Читать книгу Світлина Хресної Матері - Галина Горицька - Страница 8

Фаїна

«Ну ось тобі й сорок, моя дівчинко», – проказала Фаїна Вікторівна до свого зображення в дзеркалі старезного батьківського трюмо, котре чудом зберіглося під час війни і тепер стояло в її спальні. Жінка з сумом подивилась на своє відображення в дзеркалі, хоча воно ніяк не вказувало на вагомий ювілей, а главред газети, так той взагалі сьогодні набивався до неї додому після імпровізованого святкування в їхній редакції. Так би мовити, продовжити святкування в інтимній атмосфері. Фаїна це згадала і лише знизала плечима: випадкових чоловіків в своє життя вона не допускала, а їй всі здавались такими – вона була вкрай обережною і підозріливою. Потім, вже сорокарічна, журналістка чокнулась зі своїм відображенням совєтським шампанським, що парувало бульбашками в новенькому чехословацькому кришталі, немов окріп в каструлі, і примхливо почала здирати нафарбованим гострим нігтиком золотаву етикетку зі щойно подарованого їй бокалу. Той не витримав такої наруги над собою і видряпався з її рук на волю. До гострих кришталевих уламків відразу ж прибіг її кіт і почав лизати з подертого, загрубілого паркету залишки шампанського. Фаїна не скрикнула, ні… і навіть свою кицю не почала відганяти. Вона знову байдуже знизала плечима, дістала з картонного ящика іще один бокал і налила в нього шампанське. Потім знічев’я перерахувала свої наявні активи: «Один, два, три… дев’ять. Тьху ти! Не може бути непарне число в гарнітурі. Так, ну звісно, вісім бокалів. Себто вже сім». Потім випила залпом той паруючий крижаний окріп і тихо прошипіла зі злістю, з неймовірною волею, ніби заговорювала коня від падіння перед битвою: «Та бийтеся, друзі мої, бийтеся скільки влізе. На щастя! Хочу, аби всі-всі сьогодні полягли смертю хоробрих!» – і Фаїна Вікторівна замахнулась з усієї сили тонким зап’ястком і розбила об паркет своєї спальні другий бокал зі свого щойно подарованого, такого дорогоцінного заморського гарнітуру. Кіт з переляком нявкнув і втік. А Фаїна, натомість, ніби набуваючи якихось магічних, непереможних властивостей, голосно засміялась і вперіщилась невидимим поглядом у вікно. На небосхил поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагітний місяць. «Ось-ось має розродитися… – чомусь подумала Фаїна, потім відразу ж поставила саму себе під сумнів, як вміла тільки вона: – Хто сказав? Адже Місяць чоловічого роду. А чому чоловіки не народжують?». Її вечірнє безумство раптом перервав настирний дзвінок в двері. Подзвонили раз, і у Фаїни з котом разом взятих піднялись вуха, а потім відразу ж – вдруге. «Це він. Жодних сумнівів, – пронеслось блискавкою в її голові, і серце закалатало так, що підкосились ноги. – Боже!.. Приїхав. Відпросився від усіх, втік зі свого підводного човна, зробив неможливе, аби в цей день бути поруч…».

Я

Ну звісно… Хто ж це ще міг бути, як не її кап-три? Її капітан? Її Пролісок, як вона його називає наодинці, коли ніхто не бачить їх і не чує, і вона бере його скроні до своїх долонь і безкінечно довго, не відводячи погляду, дивиться в його очі. Бо його очі – це водночас і її очі також. Бо неможливо пояснити і висловити словами, що коїться зі старою (як вона сама про себе подумки говорить) Фаїною після того доленосного інтерв’ю в Сєвєродвінську трьохмісячної давнини… А якщо бути точним, шановні, відтоді минуло рівно три місяці, два тижні й сім діб. Не забувайте – система рахує. Кожний шильдик…

Але не будемо відволікатися, любі, давайте відчуємо і поринемо туди, вглиб, до баротравм Михайла Сергійовича і відьминського божевілля корінної киянки Фаїни Вікторівни. Адже це так прекрасно… і, безперечно, більш чуттєво, більш літературно, більш людяно, аніж рахувати шильдики. Електрофон – один. Світлина хресної – два. Кап – три. Фаїні – сорок. Вже сорок… Але ж які сороковини її життя казкові, оптимістичні, чудесні… Яка файна тризна у Фаїни з її недолугими бокалами з чеського… ні, чехословацького кришталю.

