Читать книгу Гаргантюа та Пантагрюель - Франсуа Рабле - Страница 14

Отож, біле означає радість, утіху та веселощі, і це ніяка не вигадка, а щирісінька правда, в чому ви зараз самі переконаєтесь, якщо згодитеся без упереджень вислухати мене.

Коли взяти, за твердженням Арістотеля, поняття протилежні, як-от, добро і зло, чеснота і порок, холодне і гаряче, біле і чорне, раювання і мука, радість і горе тощо і попарувати їх так, щоб одне з протилежних понять однієї пари відповідало змістом одному з протилежних понять другої пари, то ми побачимо, що друге протилежне поняття першої пари узгоджується з другим поняттям сусідньої пари; ось такі є добро і зло; якщо ж перше поняття верхньої пари відповідає першому поняттю сусідньої пари, як-от, доброчесність і добро, бо ж саме собою зрозуміло, що доброчесність хороша; так само співвідносяться між собою і двоє інших понять, себто зло і порок, бо порок лихий.

З'ясувавши це логічне правило, візьміть двоє протилежних понять: радість і сум, потім ще двоє: біле і чорне, бо вони з фізичного погляду протилежні; отож-бо, як чорне означає горе, то біле на тій самій підставі означає радість.

Ці значення утверджуються аж ніяк не довільним тлумаченням окремих осіб, а загальною думкою, у філософів званою jus gentium[30], універсальним законом, чинним скрізь.

Як ви самі здорові знаєте, всі племена, всі нації (опріч стародавніх сиракузців і деяких схибнутих аргів'ян) і всі язики, прагнучи якось скорботу свою передати, носять чорний одяг, бо чорне – жалоби образ. Цей звичай поширився всюди, бо сама природа дає нам очевидні, без усякого розжовування зрозумілі підставу і резон, і ми це називаємо природним правом.

Біле, за тією ж таки підказкою природи, усі сприймають як веселощі, радість, утіху, насолоду і раювання.

У давнину фракійці та критяни відзначали радісні й щасливі дні білим каменем, а сумні й нещасливі – чорним.

Хіба ніч не зловорожа, не смутна і не тоскна? Але ж вона темна і похмура. Хіба вся природа не радіє світлу? А світло ж над усе біліше. На доказ я міг би навести книгу Лоренцо Валли, написану проти Бертоли, але цілком досить і свідчення Євангеліста: в благовіщенні від Маттея, у голові 17, де мовиться про Переображення Господнє, Vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, одежа його побіліла, наче світло, і з цієї осяйної білоти троє апостолів могли уявити собі, що таке вічне блаженство. Бо світлу радіє всяка жива істота, ота, пам'ятаєте, зовсім беззуба баба, все примовляла: «Любе світло!» А Товит (голова V), уже отемнілий, відповідаючи на вітання Рафаїлове, гукнув: «Як я можу радіти, якщо не бачу світла небесного?» Цим самим кольором засвідчили цілому світові свою радість янголи на Воскресіння Спасителя (від Івана, голова XX) і на його Вшестя (Діяння, голова І). У таких самих строях побачив святий Іван Богослов (Апокаліпсис, голова IV і VII) вірних у небесному і райському граді Єрусалимі.

Прочитайте давні літописи, як грецькі, так і римські. Ви дізнаєтеся, що город Альба (прапращур Рима) завдячує своїм закладенням, спорудженням і найменуванням білій свиноматці.

Ви довідаєтеся про існування у римлян такого звичаю: після здобуття перемоги тріумфатор у'їжджав до Рима на колісниці, білими кіньми запряженій; те саме приписувалося, коли переможця вшановувано скромніше, оскільки жодний інший знак чи колір не міг передати радість від появи звитяжців краще, ніж білота.

Ви дізнаєтеся, що Перикл, дук Атенський, розпорядився, щоб вояки, кому за жеребом випали білі боби, цілий день розважалися, веселилися і відпочивали, а інші билися. Я міг би навести ще чимало прикладів і доказів, але тут їм не місце.

Такі знання допоможуть нам розв'язати проблему, що її Олександер Афродисійський вважав за нерозв'язну: «Чому лев, чиє рикання жахає всіх тварин, боїться і шанує тільки білого півня?» Тому (так мовить Прокл у книзі De Sacrificio et Magia[31]), що властивості сонця, джерела і вмістища всього земного і небесного світла, пасують і подобають білому півню з огляду на його колір, особливості і навички більше, ніж левові. А ще він мовить, що дияволи часто прибирають лев'ячої подоби, натомість, побачивши білого півня, одразу ж зникають.

Ось чому Galli (себто ґалли, названі так тому, що вони з народження білі, як молоко, а грекою молоко gala) залюбки носять на капелюхах білі пера: на вдачу вони життєрадісні, простодушні, лагідні й симпатичні, а за герб та емблему їм править найбіліша з усіх квітів лілея.

Якщо ж ви поцікавитеся, як саме природа натякає нам, що біле означає радість і веселощі, скажу, які тут є аналогії та відповіді. Подібно до того, як від білої білі у людей аж метелики з'являються в очах і все пливе, через розклад зорових токів, про що мовить у своїх Проблемах Арістотель, а також через видивляння очей (як ви ходили по снігових горах, то вам це знайоме, бо ви починали недобачати; Ксенофонт пише, що так бувало з його вояками, про те саме докладно розповідає Ґален у кн. X, De usu partium[32]) – так само достоту серце на радощах як не вискакує з грудей і перевитрачає той житець, що наснажує його; через цю перевитрату воно може залишитися без підтримки; отож-бо, всерадіння здатне урвати навіть життя, на що вказує Ґален у Metho, книга XII, у De locis affectis та в De symptomaton causis[33]; а що таке в давнину траплялося, про це свідчать Марк Туллій (див. Questio Tuscul.[34], кн. I), Веррій, Арістотель, Тит Лівій (після битви під Каннами), Пліній (кн. VII, розд. XXXII і III) і Ґеллій (кн. III, XV та ін.), а також Діагор Родоський, Хілон, Софокл, Діонисій, тиран Сиракузький, Філіппид, Філемон, Полікрат, Філістион, М. Ювеницій та багато інших – усі ті, хто помер на радощах, або ж, як доводить Авіценна у II трактаті Канона та у книзі De viribus cordis[35], від шафрану, сильна доза якого так збуджує людину, що вона гине від розширення і розриву серця. Про це дивіться у Олександра Афродисійського і його Problematum[36] (кн. І, розд. XIX). Що й треба було довести.

Та ба, я занісся і набалакав на цю тему більше, ніж збирався на початку. Отож, я згортаю вітрила, а виведу кінці в окремій книжчині, де й доведу небагатьма словами, що синє означає небо та все небесне і що тут такі самі символи, як між білим, з одного боку, і радістю та насолодою – з другого.