Читать книгу Листи до Мілени. Лист батькові - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 28

Середа

Важко говорити правду, бо хоч вона і одна, але жива, і тому у неї, як у всього живого, мінливе обличчя («krásná vůbec nikdy, vážně ne, snad někdy hezká»[39]). Якщо б я відповідав тобі в ніч із понеділка на вівторок, це було б жахливо, я лежав у ліжку як під тортурами, цілу ніч я відповідав тобі, скаржився тобі, придумував, як тебе відлякати від себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твій лист прийшов пізно ввечері, а перш ніж настала ніч, я був особливо збуджений і похопливий.) Рано-

вранці я поїхав у Боцен, звідти електричкою до Клобенштайна і там, на висоті 1200 м, дихав – правда, так і не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повітрям поблизу перших відног доломітових скель, а потім, поворітьма, написав тобі таке (зараз я це переписую, але навіть і ці міркування здаються мені – принаймні сьогодні – занадто різкими; так змінюються дні: нарешті я один, повертаюся в Меран, інженер залишився в Боцені. Я не надто краявся через те, що інженер і краєвиди вмішалися між мною і тобою, бо ж і сам був як не свій. Учора до о пів на першу ночі я був з тобою – писав тобі і ще більше думав про тебе, – потім до шостої ранку крутився в ліжку зі своїм безсонням, потім здригнувся-таки і витрусив, як витрушує чужа людина іншу чужу людину з ліжка, і це було добре, тому що, якби залишився я в Мерані, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсім навіть усвідомив і вона залишиться в моїй пам’яті лише як не надто виразний сон. А ніч була такою болісною тому, що ти своїм листом (у тебе пронизливий погляд, це було б ще нічого, на вулицях повно людей, і вони привернуть очі до себе, але ось безстрашність цього погляду і надто те, що у тебе є сили зазирнути ще далі, ніж він, – ось що головне, і ти це знаєш) – своїм листом ти знову пробудила моїх старих знайомих, усіх тих дияволів, які одним оком сплять, а іншим визирають доброї нагоди воскреснути; це, звичайно, жахливо, відразу піт проймає через страх (але страх цей, присягаюся тобі, ні перед чим іншим, лише перед ними, перед незбагненними силами), але це і добре, це тільки здоров’ю на пожиток: приймаєш їхній парад і знаєш, що вони є. Але все-таки ти не вельми тлумачиш мої слова: «Їдь із Відня!» Я написав це не легковажно (але під враженням цієї історії; власне, думка про подібні зв’язки насправді до того часу не зринала мені в голові, і я був такий здивований, що нагальний від’їзд із Відня видавався мені річчю звичайною, з найкористолюбнішого міркування, що те, що через мою вину стосується тільки до твого чоловіка, цілком стосується власне лише мене, сто і тисячу разів наспівало мене і розтинало. Тут я нічим не відрізняюся від тебе), і жодних відчутних труднощів я не боявся (хоч заробляю я трохи, але, думаю, на нас двох цілком би вистачило, – звичайно, якщо не приточувати хворобу), а потім я абсолютно щирий і в думках своїх, і в їх вираженні (я і раніше був таким, але одна ти це змогла побачити, і твій погляд мені така підмога!). Чого я боюся – боюся з розкритими від жаху очима, в непритомному безпам’ятстві страху (якщо б я міг спати так глибоко, як занурююся в страх, я б уже не жив), – чого я боюся, так це таємної змови проти мене (ти зрозумієш її краще, прочитавши мого листа до батька, але все одно не зовсім зрозумієш, тому що лист занадто цілеспрямовано побудовано) – змови, заснованої приблизно на тому, що я – я на грандіозній шахівниці всього лише пішак пішаком, і ще менше, – раптом усупереч твердим правилам гри, всю її плутаючи, збираюся зайняти місце королеви, – я, пішак пішаком, фігура, отже, просто неіснуюча, яка не бере участі в грі, – а то, дивись, ще й місце самого короля, а то і всю дошку! – і що варто мені насправді цього захотіти, все мало б відбутися зовсім в інший, нелюдський спосіб.

Тому те, що я тобі пропоную, важить для мене куди більше, ніж для тебе. Цієї миті безсумнівне, без жодної ознаки хворобливості, – це те, що дарує безумовне щастя.

* * *

Так було вчора, сьогодні ж я, наприклад, міг би сказати, що напевно приїду до Відня, але, позаяк сьогодні – це сьогодні, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дій. Зненацька я тебе у жодному разі не заскочу і відразу після четверга теж не з’явлюся. Якщо я поїду до Відня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нікого, крім тебе, я не зміг би бачити, це вже точно) – але десь у вівторок цього напевно не станеться. Я би приїхав на Південний вокзал – куди їхатиму, ще не знаю, тож у готелі біля Південного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталі даєш уроки, тоді я міг би чекати там тебе годині о п’ятій. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якійсь казці – десь поблизу від іншої фрази: «А якщо вони не померли, то живуть іще й досі».) Вивчав сьогодні план Відня, на мить мені здалося незбагненним, навіщо збудували таке величезне місто, – адже тобі потрібна одненька кімната.

Ф.

Можливо, я написав залишеною поштою кілька листів Поллак.[40]