Читать книгу Коли молот зустрічається з ковадлом - Галина Цикіна - Страница 4

За два дні до того

Оля якраз сиділа в затишній кав’ярні на Саксаганського, сесія була позаду, дозрівало гаряче літо і вона нарешті відчувала себе майже вільною. Майже… Її подружка Леська весело повідомляла про свої останні походеньки, швидко переключаючись з історій про чергового хлопця на моду цього літа. Усміхаючись та киваючи подрузі, дівчина помітила при вході знайомий силует. Злість, страх та зневага зім’яли нутрощі дівчини в одну грудку і так яскраво відобразилися на її обличчі, що навіть Леська припинила своє цвірінчання.

– Що таке? Хто там? – Леся не приховувала надмірної цікавості й повернула свою світлу голівку туди, куди спрямовувався погляд подруги. До кав’ярні заходив юнак худорлявої статури з модною стрижкою, а подружка Олі лише беззвучно ахнула, побачивши його за ручку з довгоногою дівулею.

– От козел, уже з новою коровою походжає, – не стрималася від коментаря Леська.

– Ходімо звідси, – Оля швидко махнула офіціантці, дістаючи гаманець із сумочки.

– Та чого ти так боїшся? – відверто кажучи, Лесі подобалася ця кав’ярня, і їй не дуже хотілося йти.

– Я боюся лише одного: що виповім цьому придуркові все, що про нього думаю, коли зустріну його, – зашипіла на подругу Оля.

– Так це давно пора було зробити! Ще й після того, як цей, вибач на слові, козел, із тобою повівся. Він же зрадив тобі з твоєю ж сестрою!

– По-перше, дякую, що ти мене так заспокоюєш і знову про це нагадуєш, – кинула в’їдливий комплімент Оля, поглядаючи на чек, який приніс офіціант, – а, по-друге, я не збираюся опускатися до рівня сварливої бабці.

– Він тобі хоч гроші, які брав на свій драний проєкт, повернув? – Ольга була вражена тим, як подрузі вдається одночасно діставати її і гаманець із сумочки.

– Слухай, давай не зараз?

– Тобто не повернув?

– Ти йдеш чи ні? – Оля квапливо підвелася, щоб припинити невгамовний мовленнєвий потік подруги.

Промчавши повз об’єкт антипатії непоміченими, подруги швидко попрямували вздовж вулиці.

Леся шумно набрала в рот повітря, збираючись змішати його з іще однією жменею слів, але Ольга встигла перехопити естафету.

– Я не хочу зараз про це говорити!

Повітря так само шумно вилетіло з Лесиних губ, але без слів, на самоті. Отак вони і пройшли кілька кварталів, але всі спроби говіркої подруги завести цікаву розмову розбивалися об Ольжину мовчанку й задумливість, і врешті-решт Леся здалася.

– Я вже майже вдома, – спитала призупинившись, – може зайдеш?

– Та ні, дякую, хочу відпочити від сьогоднішнього іспиту.

– Що будеш робити?

– Піду додому, завалюся на диван і, напевно, заново передивлюся «Шерлока».

– Я сподіваюсь, у тебе не почнеться новий напад депресії? – Леся приклала руку до голови подруги, як під час гарячки. – О, ні! Схоже, вже почався!

– Припини! – Оля поглянула на співрозмовницю, – все окей!

– Ну, тоді я побігла! Бувай! І не підігравай тим психологам і журналюгам-старперам, які пишуть, що наше покоління дуже легко зламати!

– Добре-добре… До завтра!

Оля спершу хотіла викликати таксі, й поїхати додому, але вирішила пройтися по шумному місту. Вона копирсалася в своїх спогадах, без перешкод розмірковувала й аналізувала… Леська все-таки мала рацію: процес був запущений. Одна зустріч у кав’ярні – і от вона, перша стадія депресії – апатія, тут як тут.

Дівчина змучено зупинилася і присіла на лавку біля супермаркету. Люди снували туди-сюди, водії сварилися між собою на особливій мові автомобільних гудків, і Олі здавалося, що нема спасіння… нема спасіння від людей… і….

Її роздуми і монолог внутрішнього обурення перервав американський хард-рок-гурт «Aerosmith» зі своєю знаменитою піснею «I Don’t want to miss a thin». Ні, це не Брюс Вілліс черговий раз рятував землю від загрози, це Ольжин мобільний таким чином вимагав уваги до себе.

