Читать книгу Світлина Хресної Матері - Галина Горицька - Страница 6

Зі світлини за морськими офіцерами благосно спостерігала жінка. Здавалось, вона ледь посміхається своїми очима кольору бурхливого нічного океану, а Михайлу Сергійовичу ввижалося, що ті очі немов би з закарпатського бурштину виготовлено – для нього вони були жовто-гарячими, тигриними, немов лава. Свою єдину ваду – набуту ще за часів Другої світової війни дейтеранопію[7], командир п’ятої БЧ[8] субмарини класу «Фокстрот» приховував люто, з таким самим остервенінням, з яким тигриця з жовто-гарячими очима, які ввижались офіцеру, оберігає своїх тигренят.

Михайло Сергійович підняв очі д’горі і довго дивився на ту світлину. Він знав, що їхній корабель було охрещено ще п’ятдесят дев’ятого року в Ленінграді і його «Хресної Матері» – Тані, дочки головного конструктора субмарини, вже навіть в живих немає. Бо дівчина невдовзі після того, як підводний човен Б-130 було зараховано до списків кораблів ВМФ, померла від раку. Але до того вона на урочистостях на плацу перед всією командою субмарини розбила об її борт пляшку шампанського. І тепер її світлина разом з горлечком від того ігристого займала почесне місце в кают-компанії.

Таня видавалась Михайлу не просто знайомою… А його ровесницею, з котрою він ходив в школу, а потім їхні шляхи розійшлися, і ось тепер вони знову зустрілися і вже навіки будуть разом. Він нерідко подумки і поглядом звертався до неї. За вечерею раптом подумав: «Десь так воно, мабуть, і буде, Таньо. Можливо ми зустрінемось з тобою на тому світі і возз’єднаємось. Бо на цьому світі обоє не знайшли собі пари. А там… все буде по-справжньому. Я стану тобі чоловіком, а потім, як колись, якщо помирає князь, то ховають і княжну. Заживо. І причому – вона йде на це добровільно».

На відміну від Романа Геннадійовича, більш виваженого і свідомого Михайла Сергійовича не злякав би той факт, що його коханої вже немає в живих. Він шукав її, жінку, завжди шукав, хоча б і після смерті. Нехай навіть ту, що померла раніше за нього. Нехай навіть так. Адже головне – спорідненість, а не наявність якихось примарних переваг, як довгі ноги, велика грудь і навіть життя…

Михайло Сергійович наморщив свого орлиного носа – від своїх же занепадницьких думок – і прислухався до розмов в кают-компанії. Побратими обговорювали поточну ситуацію з навчаннями «Корал» і побіжно згадали про приїзд журналістки, що мала взяти у нього інтерв’ю. Він знічев’я відсунув правою рукою на сантиметр ніж для риби від ножа для інших блюд, що вилискували на білосніжній скатертині. Газетярка його мало цікавила, на відміну від успіхів у випробуванні нового озброєння. В кают-компанії вечеряли тільки старші офіцери. Стіл, як в першокласному ресторані, було сервіровано по-повній і на ньому обов’язково щовечора мало стояти сухе червоне вино, червоний кав’яр, цитрусові для насичення підводників вітаміном С згідно з вищою нормою харчування. Позаяк тривали навчання, то вищий склад був не в парадній формі. «Трохи розслаблені», – як напередодні зазначив командир першої БЧ.

Божественна червона риба «а-ля меньєр» з кропом і лимоном, щедро прикрашена червоним кав’яром з тутешніх вод, нововведення від кока, смачно танула в роті. Харчування було реактивне, все найкраще. Тільки будьте в строю, хлопці. І вони були, аякже… Еліта радянської армії.

Спочатку капітан субмарини делікатно в тій рибі копирсався виделкою і ножем, поки кок стояв за його спиною і чекав, коли капітан дасть відмашку. Бо позаяк страва була нововведенням кухаря, командир субмарини мав її схвалити перед вечерею. Всі п’ятнадцять офіцерів спокійно чекали на початок вечері. Ніхто з них не був аж занадто голодним, аби виказувати щонайменше бажання скуштувати ту паруючу під сиром і кав’яром рибу. Ніби і не йшлося про звичайне приймання їжі. Етикет.

Зрештою Микола Шумков[9] побажав офіцерам «смачного», і це було командою приступити до трапези. Капітан налив червоного сухого і пильно поглянув на Михайла:

– Журналістка, Фаїна Вікторівна, вже прибула. Завтра даси інтерв’ю. Вона ніби адекватна, і з нею про все домовлено. Особіст мав перемовини з головним редактором тієї періодики, в котрій вона працює. Розкажеш про наш героїчний корабель, але здебільшого, звісно (капітан лукаво посміхнувся), розказуй про себе. Щось побутове. Вигадай якісь подробиці. Ну і про Нахімовське, звісно, про ту війну, що вже була.

