Читать книгу Світлина Хресної Матері - Галина Горицька - Страница 5

Напровесні шістдесят другого молодий старшина Роман Геннадійович приїхав до Києва на побивку. У нього було всього-нічого, якихось жалюгідних по всім параметрам цивільних, шість днів, а для нього – ціла вічність. Хоча він розумів, що встигне небагато. Так… зустрітись зі старшим братом, маму обійняти і наїстися досхочу домашньої їжі. Ну як домашньої… Мама готувати не дуже вміла і не любила, тому і вчитися не хотіла. Та просто наїстися, давайте вже будемо відвертими. Ні, не те щоб в його 3-му науково-дослідному управлінні, котре коротко називали між собою Примор[2], морили голодом – подібного штибу спеціалістів берегли в Радянському Союзі значно більше за звичайних солдат, однак не було жодних оказій: чи то свят, чи то вихідних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своєю волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотіки» – дешеві пиріжки з фаршем або капустою, по-київськи. І ті «тошнотіки» заразом з гітарою, «Біломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрі, аби пити горілку) – складали докупи його уявлення про розкіш, а насправді нагадували про його скороминуче доросле дитинство, чи то пак – молоду юність. А ось про ДОСААФ і всі інші парашутні заморочки після того, як він потрапив до свого 929 льотно-дослідного центру, Роман і думати забув. Нє. Більше ні про що таке не мріяв. Та ось біда… Парашут його тепер ніби сам знаходив. Вся його професійна діяльність відтепер була пов’язана з парашутами, укладками, висадкою на сушу і на воду, з аквалангами і таким іншим.

«Та й таке…» – безжурно, по-молодечому про себе зауважив юнак, коли поринув у роздуми про своє теперішнє життя і настромив ще одного «голубця» на виделку в батьківському домі:

– Мамо, а мамо? То ти тепер нормально так готуєш? – вишкірився до неньки, яка все більше старіла.

– Та відчепися, – усміхнулася Наталя Петрівна, яка, насправді, зовсім не розізлилась на сина, за котрим дуже скучила. – То Льоня навчив. Та й часи, знаєш, вже не такі, аби кав’яр ложками…

– Не трофейні, не такі, як за батька? – піддів-таки, не витримавши, Роман. І то не зі зла. Просто манера розмовляти в армії змінилася на дошкульну, коли обов’язково було добити побратима, а не залишити підраненим, якщо побачив його слабину. – Вибач, не хотів…

– То ти таки пішов по стопах батька? – зиркнула зла мати, котра також вміла, якщо треба, користуватись цією військовою тактикою. – Будеш тепер назавжди військовим?

– Якщо так вирішить керівництво, – буркнув Роман, широко поставивши лікті на стіл, як він звик робити в армійській їдальні, демонструючи свій авторитет, і похмуро зігнувся в три погибелі над їжею, немов проказував: «Відчепися».

Розмова з мамою взагалі не клеїлася. Після армійської муштри в льотній учебці Романа Геннадійовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-досліджувальний центр імені В. П. Чкалова і вже рік як залучено до діяльності центру як молодого перспективного спеціаліста. Там його свідомість пережила певні пертурбації, хоча вони почалися ще в учебці.

До Феодосії він прямував зеленим ДОСААФівцем з перекачаними біцепсами і головою, повною всілякого романтичного лайна про синє небо і круглі парашутні купола. Воєнком, звісно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рід військ. В учебці його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординації, дуже швидко і дуже далеко бігати з повною амуніцією і так само швидко їсти. Сніданок – обід – вечеря – відбій. А між тим усім стрибки – наряди – муштра. Вічні, всепереможні стрибки. Ні, не синє небо, а витяжний фал, що прив’язує медузу до літака, жорсткі приземлення і перекати, а опісля – синці і опухлі голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кілометрів, тактика і топографія.

Роман Геннадійович і думати забув про те, яким поганим був вітчим. Злість на батька вивітрилась з його макітри, немов весняний сніг розтанув на сонці. Натомість їхнє місце зайняли чіткі установки і команди. Про джаз, лагідну дівчинку, котру колись зустрів під час зимової київської хуртовини, він також думати забув. Якось не до того було. Та й вже не хотілося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановні, коли тут такий заміс серйозний.

– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман і виринув зі своїх дум.

– Тільки з цукром і лимоном. І гарячий, не теплий.

– Коли це я тобі наливала не гарячий чай, синку? – з тугою запитала Наталя.

