Читать книгу Листи до Феліції (1914–1917) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 29

До Феліції Бауер

Отже, мені підсумувати, Ф.? Насамперед так само безпосереднє, як і старе спостереження. Я сідаю за листа й стаю ближче до Тебе, ближче до Тебе, ніж навіть коли стою біля Твоєї канапи. Тут Ти мене не спантеличиш, тут Ти не ухилишся від мого погляду, моїх думок, моїх питань – навіть тоді, коли мовчиш. Чи ми десь тут у мансардній квартирі, де годинник з дзвіниці замість підлогового годинника? Можливо.

Ми з’ясували, що ще не проводили гарно час разом. І це ще м’яко кажучи. Можливо, ми не провели навіть жодної повноцінної вільної хвилини разом. Я згадую Різдво 1912 року. Макс був у Берліні й думав, що мусив підготувати Тебе до жахливого листа, який Тобі грозив від мене. Ти обіцяла залишатися мужньою, але сказала щось на кшталт: «Це так дивно, ми пишемо одне одному, регулярно й дуже часто, я отримала вже багато листів від нього, я хотіла б йому допомогти, але це так важко, він все так ускладнює, ми все ніяк не зблизимося». Ось так – зрозумій мене правильно – майже все й лишилося, для нас обох. Один визнає це раніше, інший – пізніше, один забуває це в ту мить, коли інший згадує про це. Але цьому, здавалося б, легко зарадити. Якщо не вдається зблизитися, люди розходяться геть. Але це зараз знову ж таки неможливо. Дороговказ є лише в один напрямок.

Це перша немилосердність. Інша криється в нас обох. Я зрозумів, що ми обидва безжалісні одне до одного; і не тому, що один для одного не дуже важливий, ми просто безжалісні. Ти, ймовірно, зовсім неумисно, а тому без почуття вини й мук від цього почуття. В мене все інакше. Біда, мабуть, у тому, що я зовсім не вмію сперечатися, я очікую, наприклад, коли переконання, яке мені так необхідне, буквально розкриється зсередини, тому не докладаю жодних зусиль, аби прямо переконувати, ба більше, я лише намагаюся, хоча цього взагалі не помітно, настільки я до цієї справи нездатний. Тому в нас немає відкритих суперечок, ми мирно йдемо поряд, в той час, як між нами здригається повітря, немовби хтось постійно рубає його шаблею. Аби не забути: Ти теж не сперечаєшся, Ти теж зносиш усе, і Твої страждання, оскільки вони несправедливі – мабуть, для рівноваги – є набагато важчими за мої.

І от, стається саме те, що я точно передбачив. Я поїхав туди, не з власної волі, я знав, що мені загрожувало. Мені загрожувала спокуса близькості, ця безглузда спокуса, що буквально ходить за мною по п’ятах і не дає мені спокою навіть у цій холодній кімнаті. Зранку Ти була біля тієї лавки, на якій лежали два саквояжі, а після обіду Ти стояла перед тими сходинками, що ведуть до кав’ярні. Думати про це майже нестерпно, попри всі важкі розумові вправи останніх років. Я не знаю, як впораюся з цим під час роботи, але все ж якось треба.

Я писатиму Тобі небагато, листи йдуть дуже повільно, та й не можна писати так вільно, як раніше[34]; я також не буду тиснути на Тебе проханнями писати листи, листами ми досягли небагато, ми маємо спробувати досягти цього в інший спосіб. Можливо, я все ж зможу, це видається зараз таким неможливим, виділяти вечори для роботи, у будь-якому разі спробую. І ця робота певною мірою стосується й Тебе теж, попри те, що чорт смикнув Тебе за язика зауважити, що, буцімто, мені варто було б спробувати запустити фабрику. Чому ж Ти розумієшся у фабриках краще, ніж у мені!

Досить; я маю ще багато справ. Домоправителька захворіла, і я маю знову привести до ладу ліжко, яке я зранку розворушив. А ще треба було б підмести й витерти пил, але, оскільки й домоправителька майже ніколи не робить цього, і сьогодні це потерпить. Якби Ти мала бажання розбудити мене зранку, близько 7:30 – домоправителька, мабуть, не зробила б і цього – гарним люб’язним сном, це було б дуже мило з Твого боку. Але, якщо зможеш, влаштуй це так, щоб сон, перш ніж він мене розбудить, був хорошим і мав би справжній щасливий кінець, який, сподіваюся, все ж нас чекає.