– То її розмістили в нашому готелі на території частини?

– Поселили, – знову усміхнувся Шумков. – Як в тебе з цивільною термінологією? Все гаразд?

Михайло знизав плечима:

– Згадаю лексику.

– Особіст ще завтра з тобою проведе роз’яснювальну бесіду. Він там вирішує, що до чого… Тебе фотографуватимуть. Вдягнеш парадну форму. Покажи їй саму рівненьку, лискучу гладінь.

– Та то зрозуміло…

За розмовою Михайло Сергійович не встиг сповна насолодитись французьким блюдом, бо так і не навчився їсти і говорити одночасно. Насолоджувався кожним шматком, обережно пережовував, не поспішав. Дивився уважно вусібіч, слухав, усміхався, реагував. Зрештою, капітан човна побебрався ще трохи в своїй тарілці і відклав прибори. Вечерю офіційно було закінчено.

Михайло Сергійович поклав виделку з настромленим чималим кусником риб’ячого м’яса на тарілку, так і не донісши її до рота. Годинник біля світлини хресної показував пів на дев’яту. Мало бути ще вечірнє підведення підсумків і постановка завдань. І все на сьогодні. Відбій. Сталість режиму. Система. Вдихнути – видихнути…

Чомусь згадалось, як на своєму першому курсі (котрий для нього став і останнім), перед відправленням на фронт, в Нахімовському він всю ніч не спав. Вранці мали б проходити перші навчання з аквалангами, що мали б підтвердити омріяну ним кваліфікацію підводника-водолаза, однак ті так і не відбулися. Бо того погожого ранку на плаці по гучномовцю голосно повідомили про початок війни і він мав їхати. Власне, як і всі інші хлопці. Тоді випускникам перших наборів Чорноморського вищого військово-морського училища поспіхом присвоювали звання. Комусь, хто був тридцять восьмого року вступу, пощастило відразу достроково отримати звання лейтенанта, а ті хлопці, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, сорокового – старшин. Курсантам п’ятого набору – сорок першого року, – і Михайлу Сергійовичу серед них, взагалі не пощастило – їм судилося стати лише «старшинами 1-ої статті».

І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина тих випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт.

Він згадав той день і плац училища. Як ластівки ширяли низько над їхніми головами в синьому небі…

Він вірив в свою інтуїцію, і ту безсонну ніч пояснював саме нею. Бо інших причин не спати в нього не було. Завжди спав як убитий. Хоча ні, не так. Цю фразу забобонно про себе не вживав. Як кінь, як морський котик, як… військовий.

Доля складалася професійна, не особиста якась. Та й долю подумки називав не інакше, як кар’єрою. Дружиною і дітьми так і не обзавівся. Складно було навіть уявити себе одруженим, щасливим чоловіком, коли відрядження за відрядженням, занурення за зануренням. Та й таке…

* * *

Всі його колишні однокурсники знайшли собі пару. Хтось назавжди, а хтось, як вже й третю дружину поміняв. Однак, вже спробував, занурився в цей каламутний потік. А він…

Іноді навіть заздрив своєму побратиму, Леоніду Івановичу. Той ще в Київському котлі[10] втратив кінцівку – і нічого. І дружина, і діти… Думав, як примхливо складається доля. Він – функціональний, так би мовити, високий красивий блондин, третього рангу[11]. Без поганих звичок, без позашлюбних дітей. Зі щирим поглядом чистих очей і незаплямованою честю. А щастя так і не знайшов. Сімейного вогнища. Залишалось працювати. Остервеніло довбати цю скелю, висловлюючись словами Каменяра. І він її довбав з усієї сили, що є моці.

На цьому підводному човні служив від самого початку його спуску на воду. Знав кожну гайку, якими було склепано його корпус, кожну деталь і закапелок на ньому, як справжній «гайкокрут», адже його БЧ відповідала сама за це: за бак, двигуни, паливну систему, систему енергозбереження, всі дірки і поломки. Зрісся з його бортом, немов плющ з руїною, котру тримає і не дає впасти додолу, розвалитися. Стати не функціональною. Б-130, котрий спершу характеризувався як великий підводний човен, став заразом і його дружиною, і дітьми. Всім. Уособленням домашнього вогнища. Надійність. Фортеця. Прихисток.

