Читать книгу Листи до Мілени. Лист батькові - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 36

4) Понеділок, уранці

Сьогодні прийшов твій лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нічний лист того ж дня. Перший такий сумний, із сумними пероновими рисами, сумний не через свій зміст, а тому що він застарів, адже все вже в минулому: наш спільний ліс, наші спільні передмістя, наша спільна дорога. А вона ж не закінчується, не йде в небуття, ця пряма, мов стріла, спільна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеї до вечірнього сонця, вона не скінчиться, і все ж це дурний жарт – казати, що вона не скінчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кілька листів, я їх щойно прочитав, привітання в директора (я не звільнений) і ще в двох-трьох кімнатах, і до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвіночок: «Вона вже не з тобою»; правда, є ще десь у небесах велетенський дзвін, і він дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвіночок геть близенько, у вухах! А потім цей нічний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мірою розширюватись і стискатися груди, дихаючи цим повітрям, незбагненно, як можна бути далеко від тебе.

І проте я не скаржуся, це все не скарга, і ти мені дала слово.

* * *

Тепер історія поїздки, і спробуй тільки потім сказати, що ти не янгол: я віддавна знав, що моя австрійська віза, власне (і не власне) кажучи, два місяці як задавнена, але в Мерані мене запевнили, що для транзиту вона зовсім не потрібна, і справді, при теперішньому в’їзді в Австрію мені ніхто не ставив це на карб. Ось чому я і в Відні геть забув про цей недогляд. Однак під час паспортного контролю в Ґмюнді чиновник – молодий, суворий чоловік – негайно цю помилку виявив. Паспорт відклали вбік, усіх пропустили далі на митний контроль, а мене – ні, вже одне це було досить кепсько (мені весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постійно хто-небудь силкується прогнати мене від тебе, чи то пак тебе від мене, але це їм не вдасться, Мілено, правда? – нікому і ніколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привітний, відкритий, австрійський, співчутливий, щирий – і по сходах і коридорах веде мене в прикордонну інспекцію. Там, зі схожою помилкою в паспорті, вже стоїть румунська єврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, єврейський ти янголе.

Утім, ворожі сили поки набагато могутніші. Височенний інспектор і його коротун помічник, обидва жовті, щуплі, затяті, принаймні зараз, забирають паспорт у свої руки. Інспектор одразу безапеляційно оголошує: «Повертайтеся до Відня й отримайте в поліції належну візу!» Я тільки і можу, що кілька разів повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор відповідає, теж кілька разів, іронічно і злісно: «Вам тільки так здається». – «А чи не можна отримати цю візу телеграфом?» – «Ні». – «А якщо сплатити всі витрати?». – «Ні». – «Чи є у вас тут вищий орган?» – «Ні». Жінка, яка бачить мої муки і зберігає неймовірний спокій, просить інспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкі засоби, Мілено! Так тобі з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю і забрати багаж, тож виїхати сьогодні нема абсолютно жодної надії. І ось ми сидимо в кімнаті прикордонної інспекції, поліцейському теж нічим нас особливо втішити, хіба тільки тим, що можна продовжити квитки тощо, інспектор сказав своє останнє слово і пішов у кабінет, лише коротун помічник ще тут. Я підраховую: наступний потяг до Відня відходить о 10-й вечора, прибуває до Відня о пів на третю ночі. У мене ще не пройшли укуси «рівських» клопів, який буде мій номер біля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалі номер не отримаю і тоді поїду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пів на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранці в понеділок я неодмінно повинен отримати візу у паспорті (але чи отримаю я її відразу, а не у вівторок?), а тоді вирушити до тебе, влаштувати тобі сюрприз у дверях, які ти відкриєш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потім біжать далі: але в якому ж стані я буду після цієї ночі і їзди, а ввечері мені знову їхати шістнадцятигодинним потягом, в якому вигляді я доберуся до Праги і що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження відпустки? Все це тобі, зрозуміло, ні до чого, але що ж робити? Іншого виходу немає. Єдиним невеликим полегшенням було б, набігає мені раптом на думку, переночувати в Ґмюнді і виїхати до Відня вранці, і я, вже зовсім втомлено, питаю коротуна помічника щодо ранкового потяга до Відня, що відходить о пів на шосту і прибуває об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поїду на ньому, і румунка – теж. І тут розмова раптово звертає геть в інший бік, не знаю, яким чином, – несподівано з’ясовується, що коротун помічник хоче нам підсобити. Якщо ми переночуємо в Ґмюнді, то рано-вранці, коли в конторі нікого, крім нього, немає, він потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тоді ми вже о 4 годині дня будемо в Празі. Інспектору ми повинні сказати, що ми поїдемо до Відня ранковим потягом. Чудесно! Втім, чудесно лише відносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить інспектор, ми розігруємо маленьку комедію з ранковим віденським потягом, потім помічник відсилає нас геть, увечері ми тишком-нишком зустрінемося з ним для обговорення подальшого. У сліпоті своїй я думаю, що це все виходить од тебе, тоді як насправді це лише останній удар ворожих сил. Отже, ми, та жінка і я, поволі виходимо з вокзалу (поспішний потяг, який мав відвезти нас звідси, досі стоїть біля платформи, перевірка багажу тягнеться довго). Чи далеко до міста? Година. Нова невдача. Але виявляється, що і біля вокзалу є два готелі, в один із них ми і подамося. Перед готелями проходить колія, треба перейти через рейки, але по гілці саме наближається товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримує, а товарний потяг просто перед нами зупиняється, і доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаємо ми. Але саме це очікування, при тому, що в Прагу я в неділю вже не потраплю, виявляється заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббігала всі готелі біля Західного вокзалу, тепер оббігала всі небесні ворота, щоб просити за мене, – від вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспішає твій поліцейський і кричить: «Ідіть мерщій назад, інспектор вас пропускає!» Та невже? Такої хвилини просто стискає горло. Разів десять ми припрошуємо поліцейського, перш ніж він бере від нас гроші. А тепер швидше назад, забрати в інспекції багаж, бігцем до паспортного контролю, потім на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немає сил тягти багаж – і поруч одразу негайно виростає носильник, біля паспортного контролю потрапляю в штовханину – поліцейський розчищає мені дорогу, при перевірці багажу, сам того не помітивши, гублю футляр із золотими шпоньками – чиновник знаходить його і віддає мені. Ми сідаємо в потяг і негайно від’їжджаємо, нарешті я можу утерти піт з чола і грудей. Залишайся завжди зі мною!

Ф.