прописували, сам особисто, власними руками… – він знову виругався. – Ну як таким матеріалом керувати можна?

– Ех, Серйожа, Серйожа, не застиг ти ті часи, коли ці самі кіборги й крок ступити без питання, без чіткої інструкції, без зовнішнього втручання не могли… Був час… Здається, що так давно, а всього якихось три-чотири роки…

– І що ж?

– Та то, – зміна теми явно вплинула на куратора позитивно. – що халтурили вони, гинули даремно, обладнання ламали, тож їх легше було людьми замінити, що сам розумієш, у таких умовах трудовий кодекс забороняє – ера роботизації і гуманності, що б їх… Ось і знайшли Соломонове рішення: додати їм самостійність, здатність вирішувати питання залежно від ситуації та на свій розсуд, ну і по ходу, емоціями нагородили, очоловечили, так що тепер навіть не відрізниш – де людина, а де саморозвиваючийся кібернетичний організм… Ось так, Серйожа… Тепер і доводиться працювати з ускладненим і недосконалим, але здатним до самостійного виконання завдань матеріалом… Ну ти все ж поцікавився, як там – я в графіках і цифрах не сильний, – зізнався куратор. – Я ж більше адміністратор, а не технар.

– Ну що у вас там, хлопці? – зв’язався з буровою площадкою, захованою під величезним куполом, Сергій Петрович. – Не сильно відволікаю?

– Ні як ні! – відрапортував Іванов, начальник бригади проходчиків. – Обладнання в робочому стані, але остаточно не відновлене, тому продуктивність на рівні 75% і поступово зростає…

– Як це не повністю відновлене? – не повірив власним вухам керівник. – Терміново мені на зв’язок ремонтну бригаду!

Екран мигнув, і картинка змінилася. Обидва ремонтники, підганяючи допоміжних роботів навіть носками черевиків, продовжували ремонтні роботи на працюючій установці, нехтуючи всіма правилами та інструкціями.

– Олександр Сергійович, як справи? – раптом сплив екран прямо перед носом Аліка, добряче його налякав. – Чому установка не в повній… – Петрович зам’явся, він теж не був технарем, тому плутався в термінології. – Не в робочому стані, але запущена?

– Терміни, Сергію Петровичу. Ваш наказ. Ремонт відбувається на ходу…

– А що якщо?.. – і тут не озвучені керівником проєкту, але явні побоювання здійснилися: бурова раптом «чихнула», здавалося, підстрибнула на місці й ринулася вниз, у прірву, яку сама і бурила, захоплюючи за собою ремонтних роботів, кілометри кабелів та тонни допоміжного обладнання.

Сторічнотонна конструкція, що займала весь простір штучного куполу, яка здавалася такою неповороткою та «вічною», в одну мить переломилася в кількох місцях, опори покосилися і, зминаючись під власною вагою та потужністю працюючих механізмів, зникла в провалі, обвалюючи за собою стінки й перетворюючи акуратне отвір на безформний кратер.

– О, Боже!! – зойкнув куратор, порушуючи тим самим неписане правило – заперечення релігії та прихильність матеріалізму, тому згадка про Бога була, м’яко кажучи, некоректною.

7.

Куратор відключився. Більше йому вже не було про що говорити з персоналом. Проєкт виявився безповоротно проваленим, обладнання знищене, а винні… що про них говорити?! Тут про себе думати пора…

Керівника ж проєкту вже так само мало хвилював сам проєкт. Перебуваючи з куратором на відстані мільйонів кілометрів, вони обоє опинилися в однаковому становищі – цілковитої безвиході.

– Ну що ж ви так, Григорію Петровичу? – перед куратором знову спалахнув екран. Особист уже не посміхався. Він дивився докірливо, так, як дивляться дорослі на малюків, намагаючись викликати в них почуття провини та каяття. – Не догледіли… Не встежили… Такий проєкт завалили…

– Я… я не зовсім… – почав, заїкаючись, виправдовуватися куратор.

– Ну-ну, не варто, – зупинив його особист. – Тут тепер потрібно не істерити, а діяти…

– Як?

– Ліквідувати наслідки…

– Ліквідувати? – відсторонено перепитав куратор.

– Так! – майже по-батьківськи всміхнувся особист. – Ліквідувати…

– Але як?

– Прибиральники, дезактиватори…

– Так-так! Точно!! – не вірячи почутому й із наростаючим натхненням, Григорій Петрович підскочив зі свого місця. – Якраз на вантажівнику бригада дезактиваторів… Негайно приступаю!

– От і прекрасно! – всміхнувся особист. – Сподіваємось, хоч це вам під силу. – і вимкнувся.

8.

– Серйожа, слухай мене уважно, – збиваючись і остаточно втративши присутність духу, тараторив Григорій. – Через п’ятнадцять хвилин у тебе будуть дезактиватори. Це наш шанс! Якщо впораємося, можливо, отримаємо поблажку…

– Зрозумів, – кивнув Сергій Петрович. – Продовжуй. – вони вже давно перейшли на «ти», порушуючи всі правила субординації.

– П’ятнадцять хвилин… Дезактиватори… Прибувають, чистять і запускають бригаду прибирання. Приводять усе до ладу і завозять тобі нових працівників.

– А строки? Ми й так не встигаємо! – заперечив Сергій Петрович.