– Не ти, мамо. В нас просто в учебці було так: поки чай розіллють по стаканах, то він зовсім вичахне… Не зважай, – Роман мотнув похиленою головою на знак заперечення, ніби унеможливлюючи навіть ймовірність непотрібних дебатів, і знову нахилився над своєю тарілкою. – Можна ще попросити добавки? Будь ласка…

Наталя лише з сумом похитала головою і покірно поклала своєму молодшому сину ще голубців на тарілку. Про себе зауважила, що столовим ножем він вже не користується. Лише похмуро дивиться з-під лоба і поглинає їжу швидко, методично, мовчки…

Ще під час проходження курсу молодого бійця, де «парінька примєтілі», все як він хотів і відбулося, себто все, як він мріяв… Його відразу «запросили» на співбесіду до особіста. Роман, звісно, був щасливий. Як же без того. Поки після школи працював на своєму заводі, він же саме мріяв потрапити в структуру, як батько. Так що всім мріям його судилося збутися?

І ось тепер – сонячна, осяйна Феодосія, низькі паркани котрої так незвично викладені черепашником. Щоправда, Роман в Чорному морі не купався, бо те було занадто близько, аби про нього мріяти. Лише постійно в нього занурювався, чи то пак – приводнявся. З аквалангом і парашутом одночасно.

– Романе? Романе?! Ти зовсім мене не слухаєш…

– Вибач, мамо, думаю про свою роботу. Що ти сказала?

– Питала, чи будеш тістечка. Я вчора купила, як тільки отримала телеграму про твій приїзд, синку. – Наталя не стрималась і раптом заплакала. – Може до Києва все ж? Навіщо, ну ось скажи мені, навіщо тобі здався той дослідний центр? Хіба вдома ніякої роботи тобі не знайдеться? Мало того, що Олексій носиться зі своїми ідеями щодо української мови, немов з-за вугла мішком прибитий, так і ти тепер, значить…

– Що, мамо? Та кажи вже як є! – Не витримав Роман, таки зірвався.

– Втрачений, синку, ти немов втрачений для мене…

Роман знав, що буде правильно маму заспокоїти якось, обійняти… Але щось стримувало його. Він голосно відсьорбнув пекуче-гарячого чаю з тонкої порцеляни чашечки з маминого сервізу. Знову подивився на маму вороже, з-під лоба, немов на чужинку. Потім, щоправда, опустив свої очі долу, немов сховав їх від Наталі. Зковтнув.

– Мамо… смачний чай. Давай, не починай, а?

Наталя мовчки залишила кухню. «Я, той, посуд помию!» – кинув навздогін Роман і закляк. «Бовдуре, ну який посуд?» – пронеслось в голові, однак запізно. Мама вже грюкнула дверима так, що шибки в тих задзеленчали.

Деформація свідомості проходила швидко, непомітно… Чи усвідомлював це молодий військовий спеціаліст льотно-дослідного центру? Навряд він взагалі замислювався над такими неважливими на його думку речами. А відтак почувався вдома скуто, невпевнено… Немов у ворожому стані. Тут все стало для нього чужим, незвичним, розмитим…

«Так, – сказав собі Роман і до болю в кісточках сперся кулаками на кухонний стіл. – Треба якось спробувати. Згадати, що я відчував раніше… А зараз спати! Ранок вечора мудріший. Тим паче той чортів концерт на носі, на котрий я обіцяв потрапити. Ай, неважливий… Однак я ж обіцяв, то мушу».

Ох яким же солодким видавалось Роману його колишнє ліжко! Немов казкова перина царя. Роман розтягнувся на весь зріст і раптом вдарився головою. «Невже іще виріс?» – тільки і встиг подумати, поки звернувся на ліжку калачиком, а по тому зразу ж солодко заснув.

Адже завтра на нього чекав дуже важливий концерт, на який він життям заклався з Люсею, що на нього обоє потраплять, якщо станеться таке диво і відомий американський джазмен таки колись приїде до Радянського Союзу. І ось Бені Гудмен прямував до Києва в рамках всесоюзного туру, і Роман правдами і неправдами вибив собі відпустку додому.

Він розумів, що надія побачити на цьому концерті кохану така ж примарна, як просто зустріти її на вулицях Києва. А ще більш примарна надія, що вона буде його рада бачити, навіть якщо вони і зустрінуться десь. Однак він їй обіцяв. А обіцянки свої молодий старшина виконував завжди. Його охопило таке хвилювання, що він навіть подумав, що навряд чи зможе заснути. Але переживав Роман даремно. Засинати по команді новоспеченого парашутиста-рятівника навчили ще в перші місяці армії.

* * *

В залі нещодавно відкритого будинку культури Київметробуду на Свердловій, 6[3] ніде яблуку було впасти. Лише незначна кількість квитків розповсюджувалась через каси. Більшість роздавалась надійним членам ВЛКМС та активістам на виробництвах. Реагували на виступ відомого джазмена мляво, ніби з примусу. Роман це помітив і в знак протесту проти абсолютної тиші в залі в кінці чергової композиції не стримався і голосно-голосно, так, що аж долоні засвербіли, почав аплодувати. Бенні Гудмен як раз виконував «Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah Everybody go!».

