Читать книгу Світлина Хресної Матері - Галина Горицька - Страница 7

«Ну що ж… Ось воно. Почалось. Її очі… То які будуть оперативні заходи, кап-три?» – з гучними поштовхами серця десь в скронях гарячково думав Михайло Сергійович, аналізуючи свої відчуття до Фаїни Вікторівни, поки пив настоянку з пахучого чебрецю і лимонника. Ніч заглядала у вікно кухні його самотньої квартири в офіцерському ДОСі[13]. Тут було затишно і тепло від паруючого в кастрюльці трав’яного збору (командир БЧ виключно так заварював той задля використання як всередину, так і ззовні) та фікусу. Цього небораку Михайло Сергійович таскав за собою з бази на базу, з однієї дислокації на іншу, з одного військового містечка, що було розбито невідомо де, посередині вічної мерзлоти або спустошливих пісків, до іншого. По всім безкраїм просторам Радянського Союзу. І єдине, чого не вистачало до тієї всієї ідилії – так це жінки. Гарної, ймовірно – вірної, з усіх сторін такої, що б йому підходила. І ще… була в цьому всьому навіть не одна заковика, а цілих дві. По-перше, важко було знайти жінку, яка б погодилась разом з його фікусом кочувати з місця на місце (а варіант залишати потенційну дружину за місцем прописки, себто на півроку і більше, ним не розглядався). По-друге, його ні від кого не гребло. Так, саме так, Михайло Сергійович використовував саме цей кострубатий термін. Його не гребло від жодної жінки до сьогодні. Не торкало, не тіпало, не радувало, не тішило, не теліпало серденько всередині сильних грудей «кап три ер», себто капітана третього рангу по-цивільному. І тут раптом вона. «До баротравми підранила. Добре, що хоч не вбила…» – плутаючи морську і мисливську термінологію, гарячково подумав про себе чоловік, що вже ось як пів доби нагадував кошеня, а не «морського вовка», котрим він був до того без малого тридцять вісім років.

З вікна відкривався вид на той самий готель при військовій частині Сєвєродвінська, де наразі мешкала журналістка, і наш капітан раз у раз підходив до нього, аби поглянути на той будинок. Близькість квартирування Фаїни Вікторівни надзвичайно потужно розбурхувала течію крові по його великому і малому колам кровообігу разом взятим. У Михайла взагалі під кінець їхнього вранішнього інтерв’ю виникло непереборне бажання попросити її світлину, однак, шляхом неймовірних внутрішніх зусиль, він стримався: «Подумає, що я псих якийсь».

А тепер капітан шкодував і гарячково думав, де б роздобути ту фотографію. Його осяйнуло: «Ну звісно! Наш помічник коменданта…» І він тут же набрав товариша з бюро пропусків: «Іванич, а принеси-но мені паспорт нашої гості, ти ж пропуск їй зробив на корабель?». «Щось пішло не по плану?» – почув у відповідь схвильований голос товариша. «Ні, просто хочу ознайомитись. Можна?». «Щось придумаємо. До ранку терпить?» – пробурчав Іванич, котрий вже, мабуть, солодко спав в обіймах непристойно молодої дружини, коли йому зателефонував командир п’ятої БЧ. «Краще зараз», – сталевим голосом відповів Михайло Сергійович. «Наказуєш мені? – лукаво в слухавку проспівав Іванич. Однак потім відразу додав: – Чекай, зараз».

«Лемкиня і начальник Колими»

Помічник коменданта Біломорської військово-морської бази Північного флоту був вже немолодим, п’ятидесятитрьохрічним, колишнім начальником одного з безлічі виправно-трудових лагерів на Колимі, а до того – смершівцем. Однак, що не характерно, досить незкурвленим. На ім’я його ніхто не звав, лише – Іванич. Він сам попросив його так називати, хоча хлопці спочатку ніяковіли від такої фамільярності щодо людини, що вела картотеку у бюро пропусків на різні військові об’єкти бази, тобто займала чільну ланку цепного канату їхньої злагодженої системи ВМФ. Адже збір і контроль над інформацією про військових і навіть цивільних осіб на базі вівся Іваничем педантично і точно.

З Іваничем, котрого побоювались інші моряки, Михайло Сергійович зійшовся відразу. У них було багато чого спільного. По-перше, той був його сусідом в ДОСі. По-друге, хоча Іванич і не був родом зі столиці УРСР, як Михайло, а походив з якогось глухого волинського села, інших земляків у командира п’ятої БЧ на базі не було. І найголовніше: після фатальної для кар’єри спецназівця-енкаведиста помилки, коли Іванич ще в сорок другому напився через розстріл першої дружини і провалив операцію, чоловік взагалі не вживав. І ось це стало вирішальним фактором: з Михайла Сергійовича трав’яний збір, з Іванича – розповіді про оперативні заходи контррозвідувальної діяльності щодо пошуку фашистських диверсантів та їхніх спільників на території Західної України.

