Читать книгу Класична наукова фантастика. Оповідання та історії. Україномовна версія - Федір Титарчук - Страница 6

– Ковбаска є? – невпевнено поцікавився відвідувач магазину.

– Ні! – різко відповіла продавчиня, дорідна кругла жінка в не найсвіжішому фартуху, зав’язаному на міцний вузол на потужній спині.

– А коли буде? – не відставав очкарик.

– Вчора! – відвернулася вбік продавчиня, демонструючи своє презирство до невдачного покупця.

– Вчора я теж приходив, – настирливість принижуваного покупця дивувала. – Ви мені відповіли, що очікуєте будь-якої хвилини.

– То було вчора…

– То привозили ковбасу?

– Привозили. – розмова нагадувала спілкування зі стіною. Продавчиня, носійка імені Марія Василівна, колись красуня, а тепер розпливлася й огрубіла на нелегкій стезі торгівлі в універмазі, усім своїм виглядом показувала, що спілкуватися з відвідувачем їй зовсім не хочеться.

«Всі вони однакові! – усміхалася вона, штовхаючи ногою коробку з ковбасою до морозилки. – Одне подавай! А тут…» Що, власне, тут, вона не встигла закінчити, бо думку перервав той самий невгамовний очкарик в обветшалому піджаку та сітчастій авосьці в тонких руках:

– Тоді мені кілограма півтора по 2—10!

– Що вам незрозуміло, чоловіче?! – із несхованим хамством повернулася до нього Марія Василівна. – Нема ковбаси.

– Ну, так привезли ж…

– Ви мене дивуєте! – підперла руками груди продавчиня. – Ви що, не розумієте?! Привозять мало – розбирають швидко…

– Але я ж учора весь день просидів біля вікна! – розмахував руками невдачливий покупець. – Не було в продажу ковбаси! Я все бачив!

– Бачив він! – хмикнула Марія Василівна. – Що він там бачив у своїх окулярах?! Та ти й свою бабу не побачиш, якщо вона тебе не штовхне, проходячи повз. Йди звідси, зануда. Нема ковбаси. А для тебе й не буде. – і з відчуттям неописуваного величання Марія Василівна залишила місце біля прилавка, пішовши до підсобки.

– Куди ви? – кричав чоловічок, переходячи на істеричний крик. – Покличте завідуючу! Дайте книгу скарг!

– Закінчилася книга скарг! – парирувала велична Марія Василівна, еліта радянського суспільства – працівниця торгівлі.

У підсобці вже сиділи Клавдія й Алевтина, попиваючи щойно заварений чай та підсмачивши його бутербродами з ковбасою та ікрою. Ікри було зовсім небагато, тому й ікряні бутерброди лежали окремо, символізуючи своєю наявністю приналежність до привілейованої касти.

– Сідай, попий чайку, Машенька, – запропонувала Алевтина. – Пригощайся бутербродами. Щойно нарізали.

– Ой, дякую, подруженьки. Зараз, одну хвилину.

Добротний змішаний чай, що, за інформацією на упаковці, складався на 50% з індійського й 50% з чорного байхового грузинського, наповнив стакан.

– Ой, я вчора такі колготки порвала. – хвалилася Клавдія, демонструючи пухлу ногу, обтягнуту нейлоном тілесного кольору.

– У Ленки з галантереї? – оживились жінки, заздрячи подрузі заздрістю продавця, якому не дісталася порція свіжої яловичини. – Скільки віддала?

– Ні, не у неї, – єдина каста привілейованих відразу ж розшарувалася, піднявши власницю нових колготок над іншими. – У Валерії з ЦУМу. Привезли, болгарські.

– Треба ж, – простацьки Марія Василівна торкнулася ноги возвеличеної подруги. – А мені нічого не сказала. Я ж учора з нею в під’їзді зіткнулася. До свого хахаля таксиста прибігала, потаскуха пофарбована. І це при живому чоловікові!!

– Та ти що?! – тема колгот одразу ж була забута, залишивши легке роздратування та нервозність у Марії Василівни й Алевтини.

– Живе у нас Шурик – бабій і п’яниця. Працює таксистом і таскає до себе дівок після зміни. І ось дивлюся, останнім часом до нього зачастила Валерка. Її ж пофарбовану шевелюру не сплутаєш, – взяла ініціативу Марія Василівна. – Шасть туди, а потім ввечері – назад, додому, до чоловіка. Помада розмазана, тіні потекли, спідниця м’ята. Уж і не знаю, якщо ходиш до чоловіка, то хоч потім приховуй сліди блуду, ось я в молодості… – і осеклася.

