Читать книгу Маріупольський процес - Галина Вдовиченко - Страница 5

Частина перша
2

Оглавление

На подвір’ї колишньої мехбригади, у мереживній тіні акацій лежав на землі солдат – головою на автопокришці. Йому юшила кров з носа і з вуха, півобличчя – суцільний багряний синець. Одне око сховалося під набряком, друге раз у раз туманилося безтямністю, тікало під лоба, викочуючись білим яблуком. Це страшенно лютило Бучу. «Дурочку мені тут включати? – гарикав він. – Я т-тобі покажу, дурочку включати!»

Око солдата поверталося на місце, очманіло плавало, намагаючись зосередитися на джерелі крику, на людях, що скупчилися над ним, зупинялося на чорному отворі автоматного ствола, який стрибав у руках горланя.

Решта мовчали, стояли півколом, серед них Вітьок. Командував допитом Буча, але його надривний запал поступово згасав. Натомився Бучаєв.

У захопленого на камуфляжі, на грудях, відбився слід рифленої підошви. Власник берця – швидше за все, знервований Буча – добряче приклався ногою, вступивши перед тим у калюжу крові когось із полонених або вбитого.

Сашко пропхався між товаришів, застиг попереду. Ольга не підходила, дивилася збоку. Неподалік допитували ще одного, він стояв на колінах зі зв’язаними за спиною руками, схиливши перемотану голову. Кров проступала крізь бинт. Одноокому на автопокришці теж дісталося, фізіономію перехнябило, а інших ушкоджень наче не спостерігалося, принаймні зовні. Хоча він ледве ворушив язиком, коли приходив до тями й відповідав на запитання.

Голос збоку зірвався на лайку – усі озирнулися. Якийсь чолов’яга, Ольга не знала його (чимало незнайомців було тепер у селі), заходився люто копати ногами полоненого із закривавленим бинтом на голові; той повалився на землю й протягло кректав, приймаючи удар за ударом. Буча від того видовища наче підзарядився.

– Що-що? – з удаваною увагою нахилився він над своїм однооким – той намагався щось сказати.

– Ми… не стріляли… – рухнув розбитими губами.

– Папі римському про це розкажи! – знову зайшовся криком Буча. – А хто стріляв?! Хто?

– Ми… не стріляли.

– Ти мені тут дурочку не включай! – Буча загатив бранцю черевиком у стегно. Циклоп смикнувся, підтягнув ноги до живота. – Сидів би у своєму Бандерштаті! Чого ти тут забув, га? Чого тобі тут треба? – й добірна лайка посипалася, мов з мішка.

Погляд одноокого поплив. Буча махнув рукою, перевів подих:

– У підвал обох!.. А завтра – окопи рити.

Але вистава на цьому не закінчилася.

– Хлопчики, хлопчики! – скреготливий піднесений голос почувся від воріт.

Розмахуючи руками – в одній палиця, в іншій пакет із хлібом – рвучко, накульгуючи, наближався до них дядя Вася. Гнав подвір’ям попри іржаві бокси, бо ж зазирнув через паркан – а тут таке робиться! Жінка попередила його, відпускаючи з хати: у магазин – і назад. Але ж як тут пройти і не взяти участі у такій події?

– А-а-а, – вищанув дядя Вася, заносячи палицю над головою, – падла!!!

Заледве пригальмував біля автопокришки, дивом не наскочивши на лежачого, тицьнув йому під ребро щосили. Той смикнувся, затулився рукою, захищаючись.

– Каменюками падлюку! Забити каменюками! – розходився дядя Вася, не забуваючи позирати на своїх. Слина летіла навсібіч. – По мирному населенню стріляти, га? Фашист клятий! Н-на! Н-нна, с-суко! – Колір обличчя красномовно сигналізував про те, що інсульт на дядю Васю чекає не за горами.

– Спокійно, батю! – Буча гидливо обтер щоку від дідової слини, зупинив нападника жестом. Він вже відсапався, міг говорити розважливо. – Цей красава за все відповість. Спокійно, – повторив, обтираючи руку до штанів.

Але й це ще була не крапка.

– Так ось ти де!

Дід здригнувся, утягнув голову у плечі. Зайвим було обертатися, й без того знав – його баба за ним прийшла. Принишк, прив’янув, наче випустили повітря з кульки. А баба Галя вже сунула танком, без жодного страху перед озброєними людьми. Так і знала, що цей кудись заверне! Грім-баба, вона тримала свого діда під жорстким невсипущим контролем. Дядя Вася зробився нижче зростом, однак ще двічі поцілив палицею по ногах полоненого. Плазом, з відтяжкою. Розвернувшись, поспішив назустріч жінці: «Гала! Гала!» Перехопив її, не дав як слід роздивитися, що тут робиться. Попід руку – і гайда додому, обід вистигає.

Ольга не мала жодного наміру бодай щось говорити. Але здивовано почула свій голос:

– Краще мені його віддайте.

Наче хтось легенько торкнувся її правого плеча, і вона, немов з чужого голосу, повторила:

– Мені віддайте отого циклопа. Окопи та й окопи! Обіцяли допомогти з грибом – і ніхто ніде нічого! Чужа біда нікого не гребе… Дайте хоч цього у помічники!

Бучу несподівано розвеселила ця пропозиція.

– Та він же негожий! Он як мордяку рознесло!

За Бучею й решта реготнули: знайшла собі кандидата у помічники…

– Мені з ним не милуватися, – Ольга трималася свого. Знала: головне – впевненість, говори, що хочеш, аби твердо. – День-два відлежиться – і за роботу. Усе одно від вас допомоги не дочекатися.

– А підлогу хто зірвав? – обурено скинув брови Сашко.

Воно й справді, підлогу вони розібрали разом, її брат Вітьок та однокласник Сашко, замучилися, здираючи пошкоджені руйнівним грибом дошки. Винесли їх із хати, закинули в бур’яни – і забули.

«Ламати – не будувати!» – буркотіла Ольга маминими інтонаціями щоразу, як чула, що хлопцям зараз не до того, що у них є справи важливіші. Двері до розореної кімнати вона зачинила, аби тужлива картина очі не муляла. Відсутність підлоги у порожніх стінах робила кімнату геть занедбаною.

– Тю!

Ще трошки – і вона їх дотисне, варто підпустити самовпевнених ноток у свою коротку промову. Вона добре знала: аби досягти бажаного, із чоловіками варто розмовляти іронічно-зухвало, без перебору, звісно. Особливо якщо чогось просиш.

– Підлогу вони зірвали! Зірвали та й кинули. І готуй вам, і воду тягай – до речі, що там з пошкодженим водогоном?… Теж не до того?… А від вас – нуль по фазі, йди, дівчинко, не заважай… Замахалася!

Обурений монолог на одному подиху видала – й замовкла. У думках ворухнувся сумнів: що це з нею? Для чого їй цей доходяга? Що вона з ним робитиме, з контуженим?

– А бери! – несподівано погодився Буча. – Бери! Тільки припнути його треба, як собаку, аби не втік… – і додав, за звичкою, кілька міцних слівець.

Хлопці зареготали, Буча знайшов очима Сашка:

– Куля, – кивнув йому, – займися…

Маріупольський процес

Подняться наверх