Ще з самого початку їхнього квартирування в Сєвєродвінську, з осені 1960-го, помічник коменданта за тонізуючим збором трав з лимонником і м’ятою повідав свою печальну історію.

Іваничу ледь перевалило за тридцять, коли його кохану ластівку, чарівну дівчинку, його смереку лемківського роду з синіми-пресиніми, немов волошки, очима розстріляли такі ж самі енкаведисти, яким був він сам, в тюрмі на Лонцького. Взяли її за статтею 54 Карного кодексу УРСР[14], а ліквідували згідно меркулівського[15] наказу № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.

Цифри… Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор. Адже не так страшно у звіті Філліпову було написати, що, хоча згідно з «Планом евакуації» депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч заарештованих (для цього начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов особисто виділив наказом 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6800 в’язнів), евакуювали лише 1822 арештантів. Дочищали те, чого не зробила єжовщина. Одним більше, одним менше… І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащів Сибіру, аж на Колиму? Всіх цих євреїв, лемків, просвітян, народників в смішних недолугих вишиванках і просто… людисьок. Одиничок. А земля всіх прийме. Як ноликів.

Іванича при всій цій вакханалії тоді у Львові не було. В СМЕРШі операція тривала за операцією в пекельні часи війни.

– Залишилась дочка, Таня, – потягуючи збір холоднокровно мовив Іванич, після розповіді про те, як став вдівцем.

– Ух, – видихнув Михайло. – Мені шкода, Іваничу. Не знав… А за що?

– Бо була лемкинею. І батько її з львівської Просвіти…

– І за це..?

– Слухай. Тривала війна. Спецслужби не встигали зі своєю перлюстрацією[16], з усим тим лайном… А там листи на лемківській. Хіба розбереш, що там в них написано? Львів тоді тільки звільнили від фашистських окупантів. Ріки крові просвітників та інших інакомислячих, іноземців, неугодних текли тоді по його бруківці…

– І як ти після цього… кхм… служив? – Михайло Сергійович зковтнув.

– Отож. Потім я, звісно, і накосячив на одній із операцій. Бо був напідпитку. Мав ліквідувати, а не зумів. Почув від об’єкта гуцульську говірку… Почав ставити собі непотрібні запитання щодо доцільності… А чи не помилились, як з моєю жінкою там, зверху? Чи, бува, нічого не переплутали? Запитання, котрі були зайві, взагалі не в моїй компетенції, адже існував чіткий наказ і інструкція… Отак мене і розжалували. А невдовзі відправили начальником одного з виправно-трудових лагерів на Колиму. Проколовся по повній.

– Шкодуєш? – Михайло долив в маленьку китайську піалку, розписану анютиними о́чками, трохи настоянки Іваничу.

– Ні. Я б не зміг вже більше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своїй спеціальності, – поправив себе тоді Іванич. – Після смерті моєї душі, моєї лемкині. Знаєш… а допоки вона була живою, зі мною… ми ж так сварилися!.. А потім мене просто не стало на багато років. То добре, що мене звільнили і відправили на Колиму. Я там ніби сам з урками відбував, а не вони в мене. Я так корив себе…

– За що?

– Що не вберіг. Що мене не було поруч. А пізніше – що дочку, Таню, не забрав з собою, а віддав на виховання діду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина. Це тільки в дурних нема ні страху, ні шкодувань, – Іванич відсьорбнув настоянки і погладив обережно узор з випуклих анютиних о́чок на піалці. – А знаєш, мені віддали на Лонцького її особисті речі. Перед розстрілом вона вишивала анютині о́чки гладдю. Це були її улюблені квіти.

Це була їхня перша відверта розмова. До дрижаків. А потім були ще і ще… І, поки ці двоє гаяли безмежно довгі вечори поблизу Північного кола, ті розмови ставали все більш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповідати про навики та вміння офіцерів-одинаків СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистої зброї, а саме пістолетів та револьверів під час пошукової діяльності. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу – ніде було сховати під одягом, немов брудну совість.

* * *

У вікні на третьому поверсі готелю горіло світло. Михайло знав, що в будівлі навпроти перебуває наразі тільки вона, Фаїна Вікторівна, а значить, то вона досі не спить.