«Знову Леська чогось хоче», – дівчина не очікувала, що її так швидко змусять покинути улюблений світ, де можна без кінця жаліти себе, тому демонстративно (демонструвала, звичайно ж, сама собі, оскільки перехожим було абсолютно однаково, чого це вона не звертає уваги на свій мобільний) відсунула сумку вбік. Але телефон не здавався, і от «Aerosmith» уже почав свій приспів. Мелодія була напрочуд красивою, Оля дуже любила її. Саме ця пісня грала в барі, коли вони познайомилися з Артуром. Леська аж волосся на собі рвала, переконуючи подругу змінити мелодію дзвінка, але Ольга ніяк не могла розлучитися з улюбленою і такою важливою для неї піснею.

Урешті-решт дівчина здалася і потяглася за слухавкою, а неперевершений «Aerosmith» уже доспівував другий куплет, коли смартфон нарешті опинився в її руці.

«Викликає Анна», – світилося на екрані.

Уже вдруге за сьогоднішній день в Олі все стиснулося всередині. Усі почуття, пережиті в кав’ярні, повторилися в точнісінько до останнього нервового імпульсу. І чому саме сьогодні? І Анька, і Артур в один день?

Вдихаючи повітря, дівчина подумала: може, Леська таки має рацію, і врешті-решт варто вилити усі наболілі думки і сестрі, і колишньому? Пальчик дівчини завмер біля зображення зеленого телефончика, але буквально за секунду до того, як вона натиснула на екран, «Aerosmith» раптово стих і мобільний замовк.

Оля ніби й засмутилася, бо саме зараз перший раз за пів року вона була готова відповісти Анні за її вчинок, але не встигла. Хоча глибоко в душі маленька беззахисна дівчинка в ній раділа, що не доведеться одягати боксерські рукавиці, для того, щоб нанести удари молодшій сестрі. Отака частинка її душі, ця маленька дівчинка всередині Олі, ніяк не хотіла дорослішати, вступати у конфлікти і дуже любила поступатися.

Вона заплющила очі і почала глибоко дихати. Так радили робити в одній із книжок з психології, які дівчина любила брати у студентській бібліотеці. Намагаючись прислухатися до свого дихання, вона аж здригнулася, коли «Aerosmith» знову заспівав свою мелодію. Оля розплющила очі, вирішивши, що цього разу вона вже не буде відкладати розмову: «Раз Анька так надзвонює, то нехай тоді на себе й нарікає».

Але її здивуванню не було меж, коли на екрані відобразився незнайомий номер. Подумалося: невже сестра дзвонить із чужого мобільного? Уже не вагаючись, Оля нарешті відповіла.

– Слухаю, – в повній бойовій готовності мовила дівчина.

– Короленко Ольга Володимирівна? – почувся досить м’який чоловічий голос.

– Так? – хоч голос чоловіка був приємним, але офіційний тон змусив дівчину насторожитися.

– Мене звати Олег Петрович Середа, я нотаріус. Дзвоню вам з приводу вашої родички, Ярини Іванівни Левицької. Ви знаєте таку?

– Так!

– Декілька днів тому Ярина Іванівна померла.

– Що? – (Хіба можна так офіційно, без жодного вступу і підготовки?)

– Прийміть мої співчуття!

Дівчина не могла вичавити з себе ані слова. Хоч із бабцею Яриною вона вже давно не бачилася, але ця новина змусила серце стиснутися від смутку, бо щойно у неї безжально відібрали не найяскравіший, але все-таки шматочок дитинства.

– Алло? Ольго Володимирівно, ви мене чуєте? – судячи із оклику нотаріуса, дівчина зрозуміла, що мовчить уже досить довго.

– Так… – (І чому в горлі пересохло?)

– Ярина Іванівна перед смертю склала заповіт, в якому своїми спадкоємцями вказала вас та вашу сестру Короленко Анну Володимирівну. Анна Володимирівна вже про все знає. Будь ласка, коли приїдете на Волинь, передзвоніть мені. Вам і вашій сестрі необхідно ще підписати відповідні документи. Добре?

Оля мовчала, думки й емоції блискавично змінювали одна одну і змішувалися в ретельно заплутаний клубок.

– Ольго Володимирівно?

– Так… – дівчина прокашлялася, бо лещата, які здавили горло, досі не відпускали, – я зрозуміла.

– Прийміть іще раз мої співчуття.

– Дякую, – мовила Ольга і скинула дзвінок.

На екрані знову засвітилася картинка двох кошенят, які безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила їх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста іншого, який скидався на мініверсію бенгальського тигра.

Оля обперлася об лавку. Бабуся Ярина була тісно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину її життя просто відібрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дівчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собі квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свій сором, вона не знала чи то від втрати рідної людини, чи то від жалю до самої себе.