Читать книгу Маріупольський процес - Галина Вдовиченко - Страница 14

Стріляли з північного сходу, а вибухи було чути з того боку, де кілька днів тому підбили «газельку» Романа. Спросоння Роман зіскочив на ноги, забувши про кільце на нозі. Снаряд бахнув, розірвався, не долетівши до пагорба за балкою, розніс у щепи розлогий кущ, здійняв у повітря фонтан землі. Роман затулив руками вуха. Він бачив у півока, як Ольга тягнула з хати бабцю – та застрягла у дверях, вчепившись кістлявою рукою в одвірок. На обличчі не страх, а роздратування, злі слова злітають із сухих тонких губів. Бабуся впиралася, не хотіла йти.

Повітря гойднулося, ляснув гігантський батіг – і пішов свист за свистом, спалах за спалахом, вибух за вибухом. Далі, далі, далі…

Це тривало з півхвилини, хоча здавалося – безкінечно. А через коротку паузу – нова порція снарядів. Рвонуло ближче, у вухах дзвін, посипалося на голову якимось порохном, дрібними гілками, камінцями. Роман втиснувся у траву під сітчастою огорожею – нема куди подітися. Пекло все ближче, нікуди не втечеш. Молися й чекай, пронесе-не пронесе.

Смикнулася нога.

Осколок?!..

Ні. Дівчина. Стоїть на колінах, намагається встромити ключ у шпарку на кільці, руки танцюють. Їй це ніяк не вдавалося, лише тремтіла під свист та близькі розриви снарядів. Нарешті металева пастка розчахнулася. «Швидше!» – побігла попереду, Роман за нею, припадаючи на ногу. Із гуркотом покотилося відро, що трапилося на шляху. Сині двері погребу. Туди!

Кам’яними сходками – донизу, гуп-гуп-гуп-гуп – у прохолоду погребу, у незнищенні запахи минулорічної картоплі, що давно закінчилася, залишивши спогад, всотаний у цемент.

Яким же затишним, яким надійним видався цей холодний погріб, з його павутинням у кутках, рядами порожніх банок та кількома повними (баргарони у власному соку) на дощаних поличках уздовж стін. Баба Аня у старому продавленому кріслі, двійнику того, що надворі під деревом завше стоїть. Уже спокійна, наче у наметі, накрита брунатною ковдрою. Віхтик сірої вати вистромився з дірки. Дві кицьки у ватяних заглибинах знайшли собі прихисток. Поруч із кріслом – триногий табурет.

Напередодні, спускаючи Романа з ланцюга, Вітьок хвалився, що дехто завдасть «кому треба» жару. Є чим залляти сала за шкіру, – докинув, замикаючи згодом кільце на нозі. От і заливають, щоправда з похибками, не шкодуючи своїх. Ми, хвалився Вітьок, ще Маріуполь відіб’ємо!

…У цьому тісному підвалі Ольга помітила, що друге око полоненого вже визирає на світ з-поміж різнобарв’я синця. Роздивилася на колір очей полоненого. Синій. Не приглядалася надворі, а при світлі благенької лампи побачила. Він глянув на неї знизу вгору – сидів навколішки, ні до чого не притуляючись. Прислухався до звуків знадвору. Ще раз зиркнув. Чого вона радіє, чого усміхається?

– Була така пісня про очі волошкові… – Ольга посовалась на кульгавому табуреті, кахикнула – й проспівала рядок, узявши занизько, голос здригнувся наприкінці: – «Ой ви очі, волошкові…» – засміялася. – Співачка з мене ніяка… Я у дитинстві думала, що очі волошкові – це сумні очі, як у нашого волошка…

До кого вона зверталася? Говорила наче до них обох. Баба щільніше затулилася ковдрою, сховала голову у подобу високого коміра. Черепаха черепахою.

– Хто такий Волошок? – запитав Роман.

– Ну ти даєш!.. Волошок, маленький баранчик… Чи у вас вони якось по-іншому називаються?

– Маленькі баранчики?… – Він слухає, що там, нагорі, а її слова сприймає неуважно. – Не знаю. І що там з тим баранчиком?

– Нічого. Я була впевнена, що очі волошкові – це очі маленького баранчика, тобто сумні. Лише згодом зрозуміла: це очі кольору волошки.

Нагорі запала тиша.

– Угу, – сказав Роман.

За півхвилини повернувся до теми:

– По радіо співали?

– Ну здрасьті, – сказала Ольга. – І у клубі. І за столом. Усюди.

– А «Ой мороз, мороз…»?

– Цю теж. Чого ти чіпляєшся? Тільки ви на заході правильні пісні співаєте?

– Та ні, не зважай. – Роман підвівся, розім’яв затерплі ноги. Голову тримав похиленою, маківкою майже впирався у стелю. – Трохи здивувався.

– Здивувався він! У мого діда знаєш яка пісня була улюбленою? «В косі лєнта голуба».

– Ма-ару-ся-аа, – несподівано озвалася тоненьким голосом баба Аня зі свого кокону, завела пісню, чітко вимовляючи кожне слово: – раз!.. два!.. три!.. калина чер-рвоная, дівчина в са-аду ягоди рвала… – Співачка навіть голову вистромила й шию витягла. – Але він любив лише один рядок. Сто разів поспіль: «В косі лєнта голуба…» – і роби що хочеш.

Тиша нагорі тривала.

– Я подивлюся, що там, – сказав Роман, посунув сходами вгору, не чекаючи дозволу Ольги.

Рипнули дверні петлі нагорі, на долівку впав трикутник світла з прочинених дверей.

Сонячне тепло кликало до себе – кішки зістрибнули з бабиних колін, шугонули одна за одною на волю.