Інших гостей в готелі не було. З кінця минулого року в них гостей на базі взагалі не було. А самі визначні, високе начальство з інспекцією, тут квартирувалися ще наприкінці жовтня 1960 року. Тоді як раз тривали навчання «Корал» і їхня підводка двічі успішно здійснила постріл торпедою Т-5 з ядерною боєголовкою поблизу архіпелагу Нова Земля в Баренцевому морі.

Саме тоді тут з’явились товстопузі і пихаті столичні штабні з лискучими чорними портфелями. Щулились мерзлякувато від пронизливого далекосхідного вітру. Розслаблялись лише в клубі, в котрому з нагоди приїзду високого начальства щовечора крутили фільми і влаштовували танці, та в своєму готелі. Тієї осені всі готельні вікна мерехтіли світлом люстр і торшерів, а за фіранками їхніх номерів постійно сновигали туди-сюди вальяжні, немов набиті ватою іграшкові фігури. Тоді за тими вікнами можна було спостерігати з ДОСа, немов за кіноекраном. Відслідковувати їхні пересування, робити висновки.

Михайло тоді напевне вже знав, що в одного з офіцерів організаційно-планового відділу штабу Північного флоту, прізвище якого вже давно вивітрилось з його голови, простатит – він щопівгодини ходив до туалету, а потім лягав в ліжко, вимикав світло і знову все повторювалось з лякаючою регулярністю приреченості.

Інший, котрий відповідав за контроль застосування спецзброї на підводних човнах, вічно ходив туди-сюди і чухав своє чимале барильце. Регулярно підходив до холодильника і діставав звідти пляшку за пляшкою. Кап-три здогадувався, що то було пиво.

Інший, Рассохо Анатолій Іванович, заступник керівника їхніх навчань, щопівгодини від опівночі підходив до свого вікна, привідчиняв щільно зашторені портьєри, і тонкий дим цигарки починав витись в сизе, сіріюче сходом сонця на горизонті небо. Михайло Сергійович знав, що він усю ніч пише документи, робить якісь звіти. Працює. І той знав, напевно відчував якимось шостим чуттям, що за ним спостерігають. Однак, звісно, командира п’ятої БЧ не бачив, не міг бачити, бо той дивився на його вікно зі своєї нічної темряви з повністю вимкненим світлом. І якби не здатність кап-три бачити в суцільній темряві, то, можна було б припустити, що він чогось не зауважує. Однак, Михайло Сергійович вмів як помічати все, так і аналізувати.

Рассохо, на відміну від інших штабних, йому подобався. Перший замкомандуючого Північним флотом був різким і напористим, мав рівну поставу і був відомим фахівцем з океанографії та гідрографії. Рассохо не був підводником, але встиг покомандувати багатьма надводними кораблями і був відомим фахівцем з корабельної артилерії. А ще мав репутацію нестандартного прихильника багатьох цікавих флотських починань: якщо на флоті з’являлася якась нова і передова ідея, то зазвичай за нею стояв Рассохо. Він прославився тим, що організовував і керував проведенням перших морських караванів через кригу, що закривала підходи до північних володінь СРСР, з Мурманська в Тихий океан. Такі каравани були надзвичайно ризикованою справою, і з появою атомних криголамів Рассохо став першопрохідцем в проводці караванів торгових суден і військових кораблів, включаючи підводні човни, з Північного флоту на Тихоокеанський. А ще він писав вірші і навіть двічі був лауреатом Державної премії СРСР за свої книжки. «Цікаво, а я б міг присвятити Фаїні вірша?» – подумав «морський вовк», його думки наразі зводилися до одного – свого кохання, коли в двері його квартири тихо постукали.

Михайло Сергійович ненадовго відволікся від об’єкту своїх почуттів. Іванич стояв в дверному отворі з тонкою сірою текою в руках. «На Фаїну», – зрозумів Михайло.

– Заходьте, Івановичу, – ґречно запросив кап-три сонного помічника коменданта.

– Ні. Давайте вже завтра ви мені поясните, навіщо вам здалась справа цієї благонадійної і нічим особливим не примітної журналістки. Вона абсолютно надійна, хіба ви не розумієте? Чи ця підозрілість викликана особистим інтересом?

– Ну ось ви й самі дали відповідь на своє запитання, – підтвердив Михайло Сергійович.

Іванич, котрий зазвичай не виказував емоцій, злегка підняв брови, однак капітан зауважив цей легкий порух.

– Не спостерігав раніше за тобою такої гарячковості. Взагалі такого… – Іванич не міг підібрати слово.

