Читать книгу Таємний сад - Фрэнсис Элиза Бёрнетт - Страница 8

Через два дні після цієї пригоди нарешті розпогодилося. Мері, прокинувшись вранці й одразу подивившись у вікно, залементувала до Марти:

– Подивися на поле! Подивися!

Дощ припинився, а хмари віднесло вітром. Вітер теж затих, і над полем височіло яскраво-блакитне склепіння неба. Мері ніколи й уві сні не бачила такої сліпучої блакиті. В Індії небо завжди було розпечене, а тут панувала холодна синь, наче на блискучому, бездонному озері. Тільки подекуди носилися маленькі білі перисті хмарки. Широкий польовий простір теж був м’яким та блакитним, а не похмуро-багряним чи сірим.

– Так, буря минула, – радісно повідомила Марта. – В цю пору року так завжди буває – за ніч все минає, ніби бурі ніколи й не було й ніколи не буде. Це тому, що весна наближається. Вона ще далеко, але вже поспішає.

– А я думала, що в Англії завжди дощ і завжди похмуро, – сказала Мері.

– О ні! – аж вигукнула Марта, присівши біля чорного, свинцевого камінного приладдя. – Ну ви даєте!

– Що ти маєш на увазі? – серйозно запитала Мері.

Індуси розмовляли різними діалектами, деякі з них розуміла хіба що сотня людей, тому дівчинка не здивувалася, коли Марта використовувала слова, яких вона не знала.

Марта засміялася так, як це було першого ранку.

– Що ж, – сказала вона. – Я говорила про Йоркшир. Тут, коли ясно, то веселіше, ніж деінде на світі. Я ж казала, що ви звикнете й полюбите поле. Треба трохи зачекати – тоді побачите, як зацвітуть золотистий дрик, вереск, пурпурні дзвіночки, стануть пурхати метелики, бджоли задзижчать і заспівають жайворонки. Тоді вам захочеться встати на світанку й цілий день бути в полі, як це робить наш Дікен.

– А можна буде мені піти туди? – поцікавилася Мері, дивлячись у вікно на блакитний простір.

– Не знаю, – відповіла Марта. – Гадаю, ви зроду не користувалися своїми ногами, то хіба зможете пройти вісім кілометрів до нашої хатини.

– Мені хотілося б побачити ваше обійстя, – сказала Мері.

Марта кілька секунд пильно дивилася на неї, потім знову взялася за приладдя й почала чистити камінну решітку. Вона подумала, що в цю хвилину побачила маленьке негарне обличчя дівчинки зовсім не таким похмурим, яким воно було одразу по приїзду.

– Я запитаю в матері, – сказала Марта перегодя. – Вона завжди знайде спосіб зробити, як треба. Незабаром в мене буде вихідний, і я піду додому. Пані Медлок дуже поважає мою матір, може, вона з нею поговорить.

– Я люблю твою матір, – сказала Мері.

– Ще б! – сказала Марта, шкрябаючи решітки.

– Хоч ніколи її не бачила.

– Звичайно, ні. Але вона така розумна, роботяща, добра, охайна, що її люблять всі, хто бачив і хто не бачив. Коли я йду додому через поле, то стрибаю від радості.

– Я й Дікена люблю, – додала Мері. – Хоч теж ніколи не бачила.

– Я вже казала вам, – відповіла Марта, – що його люблять пташки, зайці, дикі вівці, навіть лисиці. Знаєте, про що я думаю… – додала вона, зосереджено дивлячись на дівчинку, – а чи сподобалися б ви Дікену?

– Не сподобалася б, – сказала Мері своїм манірним, холодним тоном. – Я нікому не подобаюся.

– А самі собі ви подобаєтеся? – запитала Марта, ніби їй насправді треба було знати це.

Мері секунду вагалася, ніби обдумуючи відповідь.

– Ні… зовсім не подобаюся. Але донині я ніколи не думала про це.

Марта усміхнулася, ніби згадавши про щось приємне, домашнє.

– Мати сказала це мені якось… – мовила вона. – У той день я була не в гуморі. А вона якраз вмивалася, й побачила, що я зла на когось. Тоді обернулася до мене й сказала: «Ти наче лисеня! Те тобі не подобається, се не подобається. А чи подобаєшся ти собі?» Ці слова змусили мене замислитися, а потім засміятися.

Марта пішла, тільки-но подала Мері сніданок. Їй потрібно було пройти вісім кілометрів полем, щоб дістатися додому. Мері стало дуже самотньо. Вона пішла в сад, і спочатку оббігла десять разів навколо фонтана. Їй стало трохи веселіше. Й вона стала роззиратися довкола.

