Читать книгу Таємний сад - Фрэнсис Элиза Бёрнетт - Страница 4

Мері спала дуже довго, а коли прокинулася, біля неї стояв кошик з їжею, який пані Медлок купила на якійсь станції. Там були смажені курчата, холодна яловичина, хліб із маслом і гарячий чай.

Дощ не вщухав, і всі люди на станціях ходили в блискучих дощовиках. Провідник запалив у вагоні лампи, й пані Медлок взялася спорожнювати кошик, насолоджувалася гарячим чаєм, курятиною та яловичиною. Вона нічогенько підкріпилася й заснула, а, Мері, яка теж доклалася до трапези, довго дивилася на неї та на її капелюх, який сповз на вухо, доки знову не заснула під монотонний шум дощу. А коли знову прокинулася, було вже зовсім темно. Поїзд стояв на станції, а пані Медлок трясла її за плече.

– Ну, ви й соня! – вигукнула вона. – Розплющуйте очі! Ми вже на станції Твейт, а попереду ще – довгий шлях.

Мері звелася на ноги, намагаючись тримати очі розплющеними, поки пані Медлок збирала речі. Маленька панна навіть не подумала запропонувати їй свою допомогу, бо слуги в Індії завжди збирали й носили речі самі, що здавалося цілком природним.

Це була маленька станція, на ній ніхто, крім них, не зійшов. Станційний доглядач заговорив з пані Медлок – очевидно, вони були знайомі, вимовляючи слова якось дивно й протяжно. Пізніше Мері зрозуміла, що так говорять всі жителі Йоркширу:

– Бачу, ви вже повернулися й привезли із собою дівчинку?

– Ага, це вона, – пані Медлок теж перейшла на йоркширську вимову й кивнула на Мері. – Як поживає ваша дружина?

– Дякую, непогано. Ваш кеб стоїть з іншого боку станції.

Екіпаж чекав на дорозі перед маленькою платформою. Мері завважила, що він дуже пристойний. Слуга взяв їхні речі й допоміг забратися всередину. Його довгий гумовий плащ з каптуром, що закривав циліндр, блищав у струменях дощу, який заливав усе навколо, включно з гладким станційним доглядачем.

Чоловік зачинив дверцята кеба, сів поруч з кучером, і вони рушили. Мері зручно вмостилася на м’якому сидінні в кутку, але спати їй вже розхотілося. Вона дивилася у вікно, намагаючись хоч щось побачити за стіною дощу. Але темрява ховала дорогу, яка вела в дивне місце, про яке їй розповіла пані Медлок.

Мері не була боягузкою, але відчувала: в будинку, з понад ста кімнатами, переважна більшість з яких замкнені, в маєтку, що розкинувся на краю вересового поля, з нею може трапитися будь-що.

– А що таке «вересове поле»? – раптом запитала вона в пані Медлок.

– Дивіться у вікно, а хвилин через десять самі побачите, – відповіла та. – Доки ми доберемося до маєтку, нам треба проїхати вісім із половиною акрів повз вересові поля. Багато ви не роздивитеся, бо ніч темна, але що-небудь, може, й побачите.

Мері більше не ставила запитань, але чекала на щось у своєму затишному кутку, вдивляючись у вікно. Ліхтарі карети висвітлювали невеликий простір попереду, й дівчинка розрізняла контури предметів, повз які вони проїжджали. Одразу за станцією вона побачила крихітне село: побілені будиночки й світло в трактирі.

Вони минули церкву й будинок священника, освітлену вітрину маленького магазинчика з іграшками, солодощами та іншими предметами, виставленими на продаж. Відтак виїхали на тракт, і дівчинка побачила живоплоти й дерева. Потім довго не було нічого цікавого – чи то просто занудженій Мері здалося, що довго.

Нарешті коні пішли повільніше, немов підіймалися на пагорб, і Мері здалося, що за вікном нічого немає, окрім темряви. Вона нахилилася вперед, притулившись обличчям до вікна, – і тут кеб добряче трусонуло.

– Ага! Ну, ось зараз ми точно проїжджаємо повз вересові болота, – повідомила пані Медлок.