– Я й сам не спостерігав за собою такого, – роздратовано від власних же емоцій і тому сухо зауважив капітан.

– Ладно, тримай, – Іванич тицьнув до рук кап-три тонку сіру картонну теку. – Сам був колись таким. Ще з першою дружиною…

– Щиро дякую. Там же нема нічого такого?..

– Абсолютна нецікава біографія, – запевнив помічник коменданта і втомлено знизав плечима. – Та й вона старша за тебе на два роки. Це так, для загальної інформації.

– Буває, – усміхнувся капітан і хотів додати: – А твоїй дружині скільки років? – Однак вчасно прикусив язика.

– Що ж, ну якщо так… – сонний Іванич знову знизав плечима і повернувся до виходу. Потім таки не витримав: – Нє, ти серйозно? Аж настільки?

– До баротравм.

* * *

Михайло розпрощався з товаришем, потім сів на дивані і з хвилюванням почав роздивлятись чорно-білу світлину журналістки, котру було зроблено на пропуск до бази. Її портрет. З того на капітана в упор дивились добрі променисті очі, а вперті вилиці і трохи набурмосені брови вказували на надійність і чесність. «Я буду захищати тебе», – раптом промайнуло в голові Михайла і він вперто стис зі щелепи. Потім розкрив сірий папірець, помережаний друкарським чорнилом.

Дата народження – 5 липня 1922 року. Київ. Закінчила київський університет імені Шевченка екстерном в 1950 році. «Чому так пізно? А, ну да… Війна…» Ніколи не була одружена. «Хм, ніколи?..» Батьки померли. Живе з котом. Статті… Багато статей. «Купається в роботі і нею ж закусує на десерт. Будемо ламати згубні звички», – рішуче подумав кап-три. Не палить, не п’є. За кордон не виїжджала. «Сухо, коротко, по ділу. Мені підходить, – констатував кап-три. – То значить, кажеш, з чоловіком по телефону будеш теревенити всю ніч, моя дівчинко?». Михайло підійшов до вікна і подивився на освітлене готельне вікно. В ньому на підвіконні сиділа тонка поетична жіноча фігура і заплетала собі косу, немов Альонушка з картини Васнєцова в Третьяковці.

Михайло гарячково потер вилиці: «Піти до неї? Привітати із запізненням, адже тиждень тому було Восьме березня. Точно! З цукерками і трав’яною настоянкою і зізнатись, що я її кохаю. Ні, з цукерками і коньяком. Який ідіот тащить коханій трав’яну настоянку, вона ж не Іванич? Хоча ні… Я ж читав ОС[17], вона не вживає. Та й як я отак завалюсь до неї зі своїми почуттями? Дурень. Повний телепень…»

Він ще кілька разів пройшовся туди-сюди по вітальні своєї квартири офіцерського ДОСу і вирішив натомість піти в кают-компанію порадитись з жінкою, котру до сьогодні вважав своїм єдиним коханням на все життя.

* * *

Зазвичай тут грали в шахи. Ну, окрім вечерь у вибірковій компанії офіцерів і командирів БЧ, звісно. Михайло подумки сам до себе усміхнувся. В кают-компанії він почувався так спокійно, немов в батьківській квартирі на Подолі, в котрій не був ще з п’ятдесят дев’ятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згідно в флотськими правилами, було змінено на аналогічну з пропискою їхньої субмарини. Себто – Сєвєродвінськ.

Михайло подивився на круглу картину і довго роздивлявся палаючі в суцільній темряві північної ночі зорі і зітхнув. На серці було неспокійно, але як же хороше!.. Він підійшов впритул до світлини «Хресної Матері» і вперіщився очима в два бурштинових провалля очей померлої дівчини, котрі, взагалі-то, були зовсім не карими, ні… Однак, такими видавались морському офіцеру. А ми ж завжди бачимо те, що хочемо бачити, еге ж?

За якийсь час непорушності і дивовижності цього моменту Михайлу здалось, що «Хресна Матір» усміхається тільки йому і нікому більше… Слідкує за ним своїми бурштиновими зіницями.

– Ти вибачиш мене, Таньо? Я закохався в живу жінку з плоті і крові. Думав: ніколи – і ось, на тобі…

– А як же я? – кокетливо підморгнула йому дочка головного конструктора зі світлини.

