Читать книгу До зірок - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 6

Чотири дні потому, коли містер та місіс Джордж П. Блер закінчували вечірню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Місіс Блер скористалася відсутністю сина, аби поговорити з чоловіком про те, що її бентежило увесь день.

– Джордже, ці хлопчаки, – або вже не знаю, як їх назвати, – вчора ввечері вони знову приходили.

Він спохмурнів:

– Ти їх бачила?

– Гільда їх бачила. Їй майже було вдалося впіймати одного з них. Я розповіла їй про записку, яку вони підкинули у вівторок, ту, у якій було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожі. Цього разу вони подзвонили у двері чорного ходу, й Гільда відразу відчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрі руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неї були в милі і він вислизнув.

– А який він мав вигляд?

– Вона повідомила, що це міг бути карлик, однак на її думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дітвак, і їй здалося, що на ньому були короткі штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».

– Вона у тебе? Після вечері я гляну.

Г’юберт, закінчивши телефонну розмову, повернувся до столу.

– Телефонувала Імоджен Біссел, – повідомив він. – Запрошує мене в гості. Сьогодні в неї збирається компанія.

– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаєш когось із хлопців з ініціалами С. К.?

– Ні, сер.

– Ти добре поміркував?

– Авжеж. Мав знайомого на ім’я Сем Кроу, але я його вже рік не бачив.

– І що він був за хлопчик?

– Забіяка. Ми з ним у сорок четвертій школі навчалися.

– Він щось замишляв проти тебе?

– Навряд чи.

– Як думаєш, хто міг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?

– Не знаю, тату. Гадаю, ні.

– Не подобається мені це, – задумливо протягнув містер Блер. – Припустімо, що це лише дитячі пустощі, але хтозна…

Батько замовк. Пізніше він ретельно вивчив записку. Літери були червоними, в кутку містилися намальовані череп та схрещені кістки, але, оскільки текст був надрукований на машинці, за почерком нічого визначити було неможливо.

Г’юберт тим часом поцілував маму і, хвацько начепивши кепі набакир, вийшов через кухню на ґанок, щоб, як завжди, зрізати шлях. Яскраво сяяв місяць; він на мить затримався на ґанку, щоб зав’язати шнурівку.

Якби він тільки знав, що цей телефонний дзвінок був пасткою, що телефонували зовсім не з будинку Імоджен Біссел, що говорила зовсім не дівчинка і що прямо за хвірткою в алеї тинялися розпливчасті химерні тіні, не став би він настільки граціозно і спритно зіскакувати зі сходинок, тримаючи руки в кишенях і насвистуючи відому пісеньку «Грізлі» посеред цієї, як йому здавалося, лагідної ночі.

В алеї його свист викликав найрізноманітніші почуття. Безіл вдало продемонстрував свій сміливий фальцет, зателефонувавши трохи раніше, ніж було потрібно, і «Колекціонери сенсацій» поквапилися, не встигнувши підготуватися як слід. Вони розподілилися. Безіл зайняв позицію за брамою Блерів; у гримі він був схожий на плантатора консервативних поглядів із Півдня. Білл Кампф, з довгими вусами, що кріпилися ниткою до його ніздрів, рухався до нього, ховаючись в тіні паркану. Ріплі Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футів від обумовленого місця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була істотною деталлю їхнього плану; після тривалих міркувань вони все ж придумали, що можна зробити з Г’юбертом Блером. Вони вирішили його зв’язати, заткнути йому рот кляпом, а потім запхати його в сміттєвий бак, що стояв біля його ж будинку.

Спочатку така ідея їх вжахнула – він забрудниться, одяг його зіпсується, та, ще чого, задихнеться. Сміттєвий бак – символ всього найогиднішого – переміг лише тому, що порівняно з цим покаранням інші видавалися банальними. Вони відразу забули про негативні наслідки: костюм можна відіпрати, а якщо кришку бака залишити відкритою, то він не задихнеться. Щоб у цьому запевнитися, бешкетники проінспектували сміттєвий контейнер біля будинку Ріплі – зазирнули в нього та з цікавістю уявили Г’юберта серед недоїдків та яєчної шкаралупи. Затим двоє з них одразу рішуче викинули цю частину плану з голови та зосередилися на тому, як виманити жертву в алею та скрутити.

Веселий свист Г’юберта застав їх зненацька, і всі троє заціпеніли, не маючи можливості перекинутися словом. Безілові спало на думку: якщо доведеться нападати на Г’юберта поодинці, без Ріплі, який за планом повинен був допомогти засунути в рот жертві кляп, то крики Г’юберта привернуть увагу грізної кухарки, яка мало не спіймала його вчора. Ця думка занурила його в стан нерішучості. І саме цієї миті Г’юберт відкрив хвіртку і вийшов у провулок.

Двоє опинилися віч-на-віч, на відстані якихось п’яти футів, і Безіл раптово зробив дивовижне для себе відкриття. Він несподівано зрозумів, що Г’юберт Блер не викликає в нього неприязні – звичайний хлопець, анітрохи не гірший, ніж усі його приятелі! У нього геть зникло будь-яке бажання хапати Г’юберта Блера і запихати його, з його кумедною кепкою і всіма заморочками, в сміттєвий бак. Він був готовий навіть встати на його захист! Миттєво піддавшись цій настільки несвоєчасній думці, він розвернувся і чкурнув з провулка уздовж вулиці.

На мить примара злякала Г’юберта, та коли вона розвернулася й накивала п’ятами, він спохопився та помчав за нею. Значно відставши, через п’ятдесят ярдів він вирішив, що все одно вже нікого не наздожене; повернувся на алею і необачно попрямував на її протилежний бік, де опинився віч-на-віч з ще одним присадкуватим і волохатим незнайомцем.

Білла Кампфа, душа якого була більш раціональною, не долали жодні сумніви. За планом Г’юберта Блера слід було кинути в сміттєвий бак: його мозок вималював певну схему, якій він намірявся слідувати, хоч проти цього хлопчиська не мав нічого лихого. Він був простим хлопцем – мисливцем, так би мовити, – і, зачувши жертву, не вагаючись, переслідував її до переможного кінця, допоки та не перестане борсатися.

Та незрозуміла втеча Безіла змусила його припустити, що вийшов батько Г’юберта, тому Білл Кампф теж розвернувся й помчав провулком. Незабаром він наткнувся на Ріплі Бакнера, який без зайвих розпитувань про причини такої втечі з ентузіазмом приєднався до нього. Здивований, Г’юберт знову кинувся за ними. Та незабаром, махнувши рукою на це заняття, він на такій само шаленій швидкості повернувся додому.

Тим часом Безіл зрозумів, що його не переслідують, і, тримаючись там, де більше тіней, пішов назад до алеї. Ляку не було – він лише на якийсь час втратив спроможність діяти. На алеї ні душі: Білла та Ріплі наче вітром здуло. Зате він побачив, як містер Блер підійшов до задньої хвіртки, відчинив її, і, поглянувши туди-cюди, повернувся в будинок. Безіл підійшов ближче. З кухні долинала гучна розмова – хвалькуватий голос Г’юберта перекликався з переляканим місіс Блер, а дві служниці-шведки заходилися від нестримного сміху. Затим крізь відчинене вікно він почув голос містера Блера, який говорив у телефонну слухавку:

– Покличте, будь ласка, начальника поліції… Шефе, це Джордж Пі Блер… Шефе, тут у нас орудує зграя шибеників…

Безіл блискавично метнувся геть, на ходу зриваючи з себе фальшиві плантаторські вуса.