На нього обернулось кілька більш свідомих громадян з барильцями, всі як на підбір – в товстих рогових оправах. «А, до біса!» – подумав молодий парашутист. Роман добре пам’ятав, коли востаннє чув цю мелодію, і йому раптом стало якось не по собі… Ніби щось відгукнулось в серці на цей джаз. На цю композицію, котру він чув ніби в іншому житті…

Люсю він так і не навідав в жодній зі своїх попередніх відпусток. Спочатку бажання побачити кохану було нестерпним. І воно свербіло йому не так поміж ніг, як в серці. Роман був впевнений, що закохався по-справжньому. І насправді, хоча юнак і обіцяв не турбувати її під час служби, ще в грудні Роман їй написав, але відповіді не отримав. Роман почекав до березня і наважився знову написати. В листі грозився, що прийде в гості, що вони підуть гуляти на Дніпровські кручі і слухатимуть улюблений обома джаз до запаморочення… Поки обом не набридне. А потім, коли підуть до нього додому, він палко цілуватиме її, пеститиме до запаморочення, відчуватиме кожним сантиметром її тіло… Відповідь на другий лист не примусила себе чекати. Люся написала, що хоче, аби він від неї відчепився. Що в неї вже другий кавалер, навіть більше – вона заручена. Ось так. Мабуть саме тоді в ньому почалися невідворотні зміни. Життя на цивілці стало видаватись якимось остогидлим, брехливим, несправжнім… І він почав тікати в чітку, рівну і без загогулин військову муштру. Там було надійно, в том середовищі, все зрозуміло. Свої не зраджували, а чужі могли хіба що вбити, але не вирвати з м’ясом з грудей серце.

Роман зі злістю згадав того недолугого листа, перехиляючи в антракті третю чарку дорогого коньяку в буфеті. Його серце стислось від болю. Може, він щось не те зрозумів з того листа? Як би йому хотілось його перечитати… Однак зробити Роман цього ніяк не міг, бо прикурив від нього цигарку і таким чином позбувся його майже відразу, такий був злий на Люсю. Гадав: «Ось зараз спалю – і край. Більше ніколи про неї не згадаю». Але ж ні… Спалити клаптик папірця виявилося набагато простіше, аніж видерти почуття зі свого серця.

Повернувшись до переповненої зали, Роман раптом відчув дивну річ. Ніби Люся тут разом з ним. Романове серце почало шалено калатати в грудях, і почуття, давно притишене новою, військовою дійсністю, таке забуте… раптом з’явилось перед ним і стало непорушно стіною, ніби проказуючи: «Диви, я є. І ти нічого не вдієш зі мною, як не крути і куди не тікай. Ось так». Він подивився на свою руку, і йому здалось, що дівчина стискає його зап’ясток цупкими пальцями і підборіддям кудись вказує. Коли юнак підсвідомо подивився в той бік, куди наполегливо вказувала Люся, йому привиділися обличчя двох немовлят, як дві краплі води схожих одне на одного… Роман запитально поглянув на образ коханої, котрий стояв перед ним, ніби вранішній туман над річкою, і вона кивнула, немов щось підтверджуючи, а потім він чітко почув її голос над вухом: «Я ж казала, що прийду. Я стримую свої обіцянки, коханий…». Горло у молодого старшини враз стисла судома, Роман сутужно намагався вдихнути в душному, переповненому «правильними» меломанами залі. Десь над ним вітав голос містера Гудмена. Той навчав молодого, нерозумного чоловіка:

Себто, пісня була про те, що кохання вічне і нема нічого більшого за любов. Однак, Роман того вже слухати не хотів: «Тре менше пити… Звукові галюцинації. Ти диви, всього три рюмашки, але ж з незвички…». Роман похитав осудливо головою і почав вибиратись крізь натовп на свіже повітря, так і не дочекавшись закінчення концерту.

В голові творилось щось неймовірне, а на серці було ще гірше. Весняний Київ палахкотів ілюмінацією, котра відбивалась в калюжах після рясного дощу, і парував ароматами трав і цвітіння. Роман підійшов до якогось химерного ліхтарного стовпа з гнутим підніжжям на розі Енгельса[5] і своєї рідної вулиці Лібкнехта[6] і обійняв його. Потім подумав: «Господи, що я роблю? Ну от що?.. Це ж не Люся моя… Зовсім ні». Десь там, на рівні крон весняних лип, що готувались до свого цвітіння з таким нетерпінням, немов дівчина до шлюбу з коханим, літала вона і тихо шепотіла: «Я вже пішла. Я не тут, хлопчику мій. Але ти ще будеш… можеш бути щасливим». Однак, на жаль, Роман вже того не чув. Він іще раз доторкнувся лобом до вологого, холодного металу ліхтаря і поплентався до батьківської хати, немов не додому, а на гільйотину. За кілька тижнів мало розпочатися гаряче літо тисяча дев’ятсот шістдесят другого року.