Він тоді так і не прийшов до її готельного номеру. Вона щось відчувала, однак, змовчала і навіть наступного дня в офіцерському буфеті на його пропозицію розділити з ним тістечко і чорний-пречорний чай – відмовилася. Так само Фаїна відмовилася від танку з ним в офіцерському клубі, хоча Михайло Сергійович прекрасно танцював після ленінградської вечірньої школи танців при будинку офіцерів ще з 1941 року і ну дуже хотів продемонструвати їй це своє вміння. Був лише один вечір поміж ними, коли вони залишились наодинці. Нічого не відбувалось вкрай інтимного, якщо не брати до уваги дуже відверту розмову і ті її долоні на його скронях… Однак. Фаїна Вікторівна не звикла впускати в своє життя сторонніх. Вона завжди встигала втекти до того моменту, коли все ставало аж занадто серйозно. Та й що може бути такого аж вкрай серйозного між сорокарічною дивачкою і здичавілим одинаком, «морським вовком»? І цього разу Фаїна собі не зрадила і вчинила так само, як завжди бувало в подібних ситуаціях: поспіхом зібралася і виселилася з готелю при військово-морській базі, навіть не попрощавшись зі своїм капітаном.

Однак, Михайло Сергійович був не з тих, що відступають, і зателефонував на її київський номер відразу ж по тому, як журналістка повернулася до Києва.

– Вітаю, Фаїно.

– Це ви..?

– Мені приємно, що ви пізнали мій голос…

А потім почався період довгого осадного положення… Котрий тривав вже ось як без малого три місяці і два тижні… Три ліщини для Попелюшки. Рівно три горішка. Перший був її народження, другий – те доленосне інтерв’ю з Михайлом. Чи буде третій?..

* * *

Тож Фаїна в тонкому пеньюарі мчить відчиняти двері і, немов та горлиця, заламує свої тонкі зап’ястки на ходу. З вікна їй світить вагітний місяць і байдуже, що він не розродиться.

За дверима стояла старенька сусідка з однокімнатної квартирки навпроти з домашнім наполеоном в тремтячих, поцяткованих пігментними плямами натруджених руках. Фаїна вимучила посмішку на своєму обличчі, ледь стримуючи сльози: «Дякую, Іраїдо Леонтієвно. Дуже приємно… Зайдете до мене на чай? Ні? Вже пізно? Тоді завтра, гаразд?» А коли зачинила за тією двері, таки розплакалася: «Яка я дурепа… Ну ось навіщо? Навіщо зараз мені чекати на того, хто просто вбиває свої самотні темні вечори на краю землі розмовами зі мною?.. Нічого не можливо, а те що можливо, ось воно, Фаїно, перед тобою». І жінка взяла черговий бокал з картонної коробки, наповнила його по вінця смертельно льодяним шипучим окропом з морозилки, своїм персональним трунком того вечора, і випила залпом. І так само третій полетів на паркет і з дзенькотом розбився. Кіт, вже здогадуючись, чим закінчиться знайомство з черговим новеньким бокалом, навіть не виліз з-під ліжка, лише нявкнув, ніби констатуючи дії хазяйки. Не схвалюючи і не засуджуючи. Просто нагадуючи про себе.

Фаїна зняла з себе тонкий пеньюар з довгими мереживними рукавами – новинку київського будинку моделей і голою сіла за мамине трюмо на маленьку табуретку. Звільнила від шпильок, а потім розплела свої довгі, помережані легкою сивиною, коси. Розпустила хвилясте волосся і спостерігала, як воно ворушиться на тілі від її подиху, немов змії повзають по грудях. Довго сиділа і дивилась на себе в дзеркало. Високі вперті скули, дві вуглини очей, тонкі, вольові вуста. Хотіла було дістати ще один бокал з подарункової коробки, однак тут все ж таки нагодився її кіт з-під ліжка і почав муркотіти, заплітаючи своєю невидимою силою її литки, немов просив цього не робити. Фаїна погладила сіру м’яку шерсть його хвоста: «Добре, котику, не буду більше бити посуд. Обіцяю…». Потім витерла сльози зі щік і поставила лікті на трюмо, впритул наблизившись до свого зображення в дзеркалі: «Я, кіт і місяць в повені. Ось така, значить, компанія в мене на моє сорокаріччя..?». Потім, ніби підкоряючись якимось невідомим раніше їй бажанням, дістала з шухляди ножиці і почала коротко обрізати своїх чорних змій. Пасма одне за одним падали на кота, і той злякано нявкнув і знову прошмигнув під ліжко.

