Читать книгу Таємний сад - Фрэнсис Элиза Бёрнетт - Страница 9

Мері довго роздивляла знахідку, вертіла її в руках, обмірковуючи свої подальші дії. Оскільки вона ніколи ні в кого не питала ані дозволу, ані поради, то й цього разу думала тільки про те, як відшукати хвіртку, щоб подивитися, що знаходиться за тими стінами і чи вижили старі кущі троянд навколо зламаного дерева. Про те, щоб віддати комусь знайдену чужу річ й мови не могло бути.

Власне, їй дуже хотілося бачити цей сад тільки тому, що він був замкнений протягом такого тривалого часу. У її уяві він був особливим, і за ці десять років там мало відбуватися щось дивовижне. Крім того, Мері думала, що коли сад їй сподобається, то можна буде ходити туди щодня, замикати за собою хвіртку і гратися на самоті. Ніхто не знав би, де вона, бо всім відомо, що хвіртка замкнена, а ключ заритий в землю. Ця думка дуже потішила її.

Дівчинка жила майже самотньо у величезному будинку із сотнею замкнених кімнат і не мала нічого, що могло б розважити її. Ця таємнича історія розбудила її сплячий мозок і розбурхала уяву. Свою роль зіграло також свіже прохолодне повітря, яке бадьорило й змушувало активно рухатися. В Індії Мері завжди докучала спека, тож вона завжди була млявою й слабкою тілом і думкою. У неї не виникало жодних бажань. Тут же їй хотілося діяти, відчути щось нове.

Вона поклала ключ у кишеню й стала походжати доріжкою, вкотре роздивляючись вже знайому до дрібниць місцину. Здавалося, крім неї сюди ніхто ніколи не приходив. Якийсь час дівчинка не зводила погляд зі стіни або, краще сказати, плюща, що суціль вкривав її. Ця витка рослинність збивала з пантелику: за темно-зеленим листям муру не було видно зовсім.

Її охопив відчай: бути так близько від мети, мати ключ і жодної зачіпки, щоб отримати бажане. Так нічого й не придумавши, Мері попрямувала додому, вирішивши, однак, що це ще не кінець історії і пошуки триватимуть.

Пані Медлок дозволила Марті переночувати вдома, але наступного ранку вона вже була в маєтку, ще рум’яніша, ніж завжди, і в доброму гуморі.

– Я встала до сходу сонця – о четвертій годині, – розповідала вона Мері. – А світанок зустріла в полі. Як же там гарно рано вранці: перші промені такі ніжні, пташки прокидаються, всюди снують зайці. А ще я зовсім не втомилася, бо тільки частину дороги йшла пішки – якийсь чоловік взяв мене на підводу.

Також Марта розповіла, як добре вона провела свій вільний день. Спочатку допомогла матері з пранням, а потім напекла солодких пиріжків.

– Вони були ще гарячі, коли діти прибігли з поля. В будинку так смачно пахло випічкою, і вогонь так гарно палав у вогнищі, що діти кричали від щастя. Наш Дікен завжди каже, що в нашій хаті сам король міг би жити – так в ній затишно.