Читать книгу До зірок - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 9

Лише вузька річка розділяла ці два міста. Вони лежали одне навпроти одного вздовж звивистих берегів та були з’єднані безліччю мостів, а там, де береги річки майже з’єднувалися, під пильними поглядами обох міст, щоосені проходив «Ярмарок штату Міннесота». Завдяки вигідному географічному розташуванню укупі з розквітом сільського господарства цей Ярмарок був одним із найбільш грандіозних у всій Америці. У величезних павільйонах виставлялося зерно, свійська худоба й агротехнічне обладнання; там проводилися кінні змагання та автоперегони, а нещодавно з’явилися аероплани, які справді відривалися від землі. Бурхливі атракціони – не гірші, ніж на Коні-Айленд, – вихором кружляли вас у просторі, а досить відверте танцювальне шоу «хучі-кучі»[4] супроводжувалося вереском й дзенькотом брязкалець. На центральній площі досягався компроміс між легковажними й серйозними: тут, після грандіозного феєрверка, щовечора влаштовували театралізовану виставу «Битва під Геттісбургом»[5].

Під кінець теплого вересневого дня двоє п’ятнадцятирічних юнаків, насичені по самісіньку зав’язку їжею та шипучкою, втомлені від восьмигодинного постійного руху, вийшли з намету ігрових автоматів. Один із них мав темно-карі, привабливо-лукаві очі та позиціонував себе, якщо вірити космічному напису на його підручнику історії Стародавнього світу, як «Безіл Дюк Лі, Холлі-авеню, м. Сент-Пол, штат Міннесота, США, Північна Америка, Західна півкуля, планета Земля, Всесвіт». Він був трохи нижчим на зріст від свого супутника, але здавався вищим, тому що носив короткі «дитячі» штани, з яких, так би мовити, «стирчали» його ноги. А Ріплі Бакнер-молодший тиждень тому став володарем справжніх штанів – «довгих», «дорослих». Ця подія, така прозаїчна й звичайнісінька, підточувала зсередини перевірену роками дружбу.

Безіл як більш винахідливий учасник цього тандему завжди верховодив, а поразка в правах, причиною якої були сині саржеві недомірки, кинула його в пучину бентежного розчарування. До того ж Ріплі Бакнер став помітно ігнорувати Безіла «на людях». Довгі штани і справді обіцяли свободу від заборон та принижень дитинства, і спілкування з тим, хто все ще носив короткі штани, а отже, залишався ще дитиною, нетактовно вказувало, що його власна метаморфоза сталася зовсім нещодавно. Ріплі навряд чи визнав перед собою цей факт, проте деяка тенденція приниження Безіла зарозумілим кепкуванням протягом усього дня дещо превалювала. Безіл гостро відчував цю раптову зміну. В серпні, на сімейній раді вирішили, що, хоч восени він і їде на навчання в коледж до Нової Англії, та для довгих штанів ще не доріс. Він заперечував, вказуючи, що за два тижні витягнувся аж на півтора дюйма, та лише вкотре додав до своєї репутації норовливих ноток, хоч і не втрачав надії вмовити матір.

Вийшовши із задушливого намету в сяйво блискучого, призахідного сонця, двоє хлопчаків завагалися, глянувши на численну юрбу, що, в обох напрямках розсікалася вздовж центральної алеї, а на обличчях людей відбилася нудьга з домішками якогось тужливого очікування. Повертатися додому раніше комендантської години не хотілося, та жагу до нових видовищ вони вже наситили. Їм зажадалося іншого настрою, іншого лейтмотиву дня. Поблизу розташовувалася автостоянка, тоді ще скромних розмірів. Поки юнаки нерішуче топталися на місці, їхню увагу привернув мініатюрний автомобіль червоного кольору, який своєю приземкуватою підвіскою свідчив і про шалену швидкість руху та про стрімкий плин життя. «Блатц Вайлдкет»[6] – нездійсненна мрія мільйонів американських хлопчаків ще протягом наступних п’яти років. У салоні, з виразом презирливої байдужості, як того і вимагало відкинуте сидіння, сиділа незнайома блондинка з гарненьким личком.

Юнаки витріщилися на неї. Змірявши їх байдужим поглядом, дівчина повернулася до свого попереднього заняття – відкинулася на сидінні та почала гордовито дивитися в небо. Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дівчину; лише відчувши, що їхні погляди навіть їм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарешті, опустили очі та почали розглядати машину.

За кілька хвилин з’явився червонолиций молодик із рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсі та жовтих рукавичках, і сів у автомобіль. Пролунала серія моторошних лясків, а потім із розміреним «тра-та-та» із прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана. А затим і авто, і дівчина, і її супутник, в якому вони впізнали Спіда Пекстона, тихо і плавно розчинилося за рогом.

