Читать книгу Коли молот зустрічається з ковадлом - Галина Цикіна - Страница 5

Негода за вікном потягу торжествувала. Вітер в ігровому запалі не щадив сили і щодуху жбурляв дощові краплі, розбиваючи їх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився світанок.

«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дівчина, хоча, як не дивно, в душі вона була абсолютно спокійною.

Уперше за довгий час у неї не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навіть бабцю Ярину. Був лише цей світанок за хмарами, неймовірна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркітливо минаючи шелестіння дерев та шалений танець дощу і вітру.

– Боже-боже, ох і погодка вже ж, – бідкалася Ольжина сусідка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?

Пані Марія, досить огрядна жіночка з подвійним підборіддям і живими усміхненими очима, подорожувала разом із двома маленькими хлопчаками. Їх речі вміщалися у дві не менш огрядні за їх власницю сумки

«Доню?», – усміхнулася подумки Оля. – «Це, певне, тільки в потязі люди за декілька годин стають настільки близькими», – проте водночас те слово відбилося світлим спогадом з дитинства, і дівчина аж стрепенулася.

– Ані светра, ані дощовика, ані парасольки… Коли я збиралася вчора ввечері, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.

– У мене десь був запасний дощовичок, – жінка почала ритися в одній із сумок, вивертаючи майже весь її зміст.

– Дякую, але це зайве, – дівчина здивувалася такій турботі малознайомої жіночки.

– Та годі тобі, – пані Марія вже витягла поношений поліетиленовий плащ-накидку, і, очевидно, не збиралася здаватися, – він, правда, трішки потрьопаний, але хоч буде чим прикритися в таку негоду.

До купе тихо зазирнула провідниця.

«Через 20 хвилин прибуваємо до Луцька», – повідомила вона.

– 20 хвилин?! – стрепенулася пані Марія. – Ой, Боже, а ще ж зібратися треба, – жінка заходилася будити синів, які неохоче прокидалися і ледве розплющували оче- нята.

Антон і Андрій, чи Андрій і Антон (Оля весь час плутала їх імена) вередували і не поспішали прокидатися, поки мама, незважаючи на свою вагу, переодягала їх у теплий одяг зі швидкістю, не меншою за швидкість вітру за вікном.

Потяг трохи збавив темп руху, тож дівчина мимоволі замилувалася скромним, проте ошатним містом. Її сусідка, квапливо попрощавшись, намагалася протиснутися разом із хлоп’ятами й сумками в тонесенькому коридорі й одночасно напучувала синів на якісь високі істини. Спостерігаючи за ними на пероні, Оля знову всміхнулася, ніжно торкнувшись рукою подарованого дощовика.

«Цікаво, де ж моя мати?» – промайнуло в її голові. – «Чому ця жінка за дві години поділилася більшою кількістю тепла, аніж мама за останні десять років?»

Потяг рушив, шумний вокзал-мурашник залишився позаду. Оля відчула, що знову впадає у прірву відчаю, тож заплющила очі й зробила глибокий вдих. Раптом її погляд упав на журнал «Cosmopolitan», який увіпхнула їй у валізку Леська, мовляв, буде що почитати в потязі. Сама ж Оля перегляд журналів ніколи не називала читанням, бо для дівчини читання було майже святим заняттям. Вона скромно зараховувала себе до тієї невеликої кількості своїх однолітків, які уміють читати, а не просто гортають журнали та ковтають любовні романи. У свої неповні двадцять один рік дівчина захоплювалася пригодами, детективами та класикою, що, на думку її подруги, було даремною тратою дорогоцінного часу. «Краще б хлопця собі завела», – весь час торочила.

«А хлопці, що, кошенята, щоб їх заводити?» – раніше могла обрізати на півслові Оля. Хоча тепер її відмовкою стало: «Завела, і що з того вийшло?»

Ні на чому особливо не зосереджуючись, дівчина швидко прогорнула журнал, думками перебуваючи в улюбленому місці – своїх спогадах. Через деякий час, так і не повернувши думки з минулого, Оля механічно замінила короткі джинсові шорти і футболку на легеньке ситцеве плаття блакитного кольору, взула босоніжки на каблуку й розпустила довге темно-русяве волосся. Дівчина поглянула на себе в дзеркало. Вираз обличчя показово свідчив, що даремно було влаштовувати цю поїздку саме зараз, коли до недавніх ран додалися ще й старі, глибокі. Вона б, напевне, і не поїхала, якби Леська не напосідала: розвіється нарешті, проведе деякий час у тихому місці з чистим повітрям і незнайомими хлопцями. Оля не здавалася, але вирішальною стала фраза, яку подруга вимовила з сумним і надміру серйозним, як для Леськи, обличчям: «Невже ти не хочеш попрощатися з бабцею Іриною?» «Яриною», – виправила її Оля, мимоволі переконуючись, що в цьому подруга мала рацію: бабця Ярина заслуговувала на пам’ять.

– Прибуваємо до Ковеля, – повідомила провідниця на повний голос, – кінцева зупинка.