Читать книгу До зірок - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 3

Стояв теплий травневий день, і місіс Бакнер вирішила: якщо принести хлопцям глечик фруктового лимонаду, вони не побіжать об’їдатися морозивом у кафе біля аптеки. Вона вірила, що її взаємини з дітьми були такими самими, як і колись її взаємини з батьками. Для її покоління, що вже кануло в забуття, велика революція в американському родинному укладі була ще попереду; історія ця трапилася двадцять років тому.

Бувають покоління, що розуміють своїх нащадків, а між іншими поколіннями лежить нескінченна і нездоланна прірва. Місіс Бакнер – дама з характером, належала до вищого суспільства одного великого міста на Середньому Заході – несучи глек фруктового лимонаду крізь власне просторе подвір’я, водночас переміщалась у часі на добру сотню років уперед. Думки її були б цілком зрозумілими для її прабабусі, а ось те, що зараз відбувалося в мансарді над конюшнею, було б цілком вдивовижу їм обом. Там, де раніше містилася комірчина кучера, син місіс Бакнер та його приятель, замість того, щоб байдикувати – як це роблять всі нормальні хлопчаки – експериментували, так би мовити, наосліп. Вони створювали перші гіпотетичні комбінації ідей та матеріалів, які знаходили під рукою; в майбутньому кожна така ідея призначена пройти шлях від гіпотези до відкриття та, нарешті, стати загальновідомим фактом. Коли місіс Бакнер гукнула хлопців, вони, фігурально висловлюючись, сіяли в тиші ті насінини, зійти яким належало лише до середини двадцятого століття.

Ріплі Бакнер спустився драбиною і взяв у матері глечик. Безіл Дюк Лі побіжно на це подивився та мовив:

– Красно дякую, місіс Бакнер.

– Вам там не надто душно?

– Ні, місіс Бакнер. Усе гаразд.

Там було душно; та вони цього майже не помічали; і кожен випив по два великих келихи лимонаду, навіть не помітивши, що до цього їм дуже хотілося пити. Увагу їхню повністю заполонила книга в червоній палітурці зі штучної шкіри, яку вони дістали зі свого сховища – з-під ляди люка. На першій сторінці (якщо ви, звичайно, посвячені в таємницю чорнила з лимонного соку) можна було прочитати: «Книга сенсацій. Складено «колекціонерами сенсацій» Ріплі Бакнером-молодшим і Безілом Д. Лі».

У цій книзі фіксувалися всі відхилення від моральних норм, що були вчинені їхніми співгромадянами. Деякі похибки вчиняли ті, чиї скроні вже сиві, – ці історії перетворювалися на міські легенди і виявилися забальзамовані в книзі лише завдяки необережній ексгумації за обідами в родинному колі. Були там і гріхи, вчинені хлопцями та дівчатами їхнього віку – більш хвилюючі, про які було відомо напевно, також були і просто небилиці. Поодинокі нотатки, коли б їх прочитали дорослі, були б сприйняті із подивом, інші, можливо, викликали б гнів, а від трьох-чотирьох свіжих нотаток охопив би жах і відчай батьків тих дітей, про яких там ідеться.

Один із найбільш незлобивих пунктів, що викликав у хлопчаків сумнів й доцільну необґрунтованість щодо внесення його до книги, хоч лише торік той випадок збентежив молодих авторів, звучав так: «Елвуд Лімінг три або чотири рази ходив на канкан у кабаре “Зірка”».

Інший – найулюбленіший через свою унікальність – виголошував: «X. П. Крамнер, скоївши низку злочинів на сході країни, втік сюди, аби запобігти ув’язненню». Тепер цього містера Крамнера вважали одним із найвідоміших та найсолідніших громадян міста.

Єдиний недолік цієї книги полягав у тому, що насолоджуватися нею можна було лише завдяки уяві, тому що невидимі чорнила зберігали свої таємниці, допоки сторінки не піднесуть близько до вогню – тоді нотатки проявляться. Для того, щоб визначити, які сторінки вже списані, потрібна була найретельніша перевірка; якось через неуважність досить серйозне звинувачення проти одного подружжя вже занотували поверх констатації сумнозвісного факту про те, що у місіс Р. Б. Кері були сухоти, а її сина, Волтера Кері, виключили зі школи «Полінга». Але не шантаж був метою цього твору. Інформація зберігалися на той випадок, коли згадані герої цих історій затіють нечесну гру з Безілом та Ріплі. Книга ця надавала їм відчуття влади. Безіл, наприклад, жодного разу не помічав, щоб містер Х. П. Крамнер зробив бодай один загрозливий жест у його бік, адже достатньо було лише самого натяку, як поширився б поміж людьми літопис його власних гріхів.