Безіл і Ріплі розвернулися і задумливо побрели в зворотному напрямку, в бік центральної алеї. Вони знали, що Спід Пекстон – несповідима особа, навіжений і розпещений син місцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетіти назустріч заходу в цій колісниці, назустріч містичній безмовності ночі разом із загадковою кралею. Мабуть, ця заздрість і змусила їх гукнути високого парубка, їхнього однолітка, котрий якраз виходив із тиру.

– Здоров, Еле! Стривай! Як справи?

Елвуд Лімінг обернувся і зачекав. Серед добропорядних хлопчиків він вирізнявся розбещеністю: встиг призвичаїтися до пива, навчився лайки від водіїв, димів, як паротяг – навіть схуднув. Вони з нетерпінням накинулися на нього, проте зустрів їх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.

– Вітаю, Ріпе, дай п’ять. Здоров’ячка, дружище Безіле, дай п’ять.

– Що поробляєш, Еде? – запитав Ріплі.

– Та так, нічого. А ви?

– Ми теж.

Елвуд ще більше примружився, вдаючи, що поринув у свої думки, й потім рішуче клацнув язиком.

– Чи не зняти нам дівчат? – запропонував він. – Тут сьогодні гарненькі, я вже придивився.

Ріплі та Безіл водночас затамували подих. Торік їх обурювало, що Елвуд заходив у кабаре «Зірка», а ось зараз він прочиняє їм двері у своє розпусне життя. Ріплі, якого багато до чого зобов’язував новий щабель зрілості, бадьоро підтримав:

– А що, гаразд. Я готовий.

Він покосився на Безіла.

– Добре, тоді я теж готовий, – видавив той.

Ріплі хихикнув – швидше стурбовано, аніж знущально.

– Може, варто підрости, Безіле? – він перевів погляд на Елвуда, шукаючи підтримки. – Відпочивай, поки до штанів не доріс.

– Замовкни! – розлютився Безіл. – Сам нещодавно манну кашку їв. Тиждень лише минув.

Але він відчував, що їх розділяє прірва, і йшов обабіч них, мов білий грак.

Кидаючи швидкі погляди справа наліво, Елвуд Лімінг ішов попереду та всім своїм виглядом показував, що він – стріляний горобець. Кілька дівчат, які тинялися парами, піймавши на собі його впевнений погляд, раз у раз підбадьорливо всміхалися, однак парубок їх відбракував: ці – пампушки, ті – сірі мишки, а он та – немов черниця. Раптом, погляди всіх трьох зупинилися на двох кралечках, котрі ішли попереду, й хлопці пришвидшили крок: Елвуд йшов зі справжньою впевненістю, Ріплі – з нервово-удаваною, а Безіл – із раптовим хвилюванням.

Вони зрівнялися з дівчатами. У Безіла ніби клубок підступив до горла.

Він відвів очі, почувши голос Елвуда:

– Вітаю, дівчата! Як справи?

А що, коли вони зателефонують в поліцію? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матір разом із матір’ю Ріплі?

– Вітаємо, хлопці.

– Куди прямують дівчата?

– Нікуди.

– Тоді нам по дорозі.

Усі стали в коло, і Безіл із полегшенням зауважив, що ці дівчата його однолітки. Обидві були гарненькі, зі гладкою шкірою і нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому відразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безіл зрадів, коли Елвуд обрав більш яскраву й залишив їх трьох позаду.

Перші вечірні ліхтарі розприскали навколо бліде світло, юрба трохи поріділа, а над пустельними алеями все ще пливли густі запахи попкорну й арахісу, патоки, пилу й смажених віденських ковбасок, водночас із аж ніяк не неприємними обертонами запахів тварин і сіна. Колесо огляду, все розмальоване вечірніми вогнями, неквапливо оберталося в сутінках; кілька порожніх вагончиків американських гірок десь гриміли нагорі. Денна спека спала, а в повітрі запанував бадьорий вітерець північної осені.

Вони гуляли. Безіл хотів поговорити з дівчиною, та не вдавалося придумати нічого путнього. Крім того, він ніяк не міг перейняти ту багатозначну і впевнену манеру розмовляти, якою досконало володів Елвуд Лімінг, – той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорідненість і смаків, і сердець. Щоб хоч якось порушити цілковиту тишу – бо вклад Ріплі в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого сміху, – Безіл прикинувся страшенно зацікавленим тим, що відбувалося навколо й спалахнув серією коментарів.

– Там десь є шестиноге теля. Ви його бачили?

– Ні.

– Здається, це недалеко від моторалі. Ви туди не ходили?

– Ні, не ходила.

– Дивіться! Починають наповнювати повітряну кулю! Цікаво, о котрій почнеться феєрверк?

– А ви дивилися на феєрверки?

– Ні, я тільки сьогодні збирався глянути. А ви?

– Ох, я дивилася на них щовечора. Там працює мій брат, допомагає запалювати петарди.