– А ти назавжди залишишся в моєму серці. Справді…

Таня потягнулась так, що всі кісточки хруснули в її мертвому тілі і легко зійшла зі світлини. Доторкнулась напівпрозорими тонкими пальцями рук до лампи, левітуючи в повітрі, а потім обережно опустилась біля капітана, так і не торкаючись пальчиками босих ніг підлоги кают-компанії. Поділ її крепдешинової сукні кольору ранкової зорі розвівався, немов від легкого вітерцю її останньої весни п’ятдесят дев’ятого, коли Тані не стало:

– От ви, чоловіки, всі такі, – продовжувала дражнитись дівчина. – Наобіцяєте сім мішків гречаної вовни й прикусите язика.

– Таньо…

Дівчина зітхнула і враз посерйознішала:

– Та я що? Я нічого… Та й, Михайле Сергійовичу, я ж вже мертва, і ваша обіцянка померти разом зі мною нездійсненна… Потанцюєте зі мною? – раптом весело проказала дівчина і, не чекаючи його відповіді, взяла офіцера в свої міцні потойбічні обійми, і вони разом закружляли в вальсі по лінолеуму кают-компанії, допоки зорі за ілюмінатором картини почали розгоратися чимдуж з посиленням темряви цієї ночі.

Пройшло досить багато часу, допоки Михайло Сергійович, обіймаючи невидиму Таню, вправно кружляв сам по собі по підлозі кают-компанії. Вальс зі чотирьохамперного[18] електрофона з алюмінієвим шильдиком номер Р3–4ОМ грав одну й ту саму платівку безліч разів. Потім, нарешті, музика сама собою стихла. Таня ґречно отряхнула поділ своєї сукні, в котрій її поховали спекотного липневого місяця три роки тому, і відсторонилась від моряка.

– Дякую за танок, офіцере. Ви – жива людина. Прекрасна, однак жива, бридка мені… Зі своєю кров’ю і лімфою всередині тіла. – І офіра зіщулилась, немов їй було гидко з ним не те що танцювати, а навіть розмову вести. – А в нашій ситуації це непереборна обставина. Бо, позаяк, я тепер віддаю перевагу безкровним крилатим створінням. Тому, на превеликий жаль, я змушена Вам відмовити стати Вашою дружиною.

І «Хресна Матір» знову залетіла до фотокартки і зайняла на ній своє місце. Потім підморгнула зі стіни Михайлу:

– Але ви чуйна, хороша, хоча і волога людина. І все у вас з Фаїною буде гаразд. Я постараюсь все організувати якнайкращим чином. Я Вам обіцяю.

– Он як… – усміхнувся Михайло. – То Ви мені наказуєте завертати назад голоблі?

– Ну, виходить, що так, – пирснула від сміху офіра.

«Принаймні на сьогодні. На жаль, не впевнена, що надовго…» – потім подумала Таня, але цієї думки вирішила командиру п’ятої БЧ в голову не вкладати, як зробила зі своїми попередніми. І Таня знову стала непорушною дівчиною зі світлини, дочкою старшого конструктора Б-130 із застиглою назавжди посмішкою на незайманих дівочих вустах.

Михайло ще довго дивився на світлину «Хресної Матері» в надії ще щось почути від неї, однак вона мовчала.

За якийсь час кап-три зітхнув і знову перевів погляд до картини в круглій рамці, що емітувала ілюмінатор, з биркою номер 1201–59 в лівому кутку. Йому подумалось, що номеру немає на цьому кораблі, тільки його душа, і то не певно.

Чоловік сподівався на картині побачити як завжди сяючі зорі над водами Білого моря. Однак на ній, немов в справжньому ілюмінаторі, вже рясніла заграва ранкової зорі кольору тонких рожевих пелюсток сакури на воді предковічного світового океану і заразом – Таніної сукні. Михайлу навіть здалось, він бачить русалочий хвіст, що зникає в темній воді, немов на кіноекрані. Все жило, рухалось навколо нього. Все те, що раніше було мертвою непорушною матерією зі своїм порядковим номером, оживало і показувало моряку своє єство… Починався шістнадцятий березневий день тисяча дев’ятсот шістдесят другого року.

За сто дев’яносто дев’ять діб їхній підводний човен в складі 20-ої ескадри підводних човнів Північного флоту мав пройти з Баренцева в Саргасове море і назад.

Ядерні боєголовки були випробувані. Човен бездоганно укомплектований і надійний, немов фортеця, форпост, останній, найважливіший редут невидимої казкової країни… Лишень проблема з вентиляцією і теплообміном. Адже ці підводні човни конструювали для холоду і мороку північних водних потоків. Однак хто зважатиме на такі дрібниці, як сорокап’ятиградусна спека всередині субмарин під час їхньої зустрічі з теплою течією Гольфстрім?

Я до чого веду, шановні… Цифри… Шильдики… Пронумеровані артефакти. Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор.