Читать книгу Таємний сад - Фрэнсис Элиза Бёрнетт - Страница 7

Зранку знову лив дощ. Мері визирнула з вікна, але поля не побачила – всюди панував сірий туман. Про такі дні кажуть, що добрий господар і собаку на вулицю не вижене.

– Що ви в такий дощ робите вдома? – запитала вона Марту.

– Намагаємося не потрапити один одному під ноги, – усміхнулася служниця. – Адже нас так багато! Мати дуже добра, але й вона втрачає терпіння. Старші діти йдуть гратися в хлів. Тільки Дікену байдуже на дощ – він все одно йде кудись, ніби світить сонце. Каже, що під час дощу бачить все те, що не видно у ясну погоду. Одного разу врятував маленьку лисичку, яка ледь не потонула: його мати лежала вбита неподалік, а всі інші дитинчата загинули, коли вода залила нору. Він приніс її додому за пазухою, щоб відігріти. Так само в дощ підібрав маленьку ворону й приручив її. Назвав Сажа, бо дуже чорна. Тепер вони завжди ходять за ним.

Мері вже звикла до Марти і навіть шкодувала, коли вона йшла, бо щоразу в розказаних служницею історіях відкривала щось нове для себе. Марта описувала невеличку хатинку в полі, де в чотирьох кімнатах тулилося чотирнадцять осіб, які ніколи не наїдалися досхочу. Діти самі розважали себе, бігали й раділи, схожі на добродушних цуценят коллі. Та найбільше Мері любила слухати про Мартину маму – тоді в неї, незрозуміло чому, теплішало на душі, і, звісно, про Дікена, який умів товаришувати з усім живим.

– Коли б лише в мене була лисичка або вороненя, я б могла гратися з ними, – сказала Мері. – Але в мене нікого немає.

– А плести ви вмієте? – запитала Марта.

– Ні! – сказала Мері.

– А шити?

– Теж ні!

– А читати?

– Вмію.

– То чому ж ви не читаєте або не вчитеся щось роби- ти ще?

– У мене немає книжок, – сказала Мері. – Всі залишилися в Індії.

– Дуже шкода! – сказала Марта. – От якби пані Медлок дозволила вам зайти в бібліотеку! Там тисяча книжок!

Мері не запитала, де вона розташована, бо у її голові миттєво визрів план самій пошукати книгозбірню. Згадка про пані Медлок анітрохи не похитнула намірів дівчинки. Економка майже завжди сиділа у своїй затишній кімнаті на першому поверсі. Щоправда, через день вона навідувалася нагору, щоб поцікавитися, чи в Мері все гаразд. Однак ніколи не запитувала, що вона робить, і ніколи не говорила, що їй треба робити. То навіщо питати в неї дозволу?

Власне, в цьому дивному будинку життя вирувало тільки на нижньому поверсі, адже крім слуг тут нікого не було. Вони переважно товклися на величезній кухні, обвішаній блискучим мідним і олов’яним посудом, та чималенькій за розмірами їдальні, де харчувалися по кілька разів на день, ведучи безкінечні розмови.

Мері регулярно надсилали сніданок, обід і вечерю, Марта прислуговувала їй та й по всьому – загалом нікому не було до неї ніякого діла. Дівчинка вирішила, що це, ймовірно, такий англійський звичай – не обтяжувати дітей зайвими клопотами. В Індії від неї ні на крок не відходила Ая, одразу виконуючи будь-які її бажання. Часто-густо така компанія Мері дуже набридала. Тепер з нею ніхто не няньчився, вона привчилася обходити себе сама, бо щоразу, коли за звичкою щось наказувала, Марта здивовано дивилася на неї, ніби вважала недолугою.

– Хіба у вас тями немає? – не витримала служниця одного разу, коли Мері за звичкою простягнула руки, щоб та наділа їй рукавички. – Наша Сюзан вдвічі менша за вас, їй всього чотири роки, але це вона здатна зробити. Іноді ви здаєтеся мені зовсім дурненькою.

Про свій план Мері вирішила Марті теж нічого не казати. Тож почекала, коли та замела підлогу, зібрала тарілки й пішла вниз. А сама так і стояла біля вікна, дивилася на дощ і розмірковувала про свої наступні дії.

Власне, її цікавила не так сама бібліотека – вона не надто переймалася читанням. Ця розмова нагадала їй слова пані Медлок про сотню кімнат із зачиненими дверима. Мері хотілося дізнатися, чи справді всі вони замкнені, а головне – що в них можна побачити. Невже їх сотня? Чому б їй не піти й не порахувати?

Мері відчинила двері своєї кімнати й вирушила в подорож величезним будинком. Спочатку вона йшла довжелезним коридором, від якого відгалужувались інші. Їй довелося піднятися на кілька сходинок, потім ще на кілька. Всюди були двері, двері, а на стінах висіли картини. Іноді на них були зображені дивні темні пейзажі, але здебільшого це були портрети чоловіків і жінок, вбраних у пишні костюми з атласу й оксамиту.

Незабаром дівчинка опинилася в довгій галереї, стіни якої були суцільно обвішані такими портретами. Мері й подумати не могла, що їх може бути так багато в одному будинку. Вона повільно пройшлася галереєю, дивлячись в обличчя давно померлим людям, а вони, здавалося, роздивлялися її у відповідь, дивуючись, як дівчинка з Індії опинилася у їхньому будинку.