Баба Аня теж ворухнулась під ковдрою. Заносило димом. Ользі холодок пробіг поза плечі. І той щось там довго роздивляється. Аби не дав драла…

– Почекай, – до баби. – Я зараз. – І подріботіла вгору кам’яними вищербленими сходами.

Назовні світ перекинувся сторчголов. Ользі забило памороки, із грудей вирвався короткий схлип. За полем соняхів горить лісопосадка, старі акації палають. Ніколи такого не бачила, навіть у кіно, щоб горіла зелень живих дерев. Дим на півнеба, земля у чорних вирвах, і тихо-тихо навколо, лише вогонь потріскує і пахне згарищем.

Умить на баргароні опинилася. Звідти видно далеко: горить руйновище давно закинутої ферми, догоряє копиця сіна, земля переорана вибухами. Романа не видно ніде. Утік?…

Не втік, стояв за рогом, вражений тим, як змінилося все довкола. Хаті теж дісталося: обсипана штукатурка під глухою стіною без вікон, кілька слідів від осколків під дахом. На землі розпластана ластівка зі шматком металу у грудях – піймала осколок на льоту.

Мовчки розвернувся, дійшов до погреба – схилив голову, ступаючи на першу сходинку. За кілька хвилин виніс бабу на руках, йшов повільно, важко ступаючи, дивлячись перед себе. Ольга зістрибнула на землю, забрала йому з дороги відро, підхопила кут ковдри, що тягнувся по землі, міг заплутатися під ногами. Пішла поруч.

Розпечене небо, побита земля завмерли одне проти одного. Теж перемир’я, теж тимчасове. Що було робити людям? Хапалися за роботу, щоб не збожеволіти.

Та земля, в яку Роман вгризався, довбав заступом, розбивав ломом, не бачила світла півстоліття. Була як камінь. Але й цю сіру твердь, збиту у моноліт, прошили нитки небезпечної грибниці. Роман вперше бачив можливості руйнівного гриба.

По телебаченню про ранковий обстріл – ані слова. На жодному каналі. «Та вони усі брешуть, – сказала Ольга. – Що ті, що ті». Вона увесь вечір розмальовувала олівцями контурні карти, ніяк інакше не могла зупинити тремтіння пальців. «Ти ж бачила, звідки був обстріл», – нагадав Роман. «Бачила-то бачила… А я там знаю, хто стріляв?» – не здавалася вона. «Там ваші стоять», – нагадав він. «А може, це ваші у тил зайшли, відстрілялися – й назад!» – «А, коли так – тоді слухай… Слухай, що там у новинах пояснюватимуть на улюблених каналах».

Роман підхопив з долівки свою гирю, вийшов на подвір’я, сам до себе припнутий, брязкаючи довгим ланцюгом. Він тепер спатиме на новому місці – на тапчані під баргароном.

Звідси не видно розстріляної місцевості. Посидів, дослухаючись до звуків навколо. Наче не тут кілька годин тому стріляли. А тепер шаруділи жуки у траві, шурхотіли, осипаючись, зірки у небі. Це подвір’я з баргароном, кімната з розібраною підлогою, безпам’ятна бабця, легковірна й водночас недовірлива дівчина, два коти і вуличний пес і він разом з ними – усі вони якимсь дивом випали із загальної картини світу. Стали невидимими для інших, відірвалися окрайцем суші від моноліту материка, подрейфували у невідомому напрямку одною божевільною командою. У бурхливому морі, під мапою нічного неба, тягнучи за собою чавунну гирю, як даремний якір, не спроможний зупинити цей дивний рух.

Коли споночіло, повернувся Дик, ховався чи вештався десь. Із подивом глянув на нове місце господаря, обнюхав траву навколо. Роман спав на тапчані під баргароном, поставивши гирю поруч.

Зранку сказав: зніми з мене ланцюг. Я не втечу, сказав. Слово даю.

Ольга засміялася.

– Я слово даю, – повторив він без тіні усмішки. – Поки не виберу всю хвору землю, навіть не думатиму про це.

– Та хоч думай, хоч не думай! Я маю дещо, щоб наздогнати втікача, – пообіцяла Ольга.

На понт брала. Нічого у неї не було, окрім товкачки до картоплі.

А ланцюг зняла. Тільки попросила забрати гирю із собою в яму, на випадок, якщо хтось прийде. Увечері, коли Роман помився й перевдягнувся, гиря залишилася стояти поруч з ним на тапчані, Ольга не припнула бранця до ланцюга на ніч.

Він зрозумів. Сховав ланцюг під ковдру біля себе й уперше за всі дні неволі ліг навзнак, свобідно випроставши ноги. Покрутив ступнями ліворуч-праворуч, вгору-вниз, розвів їх, різко звів – аж стукнулися кісточки, перевернувся долілиць… Як добре! Крутився, перекидався під ковдрою, ледь помітно підносив ноги вгору. Він ледве стримував сміх, що рвався з грудей. Ніяк не міг заспокоїтися. Дик незмигно спостерігав за цією акробатичною сюїтою. Тоді й собі впав у траву, задер лапи в небо, покатулявся, чухаючи спину, перекинувся, повторив ще й ще раз.

– Слухай, що ти товчешся? – запитав його господар.

Дивні люди! Пес застиг на місці, підібгав хвоста й заліз під тапчан.

Усю ніч Ольга намагалася заснути. Крутилися у голові його слова: «Не втечу, обіцяю». Повірила, ідіотка.

Щойно очі розплющила – одразу до вікна. Й від серця відлягло: побачила його спину, з неї сповзла ковдра. У нього в ногах спала чорна Циганка. Не втік.

Що було зворушливого у його потилиці? Нічого. А Ольга чогось прикипіла до неї поглядом, подумки торкнулась темного волосся, наче відчула, яке воно на дотик – пружