Читать книгу Гаргантюа та Пантагрюель - Франсуа Рабле - Страница 6

…Це він, хто подолав кімврійську силу,

Не зароситись щоб, летить, як змій.

Узрівши це, люд розлива в барила

Потоками духмянистий олій.

Одна лиш бабця, стало страшно їй,

Кричить вона: «О Боже милостивий!

Драбину! Чи ловіть його мерщій!

Адже зробився він такий дрисливий!»

Слід капець лиш йому поцілувати, —

Хтось міркував, – і тим перепросить.

Та ось явився тип шахраюватий

З країв, де ловлять краснопірку й пліть,

І проказав: «Господь вас хай хранить!

Нечисте щось таїться перед вами.

Отож остерігайтеся, щоб гидь

Не випливла раптово десь із ями».

Ба глузду в цьому розділі прехитрім

Десь стільки, скільки у теляти ріг.

«Я чую, – гість промовив, – як у митрі

Від холоду мій мозок геть застиг».

Та при вогні, від токів запашних

Розвареної брукви вгрівся скоро,

Радіючи, що дурнів, знову їх,

Вбирає, як голоблеників, в шори.

Про Патрика святого йшлося щілку,

Про Ґібралтар і сотні інших дір.

Коли б вони загоїлись настільки,

Що перестали ображати зір

І вже б не дихали на нас з тих пір

Страшним сопухом земляного газу,

От ми тоді закрили б їх, повір,

І здать в оренду вирішили б зразу.

Відтак прийшов обскубувати крука

Геракл з лівійських негостинних піль.

«Ти бач! – гукнув Мінос сердитим гуком, —

Крім мене, в вас тут гості звідусіль!

По-їхньому, у мене тільки й діл,

Що жаб і устриць їм на стіл носити!

Якщо я дам їм продавать кужіль,

Хай сатана мене візьме неситий!»

Прибув уговкать їх К Б. кульгавий,

І перепустку від шпаків приніс.

Свояк Циклопа, цей чухрай на славу,

Убив їх. Кожен висякай свій ніс!

І всякого з содому цих гульвіс

Обсміяно було на винотоці.

Біжіть туди і роздзвоніте скрізь:

Їх буде більше, ніж у тому році.

Тоді Юпітера рішила птиця

Побитись у заклад, але – гай-гай!

Побачивши, як звикли вони злиться,

Злякалась, що упасти може рай.

Зате вогонь небесний – наших знай! —

Украла з гаю, у рибалок десь там,

І ввесь взяла в обладу небокрай,

Як в давнину учили масорети.

Всі згодились, начхати їм на теє,

Що Ата там була, її охлялий зад,

І видалася їм Пентесілея

Бабусею, що продає салат.

Гукав їй кожен: «Забирайсь назад,

Потворо! Більше не підходь до мене!

Це ж треба було підступом узять

У римлян їхній стяг з веленя!»

Юнона з пугачем-вабцем окатим

З-за хмар на птахів зирила униз.

Таку зуміли з нею штуку вдрати,

Що позбулась вона усяких риз.

Вона устигла – шпичку їй у ніс —

Лиш два яйця забрати в Прозерпіни,

А то за неї дружно б узялись

І на горі припнули б до ґлодини.

Через сім місяців (а, може, й більше)

Солдат, що Картаген підбив до ніг,

Спокійно в їхній круг ступивши,

Свої маєтки повернути міг,

Чи поділить належним чином їх

Рівненько, як стібки завжди однакі,

Як суп, розлитий під веселий сміх

Вантажникам у їх порожні баки.

Та самострілом, дном порожнім гарнця

І прядками відзначиться цей рік,

Коли згризуть під горностаєм пранці

Цареві тіло все його і лик.

Невже через святенницю повік

Арпанів стільки має тут пропасти?

Облиште! Ваша маска для калік,

Тікайте! Згубить вас цей брат зміястий.

А добіжить цей рік до краю скоро,

На землю зійдуть мир і тишина.

Минуться ґвалт, образи і роздори,

А честь – у шані буде вже вона.

І радість, що у заповідь дана

Насельникам небес, зійде на вежу.

І з волі царственого скакуна

Стражденник запанує як належить.

Часи ці протривають, аж допоки

Прикутий Марс на ланцюгу сидить.

А потім прийде муж веселоокий,

Над усіма найкращий миловид.

Радій же і лови, друзяко, мить,

Бо тим, що душу віддали вже Богу,

Даремно за минулим їм жаліть,

Назад не відшукати їм дороги.

І зрештою того, хто був із воску,

Повісити взялись на жакемар.

А звати паном навіть підголоски

Тебе не стануть, якщо ти дзвонар.

Ех, коли б шаблею відбить його удар,

То зайві стали б хитрі визворотки,

Тоді зав'язуй без усяких свар

Всі прикрощі одним кінцем коротким.