Читать книгу Листи до Мілени. Лист батькові - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 27

Понеділок

Ти маєш слушність, коли я зараз – листи я отримав, на жаль, пізно ввечері, а завтра вранці хочу зробити з інженером невелику прогулянку в Боцен[37] – прочитав докір з приводу «діток», я справді сказав собі: досить, ці листи сьогодні читати не можна, треба хоч трошки поспати, якщо вранці ти думаєш здійснити прогулянку, – і минув певний час, перш ніж я продовжив читання, і зрозумів, і напруження відпустило, і я, якби ти була тут (я маю на увазі не тільки тілесну близькість), то міг би з полегшенням устромитися лицем тобі в коліна. Але це ж те саме, що й хвороба, еге ж? Я ж знаю тебе, а ще знаю, що «дитинка» не таке вже й жахливе звернення. Жарти я теж розумію, але все може виявитися для мене і загрозою. Якщо ти напишеш: «Вчора я порахувала всі “і” в твоєму листі, вийшло стільки; як ти смієш писати мені “і”, а ще “стільки”», – то і я, коли ти залишишся серйозною, скоріше за все твердо вирішу, що тим тебе образив, і буду нещасний. Адже врешті-решт це справді могло б образити, перевірити ж важко.

Не забувай і про те, що хоч самі по собі жарт і серйозність легко розрізнити, але у людей, які для тебе важать так багато, що від них залежить твоє життя, це знову-таки нелегко, ризик надто вже великий, очі робляться як мікроскопи, ба – тоді вони вже нічогісінько не розрізняють. У цьому сенсі я і в сильні мої часи був не сильний. Наприклад, у першому класі початкової школи. Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але міцна, енергійна і впевнена, щоранку відводила мене в школу. Ми жили в будинку, який відділяє малий Ринґ від великого. І спершу треба було перейти через Ринґ, потім через Тайнґассе, потім через щось на кшталт підворіття вийти на Фляйшмарктґассе і вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цілий рік щоранку повторювалося одне і те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповість учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нікчемним, сумовитим, злим, і, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке. Я це розумів і тому сприймав кухарчину загрозу цілком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко і дорогою багато чого може статися (ось із такої уявної дитячої легковажності мало-помалу, бо ж дороги не такі вже й довжелезні, виростає ця боязкість і мертвоока серйозність), і принаймні на Старомєському Ринґу я ще дуже сумнівався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тільки вдома, заговорити з учителем, адже він – персона всесвітньо важлива. Ймовірно, я навіть і говорив щось у цьому дусі, і тоді кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькі невблаганні губи, відповідала, що я можу і не вірити, але вона скаже. Неподалік від виходу на Фляйшмарктґассе – для мене це донині містечко історично знаменне (в якому районі ти жила в дитинстві?) – жах перед загрозою переважував. Школа і без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що більше я просив, то важливішим здавалося мені моє прохання і то страшнішою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далі, я погрожував їй батьківською відплатою, вона сміялася, тут вона була всесильна, я хапався за двері крамниць, за будинкові роги, не хотів іти далі, поки вона мене не пробачить, за спідницю тягнув її назад (їй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що і це розповість учителю, ми вже спізнювалися, годинник на церкві Якова бив восьму, лунав шкільний дзвоник, інші діти припускалися бігти, а запізнення я завжди боявся панічно, ми теж побігли, а в голові стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нічого не говорила, ніколи, але можливість у неї була завжди, до того ж наче дедалі більша (вчора я не сказала, а ось сьогодні скажу неодмінно), і від цієї можливості вона не відмовлялася. Іноді – тільки подумай, Мілено, – від люті на мене вона тупала ногами по бруківці, і, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мілено, що за дурниці і до якої ж міри я належу тобі разом з усіма кухарками, і погрозами, і всією цією немислимою курявою, що її здійняли 38 років і що осідає в легенях.

Але я зовсім не хотів цього говорити або хотів, тільки по-іншому, вже пізно, доведеться закінчувати і лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дізнатися, як я жив раніше, я пришлю тобі з Праги величезного листа, якого десь півроку тому написав батькові, але так і не віддав.

А на твій лист я відповім завтра або, якщо ввечері вже буде пізно, післязавтра. Я затримаюсь тут ще на кілька днів, адже вирішив не їздити до батьків у Франценсбад,[38] утім, те, що я просто залишаюся лежати на балконі, взагалі-то рішенням не назвеш.

Ще раз дякую тобі за лист.

Ф.