Підготовка

Всередині літа, коли високе начальство в кабінетах з червоного дерева і вождями в позолочених рамках на стінах вже розробляло плани щодо залучення радянських сил та засобів на іншому континенті світу і в усю готувалось до цих дій, навчання, перевірки та інші приготування на Б-130 почастішали.

І ось, якраз в ніч з четвертого на п’яте липня, коли Фаїні Вікторівні ось-ось мало стукнути сорок, на субмарині Північного флоту раптово почалися навчання. В 4:32 ранку Михайла Сергійовича розбудив захеканий посильний і рівно о 5:10 кап-три відмічав вахтовий, як офіцера, що прибув на підводний човен.

Коли розпочалася навчальна бойова тривога, вони вийшли в Біле море і дрейфували в районі очікування поблизу Чорного мису.

Михайлу ніколи було присісти за гарячковим контролем життєдіяльності всіх агрегатів їхньої субмарини. А думки всі були звісно не про це. Нарешті, пізно ввечері п’ятого липня, після вечері з вищими офіцерами в кают-компанії, він підсів до командира другої БЧ, у котрого дружина працювала в Союзпєчаті міста Сєвєродвінськ (себто в тій самій структурі, де й Фаїна) і непомітно прошепотів: «Що з моїм проханням? Встигли?». «Сергійовичу, які квіти? У нас на носі по всім чуткам має щось таке початись, що аж думати страшно…» – набрав повні груди повітря і на одному диханні видихнув Володимир Дмитрович. «Так що, вийшло чи ні?» – прижмуривши очі, сухо запитав кап-три, котрий у душі вже розумів, до чого хилить його побратим, і починав дуже злитися. «Ні, – зізнався Дмитрович. – Думав вранці попросити жінку… Бач як виходить. Тепер навіть сам не знаю, коли її побачу. Така доля флотська».

Раптово прозвучав сигнал про занурення. І всі п’ятнадцять офіцерів, як один, синхронно встали, немов пловці аналогічної спортивної дисципліни, і дуже швидко почали залишати кают-компанію, аби розійтись по своїм відсікам. Таня почула по гучномовцю:

– По місцях стояти, до занурення готовсь!

– Перший відсік до занурення готов!

– Четвертий відсік до занурення готов!..

– Задраяти верхній рубочний люк! – зкомандував Шумков і відразу почув у відповідь:

– Верхній рубочний задраяно, зауважень немає.

– Занурення 40 метрів, з деферентом 5 градусів на ніс.

– Є погрузитися 40 метрів з деферентом 5 градусів на ніс, – відповів лоцман і за п’ять хвилин доповів по завершенню занурення: – Є глибина 40 метрів деферент 0 градусів.

– Оглянути відсіки! – скомандував капітан.

– Другий відсік зауважень немає.

– Третій відсік зауважень немає…

– Акустик! Прослухати горизонт.

– Прийняв прослухати горизонт! – відказав молодий випускник музичного училища, котрий нещодавно потрапив на корабель і відразу ж нагодився зі своїм ідеальним слухом. – По пеленгу 115 градусів шум гвинтів бойового надводного корабля!

Було дано команду початку навчальної бойової тривоги. Їхня субмарина лягла на курс і попрямувала на перехоплення цілі.

