Читать книгу Листи до Феліції (1914–1917) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 28

До Феліції Бауер

[Монограма в шапці аркуша H. K.]

Між нами, Феліціє, як мені здається, за останні три місяці зовсім нічого не змінилося, ні в хорошому сенсі, ні в поганому. Звичайно, я готовий до Твого першого дзвінка, і я точно й одразу відповів би на Твого вранішнього листа, якби він прийшов. Однак я не думав написати Тобі – в «Askanischer Hof» нікчемність листів і всього написаного стала надто очевидною, але оскільки моя голова (навіть коли болить, як і сьогодні) залишається незмінною, їй не бракувало думок і мрій, в яких йшлося про Тебе, і наше спільне життя, яке я уявляв, лише іноді було гірким, а так – мирним і щасливим. Проте якось я хотів Тобі хоч і не написати, але передати вістку через когось іншого – Ти не вгадаєш, це була особлива нагода, вигадана перед сном, близько 4-ї години ранку, коли я зазвичай і засинаю.

Але насамперед я не думав писати тому, що мені справді здавалося зрозумілим найважливіше в наших стосунках. Ти довго помилялася, коли так часто посилалася на несказане. Бракувало не слів, а довіри. Оскільки Ти не могла повірити в те, що чула й бачила, Ти думала, що було щось, чого я не сказав. Ти не могла усвідомити владу, яку наді мною має моя робота, Ти усвідомлювала її, але не зовсім. Тому Ти хибно тлумачила всі мої хвилювання через цю роботу, лише хвилювання через цю роботу та пов’язані з цим дивацтва, які Тебе бентежили. Тепер ці дивацтва (щоправда, огидні дивацтва, огидні й мені теж) проявилися для Тебе більше, ніж для будь-кого іншого. Це було цілком природно й сталося не лише з упертості. Зрозумій, Ти була не лише найкращим другом, а й найбільшим ворогом моєї роботи, принаймні з точки зору власне моєї роботи; тому вона була змушена так само, як вона у своїй суті понад усе любила Тебе, зберігати себе й захищатися. Щобільше – у кожній дрібниці. Наприклад, якось я думав про це, сидячи одного вечора з Твоєю сестрою за столом з майже лише м’ясними стравами. Якби там була Ти, я б, напевно, замовив смажений мигдаль.

І в «Askanischer Hof» я мовчав не з упертості. Те, що Ти казала, було таким зрозумілим, я не хочу це повторювати, але серед цього всього були речі, які віч-на-віч майже неможливо було б сказати. Однак Ти сказала їх лише після того, як я доволі довго мовчав або казав щось несуттєве. Пізніше Ти ще доволі довго чекала, аби я заговорив. Я і зараз не кажу нічого проти того, що Ти взяла з собою фройляйн Блох, у листі ж до неї я майже принизив Твою гідність, вона мала право бути з Тобою. Але те, що Ти також дозволила поїхати й своїй сестрі[33], яку я тоді майже не знав, я не розумів. Але присутність обох лише трохи бентежила мене; можливо, якби я і хотів сказати щось вирішальне, мовчав би з упертості. Це було можливо, але я не мав чого сказати. Я бачив, що все було втрачено; я також бачив, що ще в останню мить міг врятувати це якимось несподіваним зізнанням, але в мене такого не було. Я кохав Тебе, як і сьогодні, я бачив Тебе нещасною, я знав, що через мене Ти два роки невинно страждала, як не страждають навіть винуватці; але я також бачив, що Ти не розуміла моє становище. Що мені лишалося? Нічого іншого, окрім того, що я зробив: поїхати з вами, мовчати чи говорити щось зовсім безглузде, слухати історію того дивакуватого візника й дивитися на Тебе з думкою, що це востаннє.