Там також були портрети дітей – дівчаток у важких атласних сукнях, що доходили до самої підлоги, хлопчиків з довгим волоссям, в мереживних комірцях. Мері намагалася вгадати їхні імена, подальшу долю, чому вони носили такий дивний одяг.

Один портрет зображував манірну некрасиву дівчинку, схожу на неї. Вона була вбрана в зелену глазетову сукню, а на вказівному пальці тримала зелену папугу. Погляд у дівчинки був гострий і зацікавлений.

– Де ти тепер живеш? – голосно запитала її Мері. – Я б хотіла, щоб ти була тепер тут.

Жодна дитина, ймовірно, ніколи не розважалася у такий спосіб. Ще б пак! Бродити вниз і вгору сходами, широкими або вузькими коридорами, якими давно ніхто не ходив! Їй здавалося, що в усьому величезному будинку була тільки одна вона – маленька дівчинка в чорній сукенці, яка намагається зрозуміти: якщо набудували стільки кімнат, то, ймовірно, в кожній жили люди?

Мері дісталася третього поверху й вирішила перевірити, чи всі двері були зачинені, як їй сказала пані Медлок. Одну за одною повертала ручки – марно. Взялася за ще одну й навіть трохи злякалася, коли відчула, що при першому поштовху двері самі повільно й важко відчинилися.

Це була велика спальня з гобеленами на стінах і розкішно інкрустованими меблями – такі вона бачила в Індії. Широке вікно виходило в поле, а над каміном висів ще один портрет манірної некрасивої дівчинки.

– Може, це була її спальня, – сказала Мері вголос і невдоволено додала: – Вона так дивиться на мене, що я якось дивно почуваюся.

Після цього вона передивилася чимало кімнат і вирішила, що, очевидно, пані Медлок не перебільшувала щодо їхньої кількості. Не було жодної, яку б не прикрашали старі картини або гобелени, майже в кожній стояли меблі з дивовижними орнаментами.

Одна кімната, затягнута в оксамит, була схожа на дамський будуар. Мері звернула увагу на невелику шафку, у якій стояло близько сотні маленьких слоників, виточених зі слонової кістки. Вони були різної величини, у деяких на спинах розміщувалися паланкіни або погоничі. Мері бачила такі дрібнички в Індії. Відкривши двері шафки, вона почала гратися ними.

Вона вже зібралася виходити з кімнати, як почула легкий шерех. Обернулася на звук і зрозуміла, що він долинав від дивана, який стояв біля каміна. На ньому лежала оксамитова подушка, а з дірки визирала крихітна голівка з парою переляканих очей.

Мері обережно підійшла подивитися на дивну істоту. Блискучі очі належали маленькій сірій мишці, яка прогризла дірку в подушці та влаштувала там житло. Біля неї лежало шестеро мишенят.

– Я б взяла їх із собою, якби миша не була такою наляканою, – пояснила сама собі Мері й вийшла з кімнати.

Вона так довго блукала величезним будинком, що дуже втомилася й вирішила повертатися до своєї кімнати. Це виявилося не таким простим завданням. Кілька разів вона проходила одним і тим самим коридором чи сходами, доки не опинилася на потрібному поверсі. Проте все ще не могла розшукати свою кімнату.

– Мабуть, я знову повернула не туди, куди треба, – сказала вона вголос, стоячи в кінці короткого коридору з гобеленами на стінах. – Не знаю, куди йти. Як тихо скрізь!

Вона не встигла закінчити фрази, як тишу розірвав крик, але не схожий на той, який вона чула минулої ночі. Це був уривчастий крик – примхливий вереск дитини, який трохи заглушали масивні стіни.

– Це ближче, ніж було тоді, – сказала Мері, серце якої забилося сильніше, – і це плач.

Вона ненавмисно торкнулася рукою килима й злякано відскочила назад – він маскував двері, які одразу прочинилися. За ними був коридор, яким ішла пані Медлок зі зв’язкою ключів у руці та сердитим виразом обличчя.

– Ви що тут робите? – запитала вона, схопивши Мері за руку. – Я що вам казала?

– Я повернула не в той коридор, – пояснила дівчинка. – Я не знала, куди йти, а потім почула, що хтось плаче.

Вона майже зненавиділа пані Медлок, а в наступну мить відчула цю ненависть ще більше.

– Ні, ви нічого такого не чули, – сказала економка. – Ідіть до себе в дитячу, а то мені доведеться вас покарати.

Вона невпинно підштовхувала, міцно тримаючи за руку, аж коли, нарешті, не вкинула в дитячу.

– А тепер, – сказала вона, – краще сидіть там, де наказано, а то мені доведеться вас зачинити. Пан Крейвен повинен взяти вам гувернантку, як і обіцяв. За вами треба строго наглядати, а в мене й так роботи досить.

Пані Медлок вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. Мері сіла на килим біля каміна, вся бліда від гніву. Вона не заплакала, а тільки скреготнула зубами.

– Хтось плакав… Там точно хтось плакав… – голосно сказала вона.

Мері вже вдруге чула крик і вирішила, що колись дізнається, в чому справа. Цього ранку вона побачила багато чого, тож почувалася так, ніби зробила довгу подорож. В усякому разі трохи розважилася: погралася кістяними слониками й бачила сіру мишку з дитинчатами в оксамитовій подушці.