І, звісно, він знав все про його Хресну Матір. Та була вісімнадцятирічною дівчиною і померла ще в шістдесятому році від раку підшлункової залози. Всіх грошей світу не вистачило б, аби її врятувати. Бо здоров’я за гроші не купиш. Він бачив її на плацу пару разів до її хвороби, коли Таня стрімкою, енергійною ходою приходила бо батька на роботу в легкій сукенці. І не те, щоб був без тями закоханий… Спрацьовувало інше: вона вже точно не обере собі іншого з домовини. Живого. А він і так мертвий. Десь зсередини. Нічийний, як бездомний кіт. Нікому не потрібний. Ідеальний і ущербний, немов інвалід першої групи в той самий час. Було простіше і зручніше бути закоханим в «Хресну Матір» їхнього підводного дизельного човна, аніж в реальну жінку з усіма проблемами, що витікали звідси. І такої жінки просто не було, не існувало в його житті. Іноді з’являлися мимохідь певні особини жіночої статі, однак йому з ними було так нудно… Та й не це відігравало головну роль – його не то́ркало. Не гребло. Голова не паморочилась, як при першому зануренні в глибини світового океану, немов би в безодню свого єства. Тому Михайло Сергійович після кількох спроб старався більше не заглиблюватися до таких глибин себе, своєї психіки, не тому, що не міг, а лише з однієї причини – бо вже не волів.

* * *

Століття, що минули відтоді, як з’явився гомо сапієнс і навчився плавати, минули у вічному розвитку. Зміни тривали, людина модифікувалася. Однак страх смерті залишився, бо це рушійна сила виживання. І одним з найпотужніших видів цього страху залишилось занурення на глибину. В підводних човнах, звісно, циркулював кисень. І хлопці всі були готові, навчені… такі, що пройшли і вогонь, і воду, і мідні труби. Однак цей страх іноді з’являвся нізвідки і неприємно лоскотав у грудях. А інколи – холодним потом обливав вночі. Але бувало й так – він з’являвся раптово і вже назавжди. В самих сильних і розумних, дотепних і безстрашних. І тоді вже нічого не поробиш – треба було вигрібати зі страхітливості темряви і байдужості холоду вод на берег. На сушу. Таку зрозумілу і прийнятну для людської психіки. Випливти, видряпатись, виповзти на берег. Стати на чотири лапи, поглибше зануритись кігтями в пісок, відчути його тепло на дотик… Вп’ястися в землю всіма двадцятьма цівками пальців, прикипіти до неї і жадати її примарного захисту. Предковічне бажання. Еволюція від риб до ссавців.

Навчання по зануренню проходили ще на першому курсі морського училища. Вони були основним випробуванням, що визначало подальшу спеціалізацію: здатен чи ні? До того, звісно, перевіряли барофункцію вуха в барокамері (то з функціоналу) і проводили психологічні тести (чого даремно травмувати нездатного апріорі?). А потім – глибоководне занурення. І ті з матросів, котрі не зуміли побороти свій страх під час занурення, потім вигрібали. Їх не списували, звісно, однак, піддавали певному остракізму. Вони працювали на березі. Їх переводили на плавсклад спеціалістами, конюхами гівно черпати на камбуз.

– Це називається аварійне залишення підводного човна через торпедний апарат, або рубку управління. Головний наш іспит, так би мовити. Глибоководне приводнення – як головний іспит по визначенню спеціальності. Найважливіший, – схвильовано надиктовував журналістці капітан третього рангу в своєму лискучому, випрасуваному кителі і потроху відчував, що вже починається його персональне занурення до баротравм. Кудись туди, де він ще й не був і навіть не наважувався про такі далі мріяти.

* * *

Він зі здивуванням дивився на неї. Журналістка, яка ще нічого не розуміла, до слова – як і він сам, точними, вивіреними рухами дістала з сумочки блокнот і обгризений олівець:

– Дякую, що так щиро розповідаєте мені про найсокровенніше, Михайло Сергійовичу. Коли мені редакція доручила важливу місію – взяти у вас інтерв’ю, я навіть не могла сподіватися, що це буде настільки цікаво. І у вас тут дуже… колоритно. Журналістка ще хотіла було додати: «Я приїхала зі самого Києва, аби його взяти», але промовчала. Бо, по-перше, не любила нагнітати, по-друге, коли побачила капітана, відразу зрозуміла, що такому не лестять і враження на нього інформація про дві тисячі кілометрів, котрі вона подолала, аби зустрітися з ним, не справить.

Його очі, бездонні, глибокі, немов води світового океану, уважно слідкували, як вона швидко, професійно щось занотовує до свого блокнота. Вона була старшою за нього на кілька років, про що навіть не здогадувалась, бо він володів природженою харизмою і потужним чоловічим магнетизмом, його обпалена вітрами шкіра і глибокі зморшки робили капітана значно старшим, ніж він був насправді. Журналістка кинула на нього швидкий, оцінюючий погляд.