Приблизно за двадцять хвилин вони наздогнали свою навчальну ціль, повністю стали на їхній курс і були готові торпедувати. Завдання було виконане. Незабаром надійшла команда «Відбій» і на Б-130 стало тихо…

* * *

В кают-компанії під час всієї цієї незрозумілої їй організованої навчальної тривоги залишилась лише Таня – «Хресна Матір» субмарини. Дівчина обережно потягнулася в фотокартці, після того як переконалася, що її ніхто не бачить. Потім трохи висунулась з рамки і подивилась на картину в формі ілюмінатора, де було зображено їхні човни в нічних водах океану, і хитро підморгнула зорі:

– Ні, ну ти бачиш? Вона таки зробила це, повинуючись невидимій силі. Тільки-но. Довго заливалась шампанським, била бокали, а потім, повинуючись невидимим силам, зробила те єдине божевільне, що врятує його. І нас разом взятих. Води ж прийняли її жертву?

– Аякже. Зачот, – по-діловому відказала Хресній Матері найяскравіша зоря.

– І де вони? Ходять?

– Та де…! Такі довгі і цупкі, ледь не стриножили лопаті основного гвинта та валової лінії і нас не потопили. Має сильну енергетику в собі. Зараз, стривай.

За цими словами зоря зникла з небосхилу на картині і пірнула в темні води. Таня з цікавістю спостерігала, як її яскраве світло підсвічує днище їхньої субмарини. Потім ранкова зоря виринула з якимось невагомим мокрим клубком і перелетіла до Хресної в світлину:

– На, тримай. Заплети їх в коси і нехай будуть у тебе. Це наш оберіг віднині. Заховаєш?

– Звісно, – з радістю проказала Таня і почала обережно сплітати в дві тугі коси чорних, ледь помережаних сивиною змій.

«Як завжди…»

Поки Фаїна обрізала свої довгі коси і цим самим рятувала свого Проліска, поки він, себто кап-три Михайло Сергійович, переживав за квіти, котрі так і не потрапили до рук його коханої в день її ювілею, на іншому кінці світу, але в усе тій же неосяжній ні серцем, ні розумом країні Рад… Біля вікна, на своїй Ніколіній Горі, стояла жінка. Так, і вона також своєю поетичною натурою відчувала ту енергію припливів і відпливів. Ту саму, що керувала діями Фаїни, допоки вона відтинала собі волосся, відхрещувалась від своїх змій, що були з нею із самого дитинства. Ту саму, що примушувала Михайла Сергійовича безповоротно вирішувати питання з букетом Фаїні, допоки його підводний човен, згідно бойовій тривозі, пеленгував корабель-супротивник…

Однак, ця п’ятидесятидев’ятирічна панянка, вже не тішила себе думкою про можливість нового щастя. Вона була занадто мудрою для цього. Та й діти…

А ось у чоловіка цієї жінки, що був на десять років молодшим за неї, була нова коханка. Наталя Петрівна це відчувала нутром безпомилково, стовідсотково. Чи вона переживала? Ні. Вона вже звикла. Сергій Володимирович не шукав собі нового кохання. Натомість він шукав пригод на свою дупу. І ті коханки, більшого і меншого калібру (але, зазвичай, меншого, бо на Михалкова, позаяк і автора державного гімну, що було ледь не єдиною його заслугою, жінки з великої літери не велися), з’являлись постійно. Сергій Володимирович відверто нудився. Нудився на Ніколіній Горі, де не існувало всієї тієї, такої принадної для нього мішури столиці. Нудився з жінкою, котра воліла жити в селі, ростити на своїх грядках різну городину і навіть самотужки випікати хліб, не те що ткати постільну білизну… Нудився з непростою, неоднозначною жінкою, котра після порання на городі пила шампанське, а йому б горілку і пісні угарні, п’яні, і щоб груди чиїсь великі (а головне – молоді, пружні) мацати, нюхати чийсь плебейський піт, ледь прикритий «Красной Москвой»[19], як дешевою вуалькою, зривати з нових тілес труси і дешеві хабешні колготи… Він саме такого хотів і жадав. Головне, аби потім повертатись в такий пригожий та інтелігентський затишний дім. Повністю зітканий по атомах, по молекулах нею, Наталею Петрівною. Повертатися до неї, дружини-інтелігентки, поліглотки, поетеси і просто красуні, котру він ненавидів і поважав водночас. До тієї, що народила йому двох синів і ті вже виросли. А тепер що ж… Безповоротність часу. Та й раніше, якщо відразу чогось не було, то тепер й поготів… нічого не буде. І Кончаловська знала це.