Коли я кажу, що Ти не могла зрозуміти моє становище, то не стверджую, що знаю, як Тобі слід було вчинити. Якби я це знав, то Тобі б про це розповів. Я вкотре намагався показати Тобі моє становище, Ти його, звичайно, зрозуміла, але встановити з ним живий зв’язок – цього Ти не могла. У мені були і є двоє, що борються між собою. Один – майже такий, яким Ти його хотіла б бачити, і те, чого йому бракує для втілення Твого бажання – те він міг би досягти шляхом подальшого розвитку. Жоден з Твоїх докорів в «Askanischer Hof» не стосувався його. Але інший думає лише про роботу, це його єдина турбота; вона робить так, що йому не чужі найниціші уявлення; смерть його найкращого друга уявляється йому насамперед як, хоч і тимчасова, але перешкода для роботи; цю ницість врівноважує те, що заради своєї роботи він і сам готовий страждати. І от ці двоє ведуть боротьбу, але це не реальне протистояння, коли вони по черзі завдають удари одне одному. Перший залежний від другого, він би ніколи, з внутрішніх причин, ніколи б не був у змозі розгромити іншого, навпаки, він щасливий, коли щасливий інший, а коли другий, судячи з усього, програє, то перший падає перед ним навколішки й не хоче бачити нікого іншого, окрім нього. Ось воно як, Феліціє. І все ж вони борються між собою, і все ж обидва могли б належати Тобі, лише нічого не можна змінити в них, окрім як знищити їх обох.

Насправді це видається так, що Ти мала б усе це повністю визнати, що Ти мала б усвідомити, що все, що там відбувається, відбувається і для Тебе, і що все, що вимагає для себе робота, є не упертістю, не настроєм, а допомогою, частково просто необхідною, частково спричиненою умовами мого життя, надзвичайно несприятливими для цієї роботи. Глянь, як я зараз живу. Один, у квартирі моєї старшої сестри. Вона ж мешкає у моїх батьків, оскільки шваґер на війні. Якщо мені не заважає особисте, особливо фабрика, мій розпорядок дня такий: до 2:30 дня я в конторі, далі обід вдома, потім одна або дві години на читання газет, написання листів чи роботи по службі, далі я підіймаюся у свою квартиру (Ти її знаєш) спати чи просто полежати, потім о 9-й вечора я йду до батьків на вечерю (непогана прогулянка), о 10-й повертаюся трамваєм назад і потім не сплю так довго, як це дозволяють сили чи страх перед наступним ранком, страх головних болей у конторі. За останні три місяці сьогодні другий вечір, коли я не працюю, перший був близько місяця тому, тоді я був надто втомленим. За останній час я також мав двотижневу відпустку, тоді, звичайно, розпорядок дня трохи змінився, наскільки це було можливо в ті швидкоплинні два тижні, у хвилюванні, що дні швидко минають. Я зазвичай просиджував до 5-ї години ранку за столом, якось навіть до 7:30, потім спав, в останні дні відпустки мені вже вдалося справді поспати, до 1-ї чи 2-ї години дня; і тоді я вже був вільним і відпочивав до вечора.

Мабуть, Ти зрозумієш, Феліціє, той спосіб життя, який я вів під час відпустки, але моє звичайне життя Ти не можеш засуджувати або не могла дотепер з власної волі. Я сиджу чи лежу в денний час, визнаючи це прийнятним для мене способом життя, один у цих тихих трьох кімнатах, ні з ким не бачуся, навіть з друзями, лише з Максом на кілька хвилин дорогою додому з контори і – я не є щасливим, точно ні, але все ж іноді задоволений тим, що я, наскільки це добре вдається за цих обставин, виконую свій обов’язок.

Такий спосіб життя я завжди визнавав, він завжди був питанням і випробуванням. Ти відповіла на це питання не «ні», але твоє «так» ніколи не охоплювало усього питання. Але щось лишилося прогалиною в цій відповіді, у Тобі, Феліціє, відчувалася ненависть, але якщо це слово для Тебе надто сильне – відраза. Це почалося тоді, коли Ти перебувала у Франкфурті, безпосередній привід я не пам’ятаю, можливо, його й не було, у будь-якому разі ця відраза почала з’являтися у Твоїх листах з Франкфурта, у тому, як Ти реагувала на мій страх за Тебе, як Ти стримувалася. Імовірно, Ти тоді сама ще нічого не знала про це, але згодом Ти це визнала. Чим же був цей страх, про який Ти пізніше так часто говорила в Тірґартені і який ще більше, ніж говорити, змушував Тебе мовчати; що ж це було ще, як не відраза до мого способу життя, а відтак – і до моїх намірів, з якими Ти не могла погодитися і які Тебе ображали. Я бачу, як Ти зі сльозами на очах слухала д-ра В. – це був страх; коли Ти (окремі, можливо, не завжди доречні приклади) ввечері, перш ніж я пішов до Твоїх батьків, не могла дати чіткої відповіді – це був страх; коли Ти в Празі скаржилася на дещо в мені – це був страх, завжди, знову й знову той самий страх. Я пишу «страх» замість «відраза», але обидва почуття змішалися. І те, що Ти врешті-решт казала в «Askanischer Hof» – хіба це не було вибухом цього всього? Чи мала Ти тоді сумніви, прислухаючись до себе? Хіба Ти навіть не казала, що, буцімто, загубила себе, коли Ти… і навіть у Твоєму сьогоднішньому листі, Феліціє, я знаходжу місця, які говорять про цей страх. Не зрозумій мене неправильно, Феліціє. Ця відраза була, але Ти, попри все, наважилася опиратися їй. Це могло б привести до щасливого кінця, я і сам сподіваюся на це в години добробуту. Але зараз ідеться не про це. Ти хочеш пояснення моєї нещодавньої поведінки, і це пояснення полягає саме в тому, що я постійно відчував Твій страх, Твою відразу. Я був змушений не спати над моєю роботою, яка єдина дає мені право на життя, а Твій страх показав мені чи змусив мене боятися (набагато більшим страхом), що в цьому полягала найбільша небезпека для моєї роботи. «Я була знервованою, виснаженою, я думала, що я на межі своїх сил», ось що Ти пишеш, так це й було. Так навіжено ті двоє в мені ще ніколи не боролися, як тоді. І тоді я написав того листа до фройляйн Блох.

Можливо, я, однак, ще не добре обґрунтував свій страх, Твоє ж пояснення в «Askanischer Hof» було лише пізніше, його я зараз не можу враховувати. Одним з показових прикладів, однак, є непорозуміння щодо квартири, кожна деталь Твого плану лякала мене, навіть якщо я не міг їй нічого суперечити, і усі, безперечно, мусили погоджуватися з собою. Лише Ти сама не мала погоджуватися з собою. Ти хотіла щось просте: тиху, скромно облаштовану квартиру для сімейного життя, яку зазвичай мають сім’ї Твого й мого оточення. Ти взагалі не хотіла нічого більшого, ніж мали ці люди (і у своєму сьогоднішньому листі Ти їх згадала, це ті, яким усе падає з неба), але те, що вони мали, ти хотіла повною мірою. Якось я Тебе попросив – це було вже на останній межі страху – уникнути урочистостей у храмі, Ти на це не відповіла, у своєму страху я припустив, що Ти була розлючена через моє прохання, і справді, Ти згадала в «А. H.» і про це. Але що означало уявлення, яке Ти мала про ту квартиру? Воно означало, що Ти погоджувалася з іншими, але не зі мною; але для них квартира є чимось зовсім іншим, ніж вона є для мене. Ці інші, коли укладають шлюб, вже наситилися і шлюб для них є лише останнім великим кушем. Для мене – ні, я не наситився, я не заснував власної справи, яка з кожним роком у шлюбі повинна далі рости, мені не треба постійної квартири, з впорядкованого затишку якої я хочу вести цю справу, але не лише те, що я не потребую такої квартири, лякає мене. Я маю таку жагу до своєї роботи, що мені аж млосно; однак мої теперішні обставини шкодять моїй роботі, і якщо я зараз облаштую квартиру відповідно до Твоїх бажань, то це означає, – якщо не зараз, то у майбутньому, – що я намагаюся зробити ці умови довічними, тобто, накликати найгірше, що може зі мною статися.

Я хотів би те, що я зараз сказав, якось обмежити, і тим самим точніше визначити. Ти маєш право запитати, яких планів щодо квартири я від Тебе очікував. Я, власне, не можу на це відповісти. Однак найвідповідніше й найприродніше для моєї роботи було б покинути усе й підшукати десь квартиру ще вище, ніж на 5-му поверсі, не в Празі, деінде, але, судячи з усього, ні я, ні Ти не пристосовані для життя в добровільно обраних злиднях. Мабуть, я навіть ще менше до цього пристосований, ніж Ти. Що ж, ніхто з нас ще цього не пробував. Тож чи очікував я такої пропозиції від Тебе? Не зовсім; хоча я б і не знав, що робити від щастя від такої пропозиції, але її я не очікував. Але, можливо, була якась середина, точно була така середина. І Ти, певно, її б знайшла, без пошуків, цілком природно, якби не, саме так, якби не було того страху, тієї відрази, яка утримувала тебе від того, що було вкрай необхідно для мене й для нашого спільного життя. Я міг все ще сподіватися, що ми дійдемо цієї згоди, але це були лише сподівання, тоді з’явилися, однак, ті ознаки протилежного, яких я боявся і від яких я також мусив захищатися, якби хотів, щоб Ти мала ще живого чоловіка.

І зараз Ти, звичайно, можеш усе перекрутити й сказати, що Ти у своїй суті так само була під загрозою, як і я у своїй, і що Твій страх був так само виправданий, як і мій. Я не думаю, що це було так. Я все ж кохав Тебе у Твоїй справжній сутності, і лише коли вона вороже торкалася моєї роботи, я її боявся. Все ж, оскільки я так кохав Тебе, я не міг би робити нічого іншого, окрім як допомагати Тобі зберегти себе. Все-таки це не зовсім правдиво, Ти була під загрозою, але хіба Ти не хотіла бути під загрозою? Ніколи? Зовсім ні?

Я не сказав нічого нового, можливо, трішки по-новому виклав, але нічого нового. Однак новим є те, що написано це поза нашим постійним листуванням і що я тому й через те, що Ти хотіла цього підсумку, сподіваюся отримати чітку відповідь. Я жадібно чекаю на Твою відповідь. Ти маєш мені відповісти, Феліціє, наскільки б Тобі не подобався мій лист. Я з нетерпінням чекаю на Твою відповідь. Коли я вчора перервав листа – було вже пізно, і я ліг спати, поспав недовго, але коли я потім прокинувся і до ранку, власне, більше не заснув, мене охопила наша тривога і наш біль – тут справді є щось спільне – незмінно, як у найгірші часи. Це все ще пов’язане між собою, нічого з турбот не вирішилося, варто їх бодай трохи відпустити. Вони крутять і смикають, неначе вхопивши мене за язика. Цієї ночі я думав, що межі безглуздості вже позаду, і я не знав, як себе рятувати. Тож Ти мені обов’язково відпиши, а якщо хочеш бути особливо люб’язною, надішли телеграму, отримавши цього листа.

Ти згадуєш листування з Ерною. Я не знаю, що Ти маєш на увазі, коли кажеш, що я, незалежно від цього листа, повинен відповісти Тобі. Сталося так, що я збираюся написати Ерні завтра. Тому я їй також напишу, що написав Тобі. Ерна була надзвичайно добра до мене і є доброю до Тебе.

Франц