– Отже, давайте повернемося до фактів. Ви закінчили Нахімовське військово-морське училище в сорок першому році?

– Закінчив? – усміхнувся капітан. – Не зовсім вірно. Я лише потрапив в «систему»[12], причому в сімнадцятирічному віці, коли почалася війна. І нас відразу було кинуто в Київський котел. Зумів вижити. А потім тривожні роки війни. Я рвався на фронт, однак так і пройшов всю війну в чині старшини 1-ї статті. Це як сержант в піхоти. Тож…

Капітан довго розповідав про свій життєвий шлях, а вона – швидко занотовувала щось до свого записника, хоча й диктофон вже давно було ввімкнено і той все писав…

Журналістку звали Фаїна Вікторівна. Дивне ім’я їй дала мама, котра дуже полюбляла Раневську і бажала дочці легкого, богемного життя, завжди з усмішкою на вустах. Щоправда мати забула, що акторка була саркастичною і такою вщент життєстверджуючою через непросту свою долю. Раневська сама про себе казала: «Все своє життя я проплавала в унітазі стилем батерфляй».

«Дивно, як він говорить. Пафосно, але щиро, – подумала Фаїна Вікторівна. – Можна буде потім просто з диктофона записати інтерв’ю і нічого не правити. І стільки інформації… Як він нею жонглює легко. Хоча, мабуть, не зовсім легко було проживати таке життя…».

Тим часом трохи скутий і чарівний в своїй здичавілості, вічно перебуваючий на човнах, поза людською цивілізацією і спілкуванням капітан все уважніше придивлявся до журналістки і розкривався їй. В його чіпких, примружених очах почала з’являтися непритаманна йому ніжність, а розкішна борода приховувала від журналістки ледь помітну посмішку, що почала пробиватися, мов пролісок, на засмаглому обличчі.

– А що ви робите ввечері? – несподівано для себе запитав Михайло Сергійович.

Журналістка стрепенулась, немов налякана шерехом пташка в полі, однак швидко взяла себе в руки. Фаїна Вікторівна, котра уміла уважно слухати, вже майже точно була впевнена, що капітан самотній, однак, також чудово усвідомлювала природу його роботи. Тому вона не роздумуючи відповіла:

– Ввечері я сподіваюсь мати довготривалу телефонну розмову зі своїм чоловіком.

Капітан на цю ремарку нічого не відказав, лише пильно подивився їй у вічі і про себе подумав: «Яку ще телефонну розмову? У нас база закрита. Єдиний зв’язок тут – це військовий. Ну може вона ще не знає…».

Вже пізніше, в номері свого готелю, коли прослуховувала записану на диктофон розмову, Фаїна розмірковувала: «Чому я так йому відповіла? Адже він сподобався мені…».

В номері готелю, що був розташований на території військової частини, було якось зимно, незатишно, хоча надворі несміливо починалась рання весна. Журналістка подивилася на стіни в якихось веселих шпалерах з дрібними квіточками і подумала, що вдома в неї так само незатишно, а значить… значить немає сенсу, себто різниці, але й сенсу також, в тому, де саме вона засинає і прокидається: тут чи там, в квартирці на Куренівці. Зітхнула. Потягнулась, як кішка, і ось так, сидячи біля вікна, замислилась. Про себе, своє життя і до чого це все іде. «Отже, Фаїно, за три місяці, два тижні і сім днів тобі виповниться сорок. Тобто ти навіть вже не жінка бальзаківського віку. Ти ще могла думати про себе, як про тридцятип’ятирічну, рік тому, ну максимум зараз, однак вхідні дані змінюються. Вони постійно змінюються, і час мчить. А отже, тобі пора вже змиритись. Та й ти, еге ж, не сильно переживаєш. Так?» – запитала сама в себе журналістка, поки дивилась довго, не змигуючи, у відчинене вікно на Біле море. Сама незчулася, як вечірник плавно перейшов в ніч і місяць з’явився на сіріючому небосхилі. «Ну ось чого ти сьогодні? Ну чого?» – запиталася сама в себе, допоки час невловимо збігав поміж пальцями. Потім таки встала з підвіконня, розім’яла пальці рук і всілася до свого диктофона надиктовувати статтю. Це те, що вона добре вміла робити і робила. Газета відволікала від дурних думок, і тільки вони з’являлися, Фаїна Вікторівна починала остервеніло працювати. Бралася за будь-яку роботу, аби тільки не думати ні про що зайве. Себто таке, що змінити було їй не під силу. Майже сорокарічна, бездітна і самотня корінна киянка – Фаїна Вікторівна, яка жила в квартирці батьків після їхньої смерті і писала свої статейки в газету.