Наталя Петрівна, загадково всміхаючись, дивилась на великого, жовтого, немов вагітного, місяця. Ні, в неї, як у Фаїни, не виникало запитання, чи місяць може бути аж таким вагітним у своїй повні. Бо Наталя Петрівна росла в середовищі давньогрецьких міфів, французької літератури і батьківської художницької містики. Бо Наталя Петрівна була лабільною і трансформаційною завжди і повсякчас і не задавала собі дурних запитань, на котрі не могла, або не хотіла знати відповіді… Так тривало дуже довго. Майже цілу вічність. Ця гра в піддавання і прийняття, що завжди закінчувалася неприйняттям. Цілковитим і повним нерозумінням. Непорозуміння в квадраті, в кубі – ось на що перетворився з часом її шлюб. Але вона стоїчно цього не помічала. Не задавала собі дурних запитань.

Тож, Наталя Петрівна просто дивилась на того місяця і творила свій черговий шедевр. Свій вірш. Який, звісна річ, треба стишити, стриножити… не зробити ані популярним, ані вагомим. Бо всі лаври мають бути у нього, її чоловіка, відомого державного діяча, публічної особистості і на сам кінець – відомого дитячого письменника, Сергія Володимировича Михалкова.

Дописавши, вона втомлено і трохи зневажливо, майже іронічно, поклала на стіл олівець і, навіть не поглянувши на написане, пішла до сімейного вогнища. Роботи, як завжди, в неї вистачало.

Нещодавно Наталя Петрівна повернулась з Академмістечка. Там вона співала пісень Едіт Піаф і захоплено декламувала її вірші. Жила. Існувала. А втім, все як завжди… А потім всі гроші, зібрані за концерт, передала в Фонд Миру. Її чоловік, Сергій Володимирович, як завжди був не дуже радий поверненню дружини. Хорохорився, усміхався награно, але нудився, зітхав і ледь стримував своє роздратування. «Нова коханка, – подумки констатувала Наталя Петрівна. – Все як завжди…». І за сим їй стало навіть шкода. Шкода його, такого нещасного, невдоволеного. Але не себе. Бо напровесні вже треба було висаджувати петрушку і редиску. Та й вулик потребував особливого нагляду. Життя тривало.

Наталі Петрівні ще вдавалось себе примусити функціонувати між Москвою і Ніколіною Горою. Ще вести світське життя. Статус вимагав. Статус Михалкова. Хоча вона знала, ще кілька років – і ніхто і ніщо не втримає її в задушливих обіймах Білокам’яної. Її, онучку спадкового донського козака, що звикла до сибірських просторів. Її, вільну зсередини… Та й сини. Сини вже стали дорослими і її не потребують як раніше…

* * *

Двадцятидев’ятирічний Андрон з літа шістдесят першого вдома бував лише наїздами. Активно велися зйомки «Іванового дитинства», сценарій котрого написав разом з братом. Увесь час пропадав зі знімальною групою. А коли й приїжджав обійняти матір, то всі їхні розмови велися про цей фільм. Тому Кончаловська вже знала, що романтична поїздка Андрона з Ай-Петрі до Ялти з першою дружиною Іриною, коли у вантажівки відмовили гальма, однак закохані навіть цього не помітили, любуючись в кузові, увійшла до цього фільму. І та сцена з хлопчиком і дівчинкою в кузові, вщент наповненому яблуками, – то його оммаж першому коханню і вже колишній дружині… Хіба що без відмови гальм, як то вийшло між вісімнадцятирічним студентом ВГІКу Андроном і ще більш юною балериною. Що ж… Вони залишились друзями. Ірина навіть разом з ним знялась в «Івановому дитинстві». А відтак, хоча через Андрона і не стала примою балету, увійшла в історію зафільмованою матір’ю юного розвідника Івана Бондарева.

З Іриною в Наталі чудові стосунки. Вона завжди підтримувала і підтримуватиме синів. І будь-яке їхнє рішення знаходить відгук в її материнському серці, як і має бути.

І саме з матір’ю, а не Михалковим, Андрон на кухні їхнього будинку на Ніколіній Горі однієї літньої ночі радився щодо цього фільму.