Ліхтарі кидали тьмяне світло на звивисту дорогу, обабіч якої скільки можна було побачити росли маленькі кущі та якісь низькорослі сланкі рослини. Здійнявся вітер і протяжно загоготів.

– Це часом… не море? – запитала Мері.

– Ні, це не море, – відповіла пані Медлок. – Це не степ і не гори, це просто нескінченні милі дикої землі, пасовища, де не росте нічого, крім вересу, і де немає нічого живого, крім диких поні та овець.

– Якби тут була вода, це було б море, – сказала Мері. – Шумить, як море.

– Це вітер виє в заростях. Як на мене, це дике й похмуре місце, хоч багатьом тут подобається, особливо, коли зацвітає верес.

Вони їхали далі й далі занурені в темряву, і хоч дощ припинився, сильний вітер за вікном кеба не стихав: то свистів, то видавав інші, ще дивніші звуки. Дорога то підіймалася, то опускалася. Кілька разів карета проїжджала невеликими місточками, під якими шуміли бурхливі потічки, напоєні недавнім дощем. Мері здавалося, що поїздка ніколи не закінчиться, а ці безкраї чорні простори по обидва боки кеба насправді якийсь темний океан, через який вони їдуть по вузенькій смужці суші.

«Мені тут не подобається, – вирішила дівчинка. – Не подобається мені тут». І міцніше стиснула свої тонкі губи.

Коні знову піднялися на пагорб, і Мері помітила вдалині вогник. Пані Медлок теж прикипіла до вікна й полегшено зітхнувши, вигукнула:

– Як же я рада цьому вогнику! Це – світиться в будинку воротаря. Що ж, уже незабаром ми вип’ємо по добрій чашці гарячого чаю.

Це було не «так уже й незабаром», як вона сказала, бо карета, заїхавши через ворота, ще кілометри зо три їхала алеєю парку, де старі дерева, майже торкаючись верхівками, утворили щось на зразок довгого темного склепіння.

Нарешті кеб виїхав на освітлений простір і зупинився перед неймовірно довгим, низьким і асиметричним кам’яним будинком. Спочатку Мері здалося, що в будинку зовсім темно, але, зіскочивши з підніжки й роззирнувшись, побачила блідий вогник в одному з вікон першого поверху.

Старовинні, важкі парадні двері, збиті з масивних, прикрашених різьбою дубових дощок і скріплені великими залізними планками й цвяхами прочинилися, і Мері опинилася у величезній слабо освітленій залі, з неймовірною кількістю картин на стінах, які, здавалося, охороняють залізні фігури воїнів у латах.

Проте дівчинці зовсім не хотілося їх роздивлятися. На холодній кам’яній підлозі вона здавалася дуже маленькою й загубленою в цьому просторі. І, мабуть, вперше відчувала себе так само: маленькою, самотньою, недолугою. Власне, якою й була.

Поруч зі слугою, який відчинив їм двері, стояв бездоганно одягнений літній худорлявий чоловік.

– Ви повинні відвести дівчинку до її кімнати, – сказав він хрипким голосом, звертаючись до економки. – Зараз пан не хоче її бачити, бо завтра вранці їде до Лондона.

– Добре, пане Пітчере, – швидко проказала пані Медлок. – Кажіть, чого від мене хочуть, і я чудово впораюся.

– Усе, чого від вас хочуть, пані Медлок, – проскрипів пан Пітчер, – це, щоб пана не турбували без нагальної потреби, і щоб він не бачив того, чого не бажає бачити.

Економка шанобливо схилила голову.

Мері Леннокс повели широкими сходами й довгими коридорами, потім знову сходами, що вели вгору, відтак через інший коридор і ще через один… Нарешті пані Медлок відчинила якісь двері, й дівчинка переступила поріг кімнати, де в каміні горів вогонь, а на столі стояла вечеря.

– Ну, ось ми й на місці! – з полегшенням сказала пані Медлок. – Ця кімната, а також сусідня призначені для вас – і ви повинні бути тут, а не вештатись деінде, – безцеремонно додала вона. – Прошу про це не забувати!

Ось у такий спосіб панна Мері опинилася в Мізелтвейтському маєтку. Мабуть, ще ніколи за все своє коротке життя вона не відчувала себе такою суперечливою натурою, як у цей момент.