Заради справедливості варто повідомити, що Книга сенсацій в оповіді більше не фігуруватиме. Через багато років двірник виявить її під лядою люка і, не побачивши в ній жодних записів, віддасть її своїй дочці; таким чином усі проступки Елвуда Лімінга та X. П. Крамнера навіки будуть приховані під переписаною начисто «Геттісбурзькою промовою»[1] Лінкольна.

Ідея створення Книги сенсацій належала Безілу. Його уява працювала невгамовно, та й багато в чому він також випереджав свого товариша. Безілу було чотирнадцять років, очі його завжди сяяли. Він мав каштанове волосся, для своїх років він був не дуже високим; в школі його вважали здібним, проте ледачим. Його улюбленим літературним персонажем був Арсен Люпен, шляхетний грабіжник, романтичний феномен, нещодавно запозичений із Європи, яким захоплювалися підлітки протягом перших знудьгованих десятиліть століття. Ріплі Бакнер, який носив тоді, як і Безіл, короткі штани, вносив до їхнього товариства тверезу, практичну нотку. Його розум на будь-які фантастичні ідеї Безіла миттєво реагував, навіть на найабсурдніші схеми лунало його моментальне: «Вирішено! Зробімо це!». Заприязнилися вони завдяки грі в третій бейсбольній команді школи: один із них грав у нападі, другий – у захисті; після невдалого квітневого сезону команду розпустили, однак вони, як і раніше, проводили разом увесь пообідній час, шукаючи той спосіб існування, який би давав вихід містичній енергії, котра бурлила в їхній крові. У сховищі під лядою зберігалися капелюхи з широкими крисами, ковбойські хустки, шулерські гральні кубики зі зміщеним центром ваги, зіпсовані наручники, легкі плетені мотузкові сходи, якими можна було втекти крізь вікно, що виходило у провулок, а також скринька з гримом, що містила дві старі театральні перуки та накладні бороди різних відтінків; все це було на випадок їхніх нелегальних діянь.

Допивши лимонад, вони запалили «Хоум-ран»[2] та почали незв’язну бесіду про злочини, професійний бейсбол, секс та про місцеві театральні трупи. Розмова хлопців перервалася, тільки-но долинули до них із сусідньої алеї звуки кроків та знайомі голоси.

Вони обережно визирнули з вікна. Голоси належали Маргарет Торренс, Імоджен Біссел і Конні Девіс, які вирішили зрізати кут та йшли навпростець через вулицю від заднього двору Імоджен до будинку Конні, що містився наприкінці кварталу. Юначкам було, відповідно, тринадцять, дванадцять і тринадцять років, і вони не підозрювали, що за ними хтось спостерігає, оскільки в унісон своїм крокам виконували помірно-зухвалу пародію на відому пісеньку, що переривалася приглушеним хихиканням, а в фіналі набрала гучності: «Моя люба-а-а, Клементи-и-н-а-а-а».

Безіл і Ріплі разом висунулися з вікна, але, згадавши, що з одягу на них лише сорочки, відразу сховалися за підвіконня.

– Ми вас чули! – разом вигукнули вони.

Дівчата зупинилися і захихотіли. Маргарет Торренс відразу старанно заворушила щелепою, щоб показати, що в неї в роті жуйка, і ще й не випадково. Безіл одразу все зрозумів.

– Звідки йдете? – запитав він.

– Від Імоджен.

Дівчата ходили по цигарки в будинок місіс Біссел. Певна несерйозність їхнього настрою зацікавила та схвилювала хлопців, і вони продовжили розмову. Конні Девіс була дівчиною Ріплі під час останнього семестру в танцювальній школі; Маргарет Торренс відіграла певну роль у нещодавньому минулому Безіла; Імоджен Біссел, щойно повернулася після року, проведеного у Європі. За останній місяць ані Безіл, ані Ріплі не згадували про дівчаток; а тепер, пожвавившись, усвідомили, що центр усесвіту раптом із їхньої таємної кімнатки перемістився до дівочої групки за вікном.

– Підіймайтесь до нас! – запропонували вони.

– Ні, краще ви спускайтесь. Приходьте на подвір’я Вортонів.

– Гаразд, зараз підійдемо.

Ледь не забувши приховати Книгу сенсацій та скриньку з гримом, хлопчаки поквапилися надвір, сіли на велосипеди й помчали алеєю.

Діти Вортонів виросли вже давно, та це подвір’я, як і раніше, залишалося одним із тих магнетичних місць, котрі ваблять молоде покоління в післяобідній час. Воно мало чимало переваг. На цей великий майданчик, відкритий з обох боків, з вулиці можна було заїжджати на роликах або на велосипеді.

