Читать книгу До зірок - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 4

Настала краща пора доби, і Безіл був неймовірно щасливим. Цього літа, разом із матір’ю та сестрою, він збирався на озера, а восени його відправлять до школи-пансіонату. Тоді – пряма дорога до Єля, затим – до великого спорту, якщо, звичайно, ці мрії розташувати хронологічним чином, адже зараз вони існували окремо, паралельно – а вже опісля він стане шляхетним грабіжником. Усе відбувалося як по писаному. У його голові було стільки цікавих ідей, що йому інколи ледве вдавалося заснути.

Його зовсім не відволікали, а навпаки, підбадьорювали, ніжні почуття до Імоджен Біссел. Через це почуття він поки не зазнав болю, воно лише оповивало його яскравим, огненним хвилюванням, котре крізь травневі сутінки вело його у дворик до Вортонів.

Безіл вифрантився: білі парусинові бриджі, простора, підперезана паском куртка кольору солі з перцем, сорочка з високим комірцем та сіра в’язана краватка. Його чорне, напомаджене до лоску волосся блищало, невисока, симпатична фігурка звернула на знайомий газон Вортонів, який тепер набув нового зачарування, й, у прийдешніх сутінках, він влився в спільний гомін. На подвір’ї було три-чотири дівчинки, які проживали у сусідніх будинках, і майже вдвічі більше хлопчиків; а трохи далі компанія старшої молоді прикрашала собою бічну веранду на тлі освітлених вікон, час від часу посилаючи вже й в без того в переповнену ніч брижі романтичного сміху.

Переходячи від однієї групки до іншої, які в темряві можна було ледь розгледіти, Безіл переконався, що Імоджен ще не прийшла. Відшукавши Маргарет Торренс, він відвів її вбік і ніби ненароком запитав.

– У тебе ще зберігся мій старий перстеник?

Упродовж навчального року Маргарет була його дівчиною в танцювальній школі; на підтвердження чого він запросив її на кадриль, на честь закриття сезону. Тепер роман зійшов нанівець, однак його запитання пролунало досить безтактно.

– Так, десь лежить, – байдуже відповіла Маргарет. – А що? Хочеш повернути?

– Щось на кшталт…

– Та, прошу. Він і нігтя не вартий! Ти сам вмовив мене прийняти його, Безіле. Завтра поверну.

– Не можеш повернути сьогодні, га? – Його душа втекла в п’ятки, коли він помітив тендітний силует біля задньої брами. – Мені він надто потрібен сьогодні!

– Ну гаразд, Безіле.

Вона чкурнула через дорогу до свого будинку, а Безіл пішов за нею. На ґанку сиділи містер та місіс Торренс і, поки Маргарет ходила до себе нагору в пошуках перстеника, Безіл, подолавши власне хвилювання та нетерпіння, відповідав на всі запитання про здоров’я близьких, які для молоді видаються пустопорожніми. Раптом він заціпенів, осікся на пів слові та втупився в сцену, що відбувалася на протилежному боці вулиці.

У затіненому дальньому куті вулиці з’явилася фігура, яка швидко рухалася, майже летіла, та виринула у пляму світла, відкинуту ліхтарем перед будинком Вортонів. Фігура пересувалася туди-сюди зиґзаґами чіткою траєкторією, то прямуючи вперед і викрешуючи роликами іскри з бруківки, то дивовижним чином ця постать ковзала назад, виконуючи фантастичні повороти, граціозно кружляючи на одній нозі, підібгавши другу, – і з темряви до тротуару потягнулися підлітки, щоб подивитися на це диво. Безіл здавлено простогнав, усвідомивши, що з усіх можливих вечорів Г’юберт Блер обрав для своєї появи саме цей.

– Кажеш, що влітку їдете на озера, Безіле? Ви вже орендували там котедж?

Через якийсь час Безіл збагнув, що містер Торренс запитує про це вже втретє.

– Авжеж, сер, – відповів він. – Тобто я хотів сказати, ні. Ми зупинимося в клубному готелі.

– Хіба ж це не чарівно? – мовила місіс Торренс.

На протилежному боці вулиці під ліхтарем стояла Імоджен, а перед нею кружляв у своєму зухвало зсунутому набакир кепі Г’юберт Блер. Безіл здригнувся від його самовдоволеного сміху. Він навіть не помітив, як поруч опинилася Маргарет, яка сунула йому в руку перстеник, мов фальшиву монету. Він глухим голосом попрощався з її батьками і на неслухняних від недоброго передчуття ногах поплентався за Маргарет назад, на протилежний бік вулиці. Зачаївшись в тіні, він дивився не на Імоджен, а на Г’юберта Блера. В обліку Г’юберта, безсумнівно, була якась родзинка. Відмітною ознакою краси для дітей, що молодші за п’ятнадцять років, є форма носа. Батьки можуть скільки завгодно теревенити про красиві очі, лискуче волосся або дивовижний рум’янець, проте підлітки зважають лише на ніс і та те, як він поєднується з овалом обличчя. Гнучкий, елегантний і атлетичний торс Г’юберта Блера увінчувало цілком звичайнісіньке пухке обличчя, а на цьому обличчі стирчав пікантний кирпатий носик – майже дівочий, немов із картинки Гаррісона Фішера[3].

