Читать книгу Листи до Мілени. Лист батькові - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 24

Понеділок

Сьогодні вранці, перш ніж прокинутися, а тоді хутко заснути, я бачив огидний, щоб не сказати жахливий (на щастя, враження від сну швидко випаровується), словом, просто огидний сон. До речі, завдяки йому я трохи поспав, від такого сну прокидаєшся, тільки коли він закінчується, раніше вирватися неможливо, він тримає тебе за язик.

Було це у Відні, приблизно так, як я уявляю собі в мріях уявки свою туди поїздку (у цих мріях Відень складається з єдиної тихої маленької площі, одну її сторону утворює твій будинок, навпроти – готель, де я житиму, ліворуч – Західний вокзал, на який я приїжджаю, по ліву руку від нього – вокзал Франца Йосифа, з якого поїду, ну, а в нижньому поверсі мого будинку приємним чином розташована вегетаріанська їдальня, де я харчуюся, не заради харчування, а щоб привезти до Праги щось на кшталт ваги. Нащо я це розповідаю? Власне, до сну це прямо не стосується, очевидно, я досі його боюся). Коротше кажучи, не те, щоб воно було так точно, місто було насправді велике – а вечоріло, – мокре, темне, на вулицях невпізнанно сильний рух: довгий прямокутний сквер відділяв будинок, де жив я, від твого будинку. Я приїхав до Відня раптово, обігнавши власні листи, які ще прямували дорогою до тебе (пізніше це завдавало мені особливого болю). Так чи інакше, тебе попередили, і я мав із тобою зустрітися. На щастя (утім, у мене водночас було і відчуття якоїсь незручності), я був не один, маленька компанія, зокрема, по-моєму, й одна дівчина, була разом зі мною, але точно я про них нічого не пам’ятаю, вони здавалися мені чимось на зразок секундантів. Були б вони спокійніші, але, як на те, лепетали одне одному, як той пустий млин, ймовірно про мої справи, я чув тільки нервове бурмотіння, але не розумів ні слова, та й не хотів розуміти. Я стояв на краю тротуару праворуч від мого будинку і спостерігав за твоїм. Низька вілла з красивою простою кам’яною лоджією по фасаду, під округлим склепінням, на висоті нижнього поверху.

Раптом виявилося, що час снідати, в лоджії був накритий стіл, здалеку я бачив, як прийшов твій чоловік, сів у плетене крісло праворуч, ще заспаний, потягнувся, розкинувши руки. Потім прийшла ти і сіла за стіл, причому так, що тебе було видно цілком. Щоправда, не надто чітко, відстань занадто велика, твого чоловіка око вловлювало куди виразніше, не знаю чому, а ти залишалася всього лише чимось блакитно-білим, текучим, примарним. Ти теж розкинула руки, але не для того, щоб потягнутися, у тебе це була урочиста поза.

Трохи згодом – знову ж таки, втім, схилялося над вечір – ти опинилася на вулиці, поруч зі мною, ти стояла на тротуарі, а я однією ногою на переїздку, я тримав твою руку, і тут дійшло до шалено швидкої короткофразної розмови: клац-клац, і так до кінця сну, майже без зупинки.

Переказати його я не можу, пам’ятаю, по суті, тільки два перших і два останніх речення, а в проміжку – суцільна непередавана мука.

Замість привітання я швидко сказав (щось у твоєму обличчі змусило мене до цього): «Ти мене уявляла інакше»; ти відповідаєш: «Відверто кажучи, я думала, ти зграбніший» (узагалі-то ти використовувала ще більш віденський вислів, але я його забув).

Ось такими були два перших речення (у зв’язку з цим мені раптом спало на думку: чи знаєш ти, що я цілком – причому такої довершеності я ніколи не зустрічав – немузикальний?), і в принципі тим самим усе вирішилося, що ще потрібно? А проте наразі почалися перемовини про нове побачення, хай там які непевні репліки з твого боку, і безперервні наполегливі запитання – з мого.

Тут втрутилися мої супутники, виникло враження, що я приїхав до Відня ще й для того, щоб відвідати якесь сільськогосподарське училище неподалік від Відня, ба більше, тепер навіть здавалося, ніби у мене і час для цього знайдеться, як видно, з жалю хотіли прибрати мене подалі. Я розібрав це, але пішов-таки з ними на вокзал, напевно, сподівався, що такі серйозні наміри з від’їздом справлять на тебе враження. Ми всі прийшли на ближній вокзал, але тут виявилося, що я забув назву місця, де розташоване училище. Ми стояли перед великим розкладом потягів, раз по раз водили пальцями по назвах станцій і питали себе: може, ця чи ця, але не було жодної підхожої.

Тим часом я зумів трохи розгледіти тебе, до речі, мені було абсолютно байдуже, як ти виглядаєш, важливі були тільки твої слова. Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявішою, обличчя худіше, при круглих щоках така жорстокість була б і неможлива. (Але чи була це жорстокість?) Костюм у тебе якимось дивом був із того ж матеріалу, що і мій, до того ж вельми чоловічого крою, і зовсім мені не сподобався. Однак потім я згадав одне місце з листа (віршик: «dvoje šaty mám a přece slušne vypadám»[34]), і така велика була влада твого слова наді мною, що з цієї хвилини я накидав оком твоє вбрання.

Але ось і кінець; мої супутники ще студіювали розклад, а ми стояли відсторонь і розмовляли. Останній етап бесіди зводився приблизно до наступного: завтра неділя; і тобі було до відрази незрозуміло, як я міг уявити, ніби в неділю у тебе знайдеться для мене час. Але врешті-решт ти ніби як поступилась і сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроїш. (Найжахливіше в цій розмові, звичайно, не слова, а підтекст, марність усього, ну і ще твій постійний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобі це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроїш ці сорок хвилин, я не міг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нібито напружені роздуми, не могла призначити час. Нарешті я запитав: «Що ж, мені цілий день чекати?» – «Так», – кинула ти і відвернулася до компанії, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс відповіді був у тому, що ти зовсім не прийдеш і що єдина поступка, яку ти могла мені зробити, – це дозвіл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мій останній козир, я відчайдушно вигукнув ці слова тобі навздогін. Але тобі це було байдуже. І нітрохи тебе не цікавило. Я сяк-так поплентав назад у місто. А за дві години надійшли листи і квіти, доброта й розрада.

Твій Ф.

* * *

Адреси, Мілено, знову нерозбірні, пошта їх переписала і доповнила. Після першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, різноманітних, хоча знову таки не вельми розбірних літер. Якби у службовців пошти були мої очі, там би, напевно, могли читати тільки твої адреси, і більше нічого. Але пошта є пошта…