Там були старі гойдалки-терези, повітряні гойдалки, кілька гімнастичних кілець. Але дворик став місцем зустрічей ще задовго до встановлення того інвентарю, бо над ним витав дух дитинства, який змушує дітей товпитися на незручних східцях ґанку та тікати з друзями до скромної місцини, що належала незрозуміло кому і збирала усіх однолітків. Подвір’я Вортонів уже давно всіх приваблювало; увесь день тут лежали глибокі тіні, цвіли якісь дивовижні рослини, собаки не кидалися на людей, а газон місцями зяяв вибоїнами, витоптаними незліченними колесами та ногами. За двісті футів звідси, в злиднях під кручею проживали «маки» – прізвисько дісталося їм у спадок, адже переважно це були скандинави; і, коли інші розваги надокучали, достатньо було кілька вигуків, аби банда «маків» почала дертися на пагорб, і можна було зустріти їх впритул та прийняти бій, якщо переважали в чисельності, або розбігтися по своїх затишних домівках, якщо справа набувала небажаних обертів.

Була п’ята година вечора, і перед вечерею на майданчику зібралася невеличка юрба дітей – лишень літні сутінки, що наставали опісля, могли зрівнятися з цією тихою та романтичною порою. Безіл та Ріплі неуважно об’їхали на велосипедах навколо подвір’я, вони то періодично ховалися за дерева, то виринали, час від часу зупиняючись, щоб поплескати кого-небудь із товаришів по плечу. Вони приплющували очі від сліпучого сяйва вечірнього сонця, яке, як сама юність, світить надто яскраво, щоб на нього можна було дивитися прямо; і потребує, щоб його сяйво потроху згасало, аби можна було милуватися ним до самого заходу.

Безіл під’їхав до Імоджен Біссел і знічев’я продемонстрував, як він вміє кататися на одному колесі. Мабуть, тієї миті в його обличчі щось її привабило, бо дівчина глянула на нього з-під вій, глянула сердечно й злегка всміхнулася. Через кілька років вона обіцяла стати справжньою красунею, королевою балів. Але зараз її бездонні карі очі, великі, чарівно окреслені вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили її схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб діти мали звичайнісінький вигляд. На якусь мить Безілу відкрилось майбутнє, і він раптом піддався чарам її життєвої наснаги. Вперше в житті він відчув дівчину як дещо цілісне, абсолютно протилежне і водночас невіддільне від нього самого, і його охопив приємний озноб від суміші втіхи та болю. Це відчуття було цілком зрозумілим, і він сприйняв його цілком свідомо. Літній вечір раптом розчинився в ній одній – лагідний бриз, тінисті чагарники, усипані квітками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, сміх і голоси, бренькіт піаніно, що долинав із будинку через дорогу – все це ніби втратило свою принаду, передавши її обліку Імоджен, котра поглянула на нього з усмішкою.

Це відчуття надто схвилювало Безіла. Він спробував відмахнутися від нього, тому що був не в змозі його збагнути, допоки спочатку на самоті усе не обміркує. Він стрімко кружляв по майданчику на велосипеді й, проїжджаючи повз Імоджен, відводив погляд. Через якийсь час хлопець повернувся до неї та запропонував провести додому, втім, виявилося, що та магічна мить зникла з її пам’яті, якщо вона взагалі її відчула, і вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безіл йшов поруч і котив свій велосипед.

– Вийдеш сьогодні ввечері? – схвильовано запитав він. – На подвір’ї Вортонів либонь збереться компанія.

– Запитаю дозволу в мами.

– Я тобі зателефоную. Без тебе я теж не піду.

– Чому? – і вона знову всміхнулася, вселяючи в нього надію.

– Бо не хочу.

– Але чому без мене не хочеш?

– Слухай, – випалив він, – хто з хлопців подобається тобі більше, ніж я?

– Ніхто. Мені до вподоби ти, і ще Г’юберт Блер.

Безіл навіть не приревнував, коли почув це ім’я разом зі своїм. З Г’юбертом Блером нічого не можна було вдіяти – до нього можна було лише ставитися філософськи, як і вчиняли всі хлопці, які намагалися збагнути вибір дівочих сердець.

– А ти мені подобаєшся більше за всіх! – шалено зізнався він.

Ваговитість строкатого неба від рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безіл усе глибше пірнав в океан незбагненної любові, а всередині нього здіймалися теплі хвилі, які несли все його буття до цієї дівчини.

Вони дійшли до брами її будинку.

– Зайдеш у гості, Безіле?

– Ні. – Він одразу збагнув, що втнув похибку, та слово не горобець. Дещо невловиме щойно від нього вислизнуло. Однак він усе ще зволікав. – Хочеш, я подарую тобі свій шкільний перстеник?

– Так, якщо ти сам цього хочеш.

– Тоді сьогодні ввечері і принесу. – І його голос злегка затремтів, коли він додав: – Тільки в обмін.

– На що?

– На дещо.

– На що? – щоки її зашаріли, вона зрозуміла.

– Сама знаєш. Домовились?

Імоджен схвильовано озирнулася довкруги. У медово- солодкій тиші, що оповивала ґанок, Безіл затамував подих.

– Ти навіжений, – прошепотіла вона. – Подивимось… До зустрічі!