– Не твої турботи! – перебив його куратор. – Робиш те, що кажуть. Нам потрібно, щоб ця надзвичайна подія не спливла…

– Зрозумів. Чекаю.

Через п’ятнадцять хвилин до основи купола пришвартувався шлюзовий човен. Шлюз відкрився і впустив бригаду рослих, всіх на одне лице, явно таких же кіборгів, як ті, за якими вони прилетіли, але з громіздкими заплечними ранецьами та пристроями, з’єднаними довгими шлангами з ранцями.

– Сергій Петрович? – привітав того старший команди. – Скільки у вас людей персоналу?

– Двадцять п’ять, – відповів йому Петрович і одразу ж поправився. – Вибачте, двадцять чотири… Коли довго працюєш в умовах «секретності», починаєш рахувати і кіборгів, і себе по головах…

– Вас зрозумів! Тоді приступаємо, – кивнув старший, так і не представившись.

Уся процедура зайняла якихось десять хвилин. Щоб уникнути паніки та спротиву зі сторони персоналу, який працював на тепер знищеній площадці, робітників викликали по черзі в кабінет керівника. І коли той з’являвся на «килимі», повністю переконаний, що йде отримувати вказівки, у справу вступала бригада… Один ледь помітний сплеск із раструба дезінфектора – і всі штучні нейронні зв’язки в мозку кіборга перетворювалися на клейстероподібну масу, непридатну більше ні для чого.

Хлопці працювали відмінно. Спалах, і тіло навіть не встигало покачнутися на ногах, як дві пари міцних рук уже підхоплювали його й пакували у чорні надміцні мішки. Мішок зникав у сусідньому приміщенні – душовій кабінету керівника проєкту, і наступний «відвідувач» уже переступав поріг начальницького кабінету…

– Ну ось і прекрасно, – так і не посміхнувшись за весь час, подав руку керівнику проєкту старший бригади дезінфекції. – Я так розумію, всі двадцять чотири тіла тут?

– Так, всі, – з полегшенням зітхнув Сергій Петрович, спостерігаючи, як у кутку, де пакували тіла, розгортається двадцять п’ятий мішок. – А навіщо?..

– Приємно було мати з вами справу! – легка усмішка з’явилася на устах старшого бригади. – У нас у списку ви останній. – і легкий спалах знову блиснув у кабінеті.

9.

– Прекрасно впоралися! – усміхався особіст, поплескуючи по плечу Григорія Петровича. – Казав же, що ми ще зустрінемось і матимемо змогу по-дружньому потиснути руки. Чудово впоралися…

– А як же проєкт? А як же світова огласка? – цікавився куратор, спостерігаючи, як від вантажівки відділився маленький факел фотонної ракети, щоб невидимим «чорним» вибухом знищити будь-яку згадку про провалений проєкт.

– Дрібниці. – усміхнувся особіст. – Не думайте ж ви, що затіваючи таку справу, наш народ і партія не передбачили подібного розвитку подій?! Річ у тім, що на даний момент розгорнуто й героїчними зусиллями тією чи іншою мірою успішно розвивається одразу три аналогічні проєкти. З цілком зрозумілих причин про це знає не так багато людей, тому одна-дві, навіть три невдачі жодним чином не позначаться на демонстрації могутності, передових технологій та прогресивності радянської ідеології перед залишками давно поваленого імперіалізму та ще не приєднаними до нас окремими народами третього світу…

– Так?!. – здивувався Григорій Петрович.

– Саме так. Шкода, звісно, витрачених намарно коштів, не виправданих надій, але маючи другий невдалий досвід, ми зможемо передбачити в інших проєктах запобіжні механізми, удосконалити техніку, більш оптимально налаштувати персонал, виховати більш надійні, продуктивні та виконавчі керівні кадри… Тож будьте спокійні, ваша праця була не марною.

– Дякую. – з полегшенням зітхнув Григорій Петрович. – А то я вже було подумав…

– Не варто. – усміхнувся йому особіст. – Не варто… Шкода тільки, що ви цим насолодитися не зможете.

– Це як? – Та ж сама спалах, що лише годину тому допомогла ліквідувати наслідки катастрофи на будівельному майданчику, освітила стіни кабінету. Підхопити ослабле тіло куратора було нікому, і він, подібно до осикового листка в безвітряну погоду, тихо осів на підлогу.

У кабінет увійшли двоє – все з тим самим чорним мішком.

– Шкода, звісно, розкидатися такими кадрами. – сховав портативний пристрій особіст у кишеню. – Але, на жаль, кажуть, що з цією моделлю зараз забагато проблем…

– А що так? – поцікавився один із новоприбулих, як дві краплі води схожий на хлопців з бригади дезінфекції вантажівки.

– Досягли межі компетенції, і подальша модернізація видається недоцільною… чи неможливою. От і підчищаємо їх, у міру їхніх же проколів. – він рушив до дверей. – Закінчите тут без мене. – і покинув кабінет.

– Уже якого за тиждень пакуємо. – хмикнув один із дезінфекторів. – Все підчищає, підчищає… А сам-то з тієї ж самої партії – гляди, й його завтра пакувати будемо…

– Рота закрий і працюй. – урвав його другий. – Не наша це справа.

– Мовчу, мовчу. – погодився перший і закинув мішок собі на плечі.