Читать книгу Коли молот зустрічається з ковадлом - Галина Цикіна - Страница 10

Наступний день не порадував теплою погодою. За вікном дріботів дощик. Вітер шурхотів деревами, наче шукав під листям сонячного проміння.

Оля розплющила очі й потягнулася. Дівчина повернула голову. Сестра зайняла майже всю постіль і мирно сопіла. Ковдра лежала між ними.

«І сам не гам, і нікому не дам», – дівчина позіхнула, поглянула на годинник і не повірила своїм очам. Вона швидко схопила смартфона до рук.

– Чорт забирай! – сподівання, що старий годинник нарешті зламався не справдилися, на екрані висвічувалося п’ятнадцять хвилин по полудню. – Проспала! – Оля скочила на ноги.

– А ти можеш просипатися тихіше? – Аня намацала ковдру і вкрилася майже з головою.

Оля хаотично пакувала речі.

– Потяг через дві години. Блін, я ж не встигну!

Аня натягла ковдру ще вище і промуркотіла:

– Не блін, а млинець. Ти ж наче в нас така вся правильна!

Оля фиркнула і знову взяла до рук телефон. Трохи повагавшись, вона набрала абонента, який нещодавно з’явився в її списку контактів.

* * *

Назар вийшов на ґанок і вдихнув повітря на повні груди. Надворі дощило, тож юнак натягнув комір светра вище і швидко перебіг від дому до літньої кухні. Баба Мотря чаклувала біля плити. Запах, що поселився в кухні, обіцяв смачний обід.

Хлопець ввічливо запитав, чим може допомогти, сподіваючись, що його допомога таки не знадобиться, але бабуся змусила його накривати на стіл.

– Літо цього року листопадове, – бабця налила в миску зеленого борщу.

– Ага… А на півдні України, кажуть, люди від спеки не знають, де дітися.

– Цікаво, як там дівчата переночували? – баба поставила на стіл борщ і тицьнула пальцем на старий облуплений сервант обабіч столу. – Подай мені підставочку для пательні.

Назар слухняно виконав бабусину команду. Скоро на столі запарувала гаряча смажена свинина, а в тарілках зеленів борщ, щедро присмачений сметаною.

– Мг… – хлопець із задоволенням приступив до обіду.

– Чекай-но, то Оля сьогодні їде?

– Ммм… – всі думки юнака зараз крутилися навколо великого апетитного шматка м’яса.

– А я думала, що вона довше погостює, – вперлась очима в онука баба Мотря.

– Бабцю, я не хочу, але відчуваю, що мушу в тебе запитати… що за загадковий погляд?

– Назарчику, скажи-но мені… Тільки чесно… А ви з Ольою теє…?

– Бабцю, ніяких теє! – Назар ледь не похлинувся борщем.

«От вона, знаменита жіноча цікавість!»

– А в дитинстві вона тобі подобалася, навіть у коханні їй зізнавався.

– Ага, а ще хотів одружитися з Анжеліною Джолі.

– Добре, добре… Ні, то й ні. Хоча, мушу тобі сказати, що якщо б у вас були амури-лямури, я була дуже б не проти такої невісточки.

– От і добре, значить її згода не потрібна?

– Ет, все тобі жарти Назаре! Був би трохи розумнішим, уже б багатієм став!

– А це ти зара до чого, ба?

– Я так собі думаю… Навіть ні, я впевнена, – бабуся перейшла на шепіт, наче їх могли підслухати, – що Ярина ще щось лишила дівчатам, окрім будинку.

– І що ж це? – теж шепотом запитав Назар.

– Скарб! – слово вилетіло з губ баби Мотрі, наче чарівне, осіло на полиці з посудом і стало споглядати на бабцю й онука.

Назар вибухнув гучним реготом.

– Ну, бабцю, ти даєш, – не переставав сміятися юнак.

– От дурний ти Назаре, – фиркнула вона, – слухай, що тобі старі люде кажуть. Під домом Ярини-небіжчиці сховано скарб!

– Звідки відомості? – усмішка не сходила з обличчя хлопця.

– Давно по селу чутки ходять…А недавно мені цьоця Уля розказувала, що вона колись чула, як батько Яринин, Йван, заховав скарб і все теє дочці розказав. А цьоця не може брехати, вона в церковному хорі співа.