Маєток, залитий сонячним світлом, здавався зовсім іншим, як і вересове поле. Мері підняла обличчя й дивилася на небо, намагаючись уявити себе на одній з маленьких білосніжних хмаринок, що пливли над нею. Потім пішла до фруктового саду й там побачила Бена Везерстафа, який працював разом з двома садівниками. Зміна погоди, очевидно, добре подіяла на нього, й він сам заговорив до Мері.

– Весна йде, – сказав він. – Чуєш її запах?

Мері понюхала повітря й відповіла:

– Пахне чимось хорошим, свіжим і вологим.

– Це землею пахне, – пояснив Бен. – Он там, у квітниках, скоро все заворушиться. Сонце пригріє, й з-під землі покажуться зелені паростки…

– А що з них виросте?

– Крокуси, нарциси… Ти їх коли-небудь бачила?

– Ні. В Індії після дощів теж все буяє, але такого немає. Таке враження, що там все виростає за одну ніч.

– Ні, тут все не виросте за одну ніч, – сказав Бен. – Тобі доведеться чекати й стежити!

– Я буду, – відповіла Мері.

Скоро дівчинка почула м’який шелест крил і відразу здогадалася, що прилетіла вільшанка. Пташка була дуже суєтна та весела, стрибала біля самих ніг Мері й, схиливши голівку набік, хитро дивилася на неї. Мері запитала Бена:

– Як гадаєте, вона мене пам’ятає?

– Звісно! – вигукнув Бен. – Вона знає всі качани в яру, не тільки людей. А тут ніколи не бачила маленької дівчинки, тож їй хочеться все дізнатися про тебе…

– А в тому саду, де вона живе, теж все ворушиться під землею? – запитала Мері, сподіваючись, що добрий настрій розговорить Бена. Але він спохмурнів і пробурчав:

– У якому саме саду?

– Де є дерево, обсаджене трояндами, – проказала Мері, бо так і не змогла притлумити свою цікавість, попри застереження Марти не говорити на цю тему. – Там всі квіти померли чи деякі все-таки оживають влітку?

– Запитай у неї, – сказав Бен, посунувши плечем в напрямку вільшанки. – Вона одна це знає. Там уже десять років ніхто не бував.

Мері чомусь зараз подумалося, що вона теж народилася цілих десять років тому.

Дівчинка повільно рушила стежкою, розмірковуючи над почутим. І зрозуміла, що починає любити сад, як раніше полюбила пташку, Дікена, Мартину маму. Та, власне, й Марту теж. Їй здавалося, що вона любить дуже багатьох людей, адже до переїзду в Англію не звикла нікого любити. Тому й про пташку думала, як про людину.

Мері вийшла на доріжку біля зарослої плющем стіни, над якою виднілися верхівки дерев, і, коли пройшлася нею вдруге, раптом почула щебетання. Озирнувшись, побачила на порожній клумбі ліворуч від доріжки вільшанку, яка вдавала, що порпається в землі, а не супроводжує Мері. Але дівчинка здогадалася, що вона весь час трималася неподалік, і це наповнило її таким захопленням, що вона затремтіла від радості.

– Ти пам’ятаєш мене! – вигукнула вона. – Пам’ятаєш! Ти найкраща пташка на світі!

Вільшанка, немов погоджуючись із цими словами, застрибала й зацвірінькала, а Мері говорила й говорила ласкаві слова, нахилившись до неї. Здавалося, між ними велася цікава бесіда. Пташка дедалі ближче підпускала до себе, ніби повністю їй довіряла.

Довіряла такій, як вона! Мері намагалася бути обережною, щоб не налякати це крихітне створіння. Вона була така щаслива, що ледве наважувалася дихати.

З одного боку клумбу обрамляли кущі, коротко підстрижені на зиму, і за мить вільшанка вже стрибала між ними, затримуючись на маленькій купці свіжонасипаної землі. Очевидно, собака намагався зловити крота й вирив досить глибоку яму.

Мері стежила за пташкою, яка підстрибувала на одному місці, доки її погляд не зупинився на якомусь предметі поблизу ями. Він нагадував залізне кільце, вкрите іржею. Тоді вільшанка злетіла на дерево, ніби запрошуючи дівчинку оглянути звільнене місце. Мері підійшла ближче й взяла іржаве залізяччя. Аж ні! В руках вона тримала старий ключ, який, схоже, дуже довгий час був у землі.

Мері випросталася й прошепотіла:

– Можливо, його зарили тут десять років тому. Схоже, це ключ від того саду!