– Мамо, я не знаю, чи це взагалі гарна ідея, братися за цей недоробок після директиви гендиректора «Мосфільму». Він там так і зазначив, її в кулуарах цитують на пам’ять, як вирок: «Всі подальші роботи по фільму припинити в зв’язку з тим, що матеріали, відзняті в експедиції, визнано незадовільними, а їхнє подальше використання неможливим». Абалов[21] ходить по коридорам студії, як побитий собака. Його усунено з усіх проєктів. А мене тепер, як підставного, кинули на цей сценарій. Це ж перший мій фільм!.. А я ж не зможу… ну, не зможу в угоду лінії партії зробити оптимістичний фінал. Я так само буду гнути лінію…

– Андроне, – перебила сина Кончаловська. – роби так фільм, як тобі підказує серце. Не зважай. Якщо і твій заріжуть – не біда. Головне – ніколи не зраджуй собі, своєму серцю.

– Це не про мене, – підтвердив молодий режисер.

– Отож. А батько підключиться якщо що, – хитро посміхнулась мама. – Тобі ще пирога покласти? Гарний вдався з ріпчастою ялтинською… М’ясо таке солоденьке… Тобі подобається, синку?

– Мамо… Твої пироги з печі – то витвір мистецтва! Куди так гравюрам Дюрера до них! – Андрон смачно вкусив паруюче тісто м’ясного маминого шедевру і від задоволення примружився. – О, до речі, я їх хочу використати в фільмі.

– Мої пироги? – не зрозуміла тоді Кончаловська.

– Та нє. Гравюри Дюрера. Як протиставлення фашизму і невігластва і величної старогерманської культури. Розумієш? Адже не можна нівелювати того факту, що Германія – це не лише нацизм.

– В такому разі тобі точно знадобиться допомога батька, – розсміялась Кончаловська. – Бо зарублять, синку, тебе, як і твого попередника.

– Ні, ну чому? – не здавався Андрон. – Адже Папава написав сценарій з оптимістичним фіналом. В дусі часу.

– В угоду лінії… – підморгнула мама.

– Ага. Адже якщо в повісті Боголюбова Іван гине, то в новому сценарії лейтенант Гальцев, той, до котрого привели Івана після затримання радянськими солдатами, вже після війни випадково зустрічає того в поїзді з вагітною дружиною і урочисто виголошує: «Нехай буде благословенний мир!». І весь цей оптимізм Боголюбов, що по своїй же повісті переписав сценарій і повернув все назад, як було, рубає під кінець. Ти чула цю історію?

– Синку… Я не обізнана з вашою режисерською кухнею аж так детально. Більше тямлю в своїй, – усміхнулась і стенула плечима Кончаловська. – Тобі ще пирога?

– Так, звісно. Я можу і весь його з’їсти! І зараз розповім тобі про режисерську кухню, аби ти все-все знала, мамо… – Андрон відтяв чималий кусень маминого пирога, смачно пережував м’ясо, витер серветкою вуста і почав розповідати. – Так ось, Володя Богомолов в п’ятдесят сьомому пише свою повість «Іван» про юного розвідника. Та набуває неабиякого резонансу. Її перекладають багатьма мовами. І все б нічого, лише фінал драматичний, та й сама повість… М’яко кажучи не прославляє радянські війська в період перших двох років, а викриває, як все було. Повне фіаско нашої армії. Приблизно в той же час кінодраматург Папава береться переробити повість і зробити з неї цукерку. Героїня Орлової в «Зустрічі на Ельбі» нервово курить сигарети, порівняно з життєстверджуючою долею юного розвідника Івана. Хепі-енд. Однак невдовзі в «Комсомольській правді» була опублікована стаття про юних розвідників, які допомагали армії на Дніпрі в 1941 році. Вона закінчувалася словами: «Відгукніться, юні герої!». Богомолов, сам колишній розвідник, зателефонував до редакції газети і дізнався, що ніхто не відгукнувся: всі загинули. Тоді за його участю був написаний новий варіант сценарію з оригінальним кінцем. Себто – смертю Івана. Сценарій ніби переписали згідно початковому задуму автора. Власне, як я кажу, сам Боголюбов його і написав. А ось Абалова зарубили… А чому тоді не сценарій? Я не розумію, навіщо було витрачати державні кошти. Ти уявляєш, які затрати по відзнятим попередньо матеріалам було списано до збитків?