Г’юберт був самовпевненим; ані сумніви, ані капризи його ніколи не долали. Танцювальну школу він не відвідував – його батьки переїхали до цього міста лише рік тому, – однак юнак уже встигнув перетворитися на легенду. Хоча хлопчаки його недолюблювали, однак вони були в захваті від його віртуозних акробатичних здібностей, а для дівчат кожен його рух, кожен жарт і навіть його байдужість були сповнені безмежної чарівності. Безіл неодноразово вже в цьому переконувався, але тепер перед ним знову розгорнулася гнітюча комедія.

Г’юберт зняв роликові ковзани, вдав, що один вислизає в нього з руки і вмить спіймав його за ремінець, вберігши тим самим його від падіння на бруківку; вихопив стрічку з волосся Імоджен та кинувся навтьоки, дівчина в цілковитому захваті, сміючись, побігла за ним навздогін по подвір’ю, і він спритно ухилявся. Він поставив ноги навхрест і вдав, що зараз зіпреться об дерево, навмисне промахнувся, але втримався від падіння і граційно відновив рівновагу. Спочатку хлопці лише скоса за ним спостерігали. Та потім вони теж заворушилися, почали виконувати різні трюки, які тільки спадали їм на думку, навіть компанія, що сиділа на ґанку, почала витягувати шиї від несподіваного пожвавлення. Та Г’юберт не зупинився на досягнутому. Він схопив капелюшок Імоджен та різними химерними способами почав його приміряти. Імоджен разом з іншими дівчатами просто мліли від захвату.

Не в змозі більше витримувати таке нестерпне видовище, Безіл підійшов до компанії однолітків і мовив найбільш зухвалим тоном, на який лишень спромігся:

– Агов, вітаю, Г’юбе.

– О, вітаю, дружище Безіле, Ніс-як-в-бевзня, – відказав Г’юберт і начепив кепі на інший манір, так, що й сам Безіл мимоволі захихотів.

– Безіл Ніс-як-в-бевзня! Безіл Ніс-як-в-бевзня, – роздалося на всьому подвір’ї. З-поміж інших Безіл почув і голос зрадника Ріплі!

– Г’юб Тупий-як-дуб, – миттєво відреагував Безіл; але його зіпсований настрій позначився і на жарті, що не мав жодного успіху, хоча кілька хлопців і підхопили його кілька разів, віддавши йому належне.

Безіла охопив відчай, проте через густі сутінки облік Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Від природи він був романтиком й вже встиг надати їй безліч чеснот. Тепер він ненавидів її за байдужість, однак вперто стримів поруч, плекаючи марну надію, що йому ще вдасться запримітити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.

Із вдаваною жвавістю Безіл звернувся до Маргарет, але та відповідала йому неохоче. З темряви вже долинув батьківський голос, який кликав когось додому. Його охопила паніка; блаженні години літнього вечора добігали кінця. Коли хлопці розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося відвести вбік Імоджен, яка не дуже цього бажала.

– Я приніс його, – прошепотів він. – Тримай. Чи можна провести тебе додому?

Вона розгублено зиркнула на Безіла. Її долоня механічно стиснула перстеник.

– Що? Взагалі-то, я пообіцяла Г’юберту, що він мене сьогодні проведе додому. – Побачивши вираз обличчя Безіла, вона вийшла зі свого гіпнотичного стану і додала з легким докором: – Я бачила, як ти кудись тікав із Маргарет Торренс, коли тільки-но прийшла на подвір’я.

– Нісенітниця. Я просто збігав по перстеник.

– Ні, ти тікав! Я вас бачила!

Її очі стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надів роликові ковзани й, мов африканський шаман, який повільно занурює плем’я в гіпнотичний транс, взявся виконувати ритмічні підскоки й оберти на носаках. Безіл ще щось пояснював і доводив, та Імоджен відвернулася і пішла. Хлопець безпорадно поплентався за нею. Із темряви долинали нові голоси, що кликали дітей додому, та вимушені відгуки з усіх боків.

– Уже йду, мамо!

– За хвилинку буду, мамо!

– Мамо, можна мені ще п’ять хвилин?

– Мені час повертатися! – вигукнула Імоджен, – уже майже дев’ята!

Помахавши рукою й байдуже всміхнувшись Безілу, вона рушила вздовж вулиці. Біля неї так і хизувався Г’юберт: виробляв різноманітні трюки, описуючи навколо неї запаморочливі піруети.

Лише через якийсь час Безіл помітив, що до нього звертається хтось із дівчат.

– Що? – мимоходом перепитав він.

– Г’юберт Блер – кращий хлопець у місті, а ти – пихатий індик! – з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.

Його очі жевріли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свій носик й, на суворий батьківський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безіл провів її поглядом. Потім провів поглядом фігури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темряві за рогом. І тієї миті з розпеченого неба пролунав низький гуркіт грому, а ще за мить на листя, залите світлом ліхтаря, впала перша крапля дощу, скотившись прямо на тротуар до його ніг. Цьому дню судилося закінчитися зливою.