Читать книгу Маріупольський процес - Галина Вдовиченко - Страница 11

Хлопці біля Вальки чомусь не трималися. Із нею загравали, жартували, спалахували блискавичні симпатії, Валька декому не відмовляла у взаємності, її возили в посадку, подалі від чужих очей… Але надовго біля неї ніхто не затримувався. Чоловіки тікали, зникали без попередження, танули у ранкових та вечірніх туманах без жодних пояснень. Незважаючи на безсумнівну привабливість Вальки, на її пухку нижню губу та міцненьку пропорційну фігуру, яку старші жінки проводжали на вулиці схвальними поглядами: ловка дівка!

Не в останню чергу причиною Вальчиної самотності могла бути її непереборна пристрасть до самореклами. Хоча, можливо, і навпаки. Можливо, ця її особливість розвинулася в результаті нетривких любовних зв’язків, що залишали гіркий післясмак-запитання «Чого він пішов?». Можливо, недолугі дофантазовані історії про неабияку власну сексуальну звабливість вона повторювала задля того, аби не втрачати віру у свою жіночу долю.

Історії були прості, брутальні й чуттєві. «Оце б тебе завалити зараз у посадці…» – далі йшло кілька відвертих подробиць, Валька повторювала їх, повернувшися з міста, з удаваним обуренням. «Ото нахаба, – пускала очі під лоба. – Випадковий зустрічний. Отак просто на зупинці й запропонував, прикинь!» Своїми сумнівними трофеями вона щедро ділилася з багатьма, у першу чергу з Ольгою, ще й у присутності Вітька й Сашка. Їхні палаючі вуха їй не заважали, навпаки. Хлопці, слухаючи, гиготіли, давали поради, що варто було відповісти черговому вуличному кавалеру.

«“У такі цицьки зануритися б своїм великим носом – а там хоч би й задихнутися, не шкода!” Як тобі зізнання?» – повідомляла Валька. – «Це хто таке казав?» – запитувала Ольга. – «Якесь одоробло у райцентрі, – підхоплювала Валька, – очі на мене вилупив, а тоді й видав».

Валька старша від Ольги на шість років. Стигла сливка у самому соку, перезріла дівка – за сільськими мірками, а життя розділити ні з ким, щойно хтось намалюється поруч, як, скориставшись її готовністю до змін, за кілька днів вже й дає задньої.

У Вальчиних переказах чоловіки виглядали сексуальними велетнями, які безсоромно озвучували свої невибагливі еротичні вигадки. «У черзі стою, – хвалилася вона, – чую шепіт: отак би взяв твою задницю двома руками й прилаштувався зі спини».

При Ользі ніхто такого Вальці не говорив, а може, вона просто не чула. Але вважала, що у такий нехитрий спосіб виявляло себе у Вальці безневинне бажання подобатися чоловікам. Сусідка нестримно вигадувала нові випадки з непристойними пропозиціями та двозначними натяками від знайомих і незнайомців. Нікому не роблячи зла, вона поринала у брутальні фантазії – свої чи чужі, вже не мало значення.

Подумки Ольга виправдовувала Вальку: та прагнула земного кохання, хотіла вийти заміж, народити дітей, а доля її розчаровувала повсякчас, проте не збивала з узятого курсу. Натомість прізвисько Валька-Самореклама ходило за нею, як тінь сонячного дня.

Одного дня Валька здивувала Ольгу – не так тим, що дала відкоша, і кому – Бучі! – як тим, що навіть не згадала про ту коротку розмову. Того дня Вітьок із Сашком спішили до старого «жигуля» біля воріт (це невдовзі у них з’явилися іномарки, «відтиснуті» у тих, хто не хотів воювати за ДНР). За кермом сидів незнайомець, Буча спостерігав із пасажирського місця у прочинене вікно, як Валька несе у фартусі торішні горіхи, наближається до сусідських воріт, береться за клямку хвіртки. Ольга чула з-за паркана Бучин голос, уривок грайливої, доволі безневинної фрази, і відповідь Вальки: «Якщо кожному давать, поламається кровать».

Валька нічого їй не розповіла про цю зустріч, хоча це було б у її стилі – додати кілька колоритних деталей до реального діалогу. Натомість, коли у розмові спливло ім’я Бучі, Валька цвиркнула вбік:

– Гидота!.. Чула, як він свою Жульку вбив?

Ольга чула. Весною до безпородної собаки Бучі занадилися довколишні кобелі. На город забігли, щось там потовкли. Буча від того впав у нерви, зачинив Жульку у сараї, а тих кавалерів різнокаліберних розігнав пострілами. Пси повтікали, але за кілька годин знову прибігли. Ось тоді Буча й оскаженів, запхав Жульку у мішок, заніс у бур’яни і привалив шлакоблоками. У заростях амброзії виріс помітний кам’яний терикон. Баба Галя зі свого городу бачила, як це узвишшя ще з годину рухалося – терпляча Жулька довго мучилася, перш ніж померти.

У Вальки Буча викликав огиду, чи не єдиний з усіх чоловіків навколо. Здоровий, нічогенької такої зовнішності чоловік, «не алкаш, не дебіл», чомусь саме він був їй настільки неприємний, що вона обминала його десятою дорогою.