– Що ти? – хваткою продавця-обвеса вчепилася в оговорку Алевтина. – У тебе з цим Сашкою щось було?

– З ким?! З Сашкою?! – обурилася Марія Василівна, поглинаючи вже третій бутерброд з докторською ковбасою. – Та де він? Якийсь таксист! А де я?? Ну ви ж, подруги, самі знаєте.

Подруги знали, що у Маші чоловік був інженером, створював то бомби, то ракети, страждав безсонням і короткозорістю, і якби не дружина з гастроному, давно б висох на свої 200 рублів з переработкою. «Зато інтелігент! – пояснювала Машка, намагаючись приховати своє розчарування. – Почне розповідати – і сама не зрозумію, що говорить. Але як говорить! Заслухаєшся.»

– А з ким було? – не вгамовувалася подруга.

– Та що ти до мене пристала? З ким було? З ким було? – махнула рукою Марія Василівна і з набитим ротом додала: – З ким було – то минуло. Я порядна заміжня пані. Не на приклад якійсь Валерці, потаскушці з галантереї.

– Ну ладно, ладно, подруго, – підморгнула Алевтина. – Краще бутерброд з ікрою скуштуй. Учора привезли. Одразу ж приїхали з виконкому і майже все вилучили. Що встигли сховати – пригощайся. Хто зна, коли тепер ікру знову побачиш?!

«Тобі то говорити! – з усмішкою поглинала бутерброд Марія Василівна, продовжуючи внутрішньо обсипати Алевтину. – Твій-то обрюзглий кабан на партійних пайках отак розжирів. Чудово себе почуває! І курочка, і ковбаска, і, небось, ікра час від часу перепаде. Тобі ж скаржитися?!».

– Дякую, подруго, – усміхнулася, проковтнувши бутерброд, Маша. – У вас тут добре. А за прилавком уже півгодини нікого немає. Потрібно йти.

– Та там і на прилавку нічого немає! – хіхікнули подруги. – Хто прийде, той і піде. Нехай у хлібний йде, або соки-води розорить. У нас усе спокійно. Ковбасу ж припрятала?

– Та на місці вона. Під прилавком стоїть.

– Та ти що?! – підскочили одразу обидві. – Завідувачка побачить, половину одразу відбере. Ну ти й дурепа, Машо!! Швидко йдемо.

І всі троє ледь не бігом попрямували до пустуючого місця продажу.

Але те саме місце продажу вже не пустувало. Прямо на Машиному місці стояла завідувачка магазину і водночас, що не допускалося нормами, але траплялося часто, старша продавчиня. І не просто стояла, а розмовляла з тим самим потертим піджаком та очками, закрученими ізоляційною стрічкою.

– Я прекрасно розумію ваше обурення, – солодкоголосо з трибуни промовляла Завмаг. – Звісно, це неприпустимо, і винні будуть покарані найсуворішим чином. Хамство у нашому закладі недопустиме! Ваш сигнал для нас дуже важливий і… – вона зупинилася, мабуть, закінчилися штампи, і тепер довелося або запускати все по колу, або перейти на матірно-завмаговський, яким вона володіла досконало, наставляючи своїх нахабних працівниць на місце.

– Так ковбаски б! – просительно промовив відвідувач.

– Увійдіть же і ви в наше становище, – обережно зсунувши подалі ящик з ковбасою, продовжила Завмаг. – Ми очікуємо поставки будь-якої миті. На жаль, через складну ситуацію в тваринництві наразі спостерігаються перебої з постачанням ковбасних виробів…

– І молочних, і м’ясних, і сиру нема, і папіроси теж кудись зникли… – пробурмотів під ніс очкарик. – Але хоч сьогодні привезуть?

– Очікуємо, але нічого обіцяти не можемо, – поблажливо усміхалася гідра-завмаг.

– Я тоді зачекаю тут?! – вказав у бік батарей опалення біля вікна покупець.

– Звісно, звісно, – заспокоїла його Завмаг. – Як тільки з’явиться ковбаса, ви одразу побачите.

– Тоді я буду першим у черзі.

– Ну, звісно ж!! – променисто усміхнулася Завмаг. – Про що тут можна сперечатися!

– І книгу скарг все ж дайте…

– Та що ви?! Навіщо вона вам? – заворушилася Завмаг, і її пишна освітлена шевелюра, пережжена хімією, здригнулася разом із нею. Попередній запис якоїсь істерички обійшовся їм у значну суму і кілька тижнів нервового стану під час перевірки діяльності працівників КРУ.

– Подяку написати! – простодушно відповів відвідувач. І по виразу обличчя було видно, що він повністю налаштований написати саме її.

«Ех, відомий типаж, – усміхнулася Завмаг, колись мала ім’я, а тепер перетворилася просто на Завмага з великої літери. – На них кричиш, хамиш, ногами топчеш, а вони у відповідь лише раболепно лижуть тобі туфлі. Звідки ж такі беруться?! І чому так багато їх розвелося?! Мабуть, бо не мають доступу до матеріальних благ! – озарило Завмага».

– Звісно ж! Якщо хочете, ми вам і текст підберемо. Подяка від вдячних споживачів – це міра оцінки наших старань забезпечити їх усім необхідним.

– Я сам напишу, – заискиваючи посміхнувся відвідувач. – Як-не-як, а 30 років педагогічного стажу.

– Що ж, будь-що по-вашому, – з обережністю глянула на нього Завмаг. – Алевтіна принесе вам книгу. А ви, дівчата, за мною. – скомандувала владно.

Кабінет Завмага являв собою звичайне приміщення з персональним кондиціонером, особистим холодильником і шкіряним диваном для відвідувачів. На диван дівчат вона не запросила, залишивши стояти напроти воссідаючої на «троні» начальниці.

– Маша, курка ти сільська! – м’який початок не віщував нічого доброго. – Коза ти давно ні… Хочеш вилетіти з роботи?! Ну і куди потім підеш? Пиріжками на вокзалі торгувати? Так тебе й туди не візьмуть. Вулицю мітитимеш, собачі какашки збирати й алкоголіків ганяти по парадних! Чуєш мене, дорога ослиця моя?

– Так, товариш…

– Ще одна така витівка, і ти нам вже не товариш, буренко волоока з недоєним вим’ям! – Завмаг навіть привстала від обурення. – Ти що собі дозволяєш? Кого обманюєш, тварюко невдячна? Кого підставляєш? У кого крадеш?

– Я… – Марія Василівна, миттєво перетворилася на глупеньку пухкеньку дівчину з одного із сіл неасфальтованого Нечорнозем’я, яка приїхала шукати кращого життя в місті.

– Що я? Дорога ти моя, – шипіла Завмаг. – Може, зараз хочеш написати заяву? Розрахуватися за все, що ми не знайдемо або, того гірше, знайдемо? І забратися по-доброму, по-здоровому?

– Ні, я… – жах втрати такого хлібного місця скував волю Маші. – Я…

– Ти забула, дурепа підзаборна, звідки тебе взяли? Хто тебе прихистив? Хто від КРУ відмазував?

– Пам’ятаю, товариш Завмаг. Я лише…

– Тоді чому ти мене обкрадаєш? Що за ковбаса у тебе під прилавком? Звідки вона?

– Залишилося трохи…

– Ах, залишилося? – підскочила Завмаг. – Вранці ще не залишалося, а тепер раптом звідкись з’явилося? Так.

– Я…

– Та ти повна дурепа, дорогуша. Все, що там залишилося, неси сюди негайно, Машенька. І надалі, хоч раз… Не дай бог не донесеш надлишок і обваження, не поділишся обчисленням або взагалі щось проболтаєш на вулиці про те, як ви їсте ікру в підсобці!! Вилетиш миттєво по статті в трудовій!!! Зрозуміла мене, тупа свиня?!

– Так точно, товариш Завмаг. Не повториться, – раптом проступили наслідки тісного спілкування з полковником місцевої військової частини, який мав могутнє тіло, непохитний характер, армію рабів-призовників і пристрасть до пишних жіночих форм.

– Тоді одна нога тут, інша там. – відмахнулася від Маші Завмаг.

– Я зараз…

– Так, і ще, не забудь ось що – Міхалич, наш вантажник, знову запив, тож сьогодні прийде машина з молоком, ковбасою та сиром – розвантажите. Вам не звикати. Вільна. А ти, Клавдія, залишишся.

Марія Василівна, уже давно не дівчина, злетіла з третього поверху вниз, мов на крильцях. І так само швидко піднялася вгору вже з ящиком у руках. Картина, свідком якої вона стала, приголомшила її.

Клубок жіночих тіл котився по підлозі, по черзі висовуючи руки вгору і намагаючись втрутитися в волосся суперниці, роздряпати личко чи просто завдати удару куди доведеться. Пискляво, проклинаючи одна одну, співробітниці гастроному з’ясовували стосунки:

– Я за свого Василя тобі всі волосся повидираю! – шипіла Клавдія, пинаючи Завмага, яка намагалася вирватися з-під розлюченої підлеглої.

– Це ми ще подивимося! – відповідала їй Завмаг, хльостаючи свою ображницю.

– Не подивлюся, що ти тут за головну. Очі твої заздрісні повидираю, будеш із паличкою ходити та з драбини падати, сучка ти незадоволена.

– Від фригідної чую.

– Ах, фригідна?! Та?! – завопила Клавдія, і клубок покотився до дивана. – Я тобі покажу фригідну. Я тобі зараз покажу… Вона тут уявила, що, якщо нас ображати й принижувати може, то й наші чоловіки їй підвладні…

– Фригідна-фригідна, – роздратовано підштовхувала її Завмаг. – Він мені щойно як минулої ночі говорив. Все нас порівнював. І все не на твою користь, дерев’яний ти брус.

– Ах, брус?! Та я тебе зараз…

Марія Василівна обережно поставила ящик із ковбасою біля входу й так само тихо залишила приміщення, прикривши за собою двері. Любов до чужих чоловіків у Завмага вже стала притчею. Але, чесно кажучи, грішила вона не більше ніж усі інші, просто постійно на очах, що робило її об’єктом більш прискіпливої уваги.

«Начебто пронесло», – видихнула Марія Василівна.

– Де ти ходиш? – спіймав її за руку у проході водій щойно приїхавшої машини. – Машенька, йдемо, допоможеш у підсобці. Я сам вигружу, ти тільки відвезеш.

Прийшов Льоня, водій того самого м’ясокомбінату, що не встигав випускати ковбасні вироби у кількостях, достатніх для всього робітничого класу. На задоволення потреб окремих осіб, які не належали до славного робітничого класу, продукції вистачало, але так, щоб на всіх – щось не ладилося.

– Йдемо, йдемо, Машенька… – намагався Льоня втягнути її кудись убік.

– Та ти що?! – звук ляпаса розлетівся гулким коридором – Я ж тобі вже казала. Я заміжня. Пройшли ті часи.

– Та ну, ладно тобі, – не втихав водій.

– Мені не до тебе зараз. Завмаг лютує, сьогодні погрожувала звільнити. Давай вантажити твою ковбасу.

Важко зітхнувши, Льоня більше не промовив жодного слова. Покірно розвантажив, не дивлячись передав документи, дочекався, поки зважать, поставлять штампи приймання і дозволять йому йти. І варто було йому поїхати, як Марія Василівна, відчувши себе знову Машунькою, важко зітхнула, проводжаючи його поглядом.

Прибула ковбаса. Новина про це миттєво рознеслася по магазину. І біля штабелів ящиків вже вишикувалася черга співробітниць гастроному. Навіть вантажник, який пішов у запій, приковзав, сподіваючись урвати свою пайку. За старою традицією, «свої» мали можливість обрати продукти краще, відкласти частину «під прилавок» для своїх або обміняти з іншими працівниками, що мали доступ до інших матеріальних благ, наприклад, біжутерії чи косметики.

– У залі хоч хтось залишився? – голосно поцікавилася Завмаг, раптово з’явившись у коридорі. Зім’ята спідниця, перекошена блуза, товстий шар рум’ян на обличчі – решта як завжди. – Машенька, потім заскочиш до мене.

– Вам як завжди?

– Звісно! – Завмаг була сама доброта.

Все відбувалося швидко і чітко. Настільки професійно, як буває тільки тоді, коли працівники торгівлі обговорюють таких же працівників торгівлі. Все чітко і професійно. Навіть із підсобки принесли атомні ваги – єдині, що точно відмірювали вагу в магазині. Інші ваги не були неточними, просто їх налаштування було ідентичним, і навіть перевіряючи вагу куплених продуктів на контрольних вагах, покупець не помічав різниці. Правда, були випадки, коли розлючений покупець, обвісивши себе, піднімав скандал, але на нього або не звертали уваги, або винним виявлявся технік, неправильно налаштувавший ваги, або ж продавець, що втомився і допустив помилку. Конфлікт якось вирішувався, іноді у кабінеті Завмага (все залежало від рангу покупця), про покарання ж ніхто ніколи не чув. Корпоративна етика і кругова порука підтримували колектив, який періодично вибухав внутрішніми склоками, але зовні виглядав монолітом. Найвищим проступком було порушення корпоративної етики. Це ніколи не прощалося – такий працівник звільнявся, а з найупертішими траплялися випадки зафіксованого крадіжки чи інших неприємностей.

– Багато не віддам! – одразу попередила Марія Василівна. – Вчора всю партію розібрали, до прилавка так нічого й не дійшло. Сьогодні скандал з цього приводу вже стався.

Ропот і згода – вчора перебрали. За якихось двадцять хвилин більше половини привезеної ковбаси зникли у підсобках, роздягальнях і були підняті до кабінету Завмага. Все ж залишене Марія Василівна, відчуваючи себе благодійницею, повернула до торгового залу.

За старою традицією, порожній зал, практично безлюдний при пустих прилавках, раптом заповнився метушливими людьми, що з’явилися нізвідки, варто було ковбасі навіть не з’явитися на прилавку, а лише перетнути проєм у торговий зал.

Дивним було не те, що всі ці люди одразу опинилися біля прилавків, штовхаючись, формуючи чергу, з’ясовуючи стосунки і бажаючи швидше віддати свої гроші за кілограм ковбаси по 2—10! Дивним було інше – у розпал робочого дня, коли через особливості системи все працездатне населення мало горіти на роботі, значна його частина раптом вривається в магазини, згрібаючи все, до чого тільки дотягнеться, закуповуючись із надлишком, але обов’язково беручи участь у загальному пориві споживання та причетності до матеріальних благ.

– Я тут стояв… – махав руками потертий піджак, відтісняний від прилавка. – Продавчиня! Товариш! Скажіть же їм! Я ж був тут з ранку! Я стояв… – його крик зносився на периферію, витісняний кожним, хто прагнув скористатися благами, здебільшого жінками не менш повними, ніж самі продавці, та досвідченими у таких ситуаціях.

Марія Василівна не стала витрачати час на дрібниці, як-от відновлення якоїсь там справедливості. Тим більше, що цей любитель ковбаси та правдолюб обійшовся їй лише ящиком відбірних продуктів та доганою від завмага. Помста була солодкою, і їй насолоджувалися всі з великим задоволенням.

– Коли ж почнуть давати? – обурювалася бабуся, перев’язана хусткою, і не поступалася в активності повним жінкам. – Пора вже…

– Скоро почнемо давати, – спокійно кинула Марія Василівна, насолоджуючись своєю, хоч і тимчасовою, владою над натовпом. – Потрібно заповнити документи.

– Які документи?! – бурчали у хаотичному скупченні біля прилавка. – Обід скоро. Починайте давати.

Але Маша не поспішала. Вічне слово «давати»! Не продавати, не купувати, а саме давати і брати – радянський громадянин, вихований у дусі соціалізму, інакше мислити не міг. Ще раніше ковбасу та інші продукти «викидали» на прилавок або давали по кілограму в одні руки, від чого черги з дітьми, бабусями та дідусями виступали за межі магазину.

«І справді, обід скоро!» – звернула увагу на годинник Марія Василівна. Працювати їй особливо не хотілося, а от відкласти собі щось – бажання було непреодолимим.

– До обіду не будемо давати! – різко заявила вона покупцям, не піднімаючи очей від документів. – Не всі папери правильно оформлені… І вітрину треба спершу привести до ладу.

– Не будуть, не будуть, не будуть… Після обіду, після обіду, після обіду… – летіло серед натовпу, викликаючи бурю обурення.

Але обурювалися десь там, за прилавком, у людському вирі, Машу ж від них відділяла непорушна стіна торгового обладнання та статус працівниці магазину. Якщо сказала – після обіду, то значить після обіду. Інакше бути не могло.

– Завідувачку! – вимагав натовп…

– Обід! – різко відповіла Марія Василівна. – Прошу всіх залишити межі магазину. Відкриємо через годину…

Праведно обурюючись, натовп потягнувся до виходу, щоб там виплеснути своє невдоволення на таких самих, посваритися через чергу та висловити свою неприязнь до чергового козла відпущення, швидше за все, потертого піджака. Виховання та дресура споживачів у країні досягли такої міри, що далі простого обурення справа не заходила. Сіра маса звикла до образ та принижень, аби тільки прорватися до прилавка й хоч на кілька хвилин відчути себе чимось більшим, відмінним, вищим за натовп, з якого вона виринула і в який обов’язково повернеться.

– Що тут у нас?! – пролунав доброзичливий голос позаду. Завмаг обходила перед обідом, перевіряючи торгові місця та ставлення до обов’язків.

– Все чудово, – відрапортувала Марія Василівна. – Після обіду приступимо.