– Ого!

Він подумки себе запитав: як відреагує її брат, коли дізнається, що його сестричку «підчепили» незнайомці? Його цікавило: чи вона не почувається так безглуздо, як і він? Вже, либонь, пізно, а він пообіцяв прийти додому не пізніше ніж о пів на восьму, бо інакше його нікуди завтра ввечері не відпустять. Безіл наздогнав Елвуда.

– Гей, Еле, – гукнув він, – куди ми йдемо?

Елвуд обернувся і підморгнув:

– У «Старий млин».

– Еге!

Безіл знову відстав – і побачив, що за час його нетривалої відсутності Ріплі з їхньою спільною супутницею взялися під руки. Крізь його тіло пробився струм ревнощів; він ще раз, пильніше, приглянувся до цієї дівчини й усвідомив, що вона навіть симпатичніша, аніж він думав. Бездонні карі очі наче прокинулися від блиску вогнів, немов і сама вечірня прохолода, ці очі обіцяли чимало бентежливих моментів.

Йому теж захотілося взяти її під руку, але момент був втрачений: ці двоє вже реготали – мабуть, без причини – в унісон. Спочатку дівчина запитала, чому він постійно хіхікає, а він тільки розсміявся їй у відповідь. Тепер обох душила нестримна хвиля реготу.

Безіл з огидою покосився на Ріплі.

– В житті не чув такого безглуздого реготу, – неприязно кинув він.

– Невже? – зареготав Ріплі Бакнер. – Невже, крихітко?

Від сміху Ріплі зігнувся навпіл, дівчина теж хихотіла. Мов струмінь крижаної води слово «крихітка» подіяло на Безіла. Від хвилювання він дещо забув – це схоже на те, коли каліка часом забуває про свою кульгавість, поки не почне бігти.

– Думаєш, що ти в нас великий хлопчик? – відізвався він. – У кого ти поцупив штани, га? У кого поцупив? – він вклав у цю тираду весь свій запал і ледь не додав: «Адже це штани твого батька», коли вчасно згадав, що батько Ріплі, як і його батько, помер.

Парочка попереду вже дійшла до входу «Старого млина» й чекала на них. Там панував затишок, і в дерев’яному мисі штучної ріки злегка погойдувалося пів дюжини човнів. Елвуд із дівчиною сіли на переднє сидіння, і його рука миттєво обійняла її за плечі. Безіл допоміг влаштуватися іншій дівчині на кормі й сів поруч, однак, пригнічений, навіть не чинив опору, коли між ними втиснувся Ріплі.

Човен відчалив, і вони відразу потрапили у безкраю лунку темряву. Десь попереду, в іншому човні, чулися співи; голоси було ледве чутно, і це здавалося романтичним. Що ближче вони підпливали, то більш таємничим ставав спів над звивистим каналом, а човни проходили майже поряд, розділені невидимим серпанком.

Три горлянки заволали й завили, а Безіл проявив винахідливість і спробував переспівати Ріплі, щоб реабілітуватися в очах красуні, та за мить, окрім його власного голосу й безперервних глухих ударів човна по дерев’яних берегах, лунала лише тиха ніч. Він, навіть не глянувши, зрозумів, що Ріплі вдалося обійняти дівчину.

Їх винесло в багряну заграву: це була сцена пекла зі злорадними демонами й грізними язиками паперового полум’я; тут він розгледів, що Елвуд та його дівчина сидять, притулившись щокою до щоки. Потім знову підкралася темрява, з якої доносився лишень ласкавий хлюпіт води та спів того ж хору. Якийсь час Безіл вдавав, нібито захоплений щебетом тієї капели: він намагався докричатися до співаків, пускаючи двозначні репліки на тему близькості. Тоді він зробив грандіозне відкриття: шаланду можна розгойдувати. Безіл тішився цією убогою розвагою, допоки лютий Елвуд Лімінг не обурився й не зарепетував:

– Гей! Що ти в біса робиш?

Урешті-решт, вони причалили біля виходу, і обидві парочки розімкнули обійми. Безіл понуро зістрибнув на берег.

– Дайте нам ще кілька квитків, – гаркнув Ріплі. – Ми хочемо ще!

– Без мене, – протягнув Безіл з ідеально вдаваною байдужістю. – Я маю вже йти.

Ріплі переможно зареготав. Дівчата захихотіли у від- повідь.

– Ну, бувай, крихітко, – глузливо вигукнув Ріплі.

– Стули пащеку! Бувай, Елвуде.

– Бувай, Безіле.

Човен йшов на другий заплив, руки знову торкнулися дівочих плечей.

– Бувай, крихітко!

– Бувай, здоровило! – заволав Безіл. – Де ти штани поцупив? Га? Де штани поцупив?

Та човен вже проковтнула темна паща тунелю, залишивши позаду відлуння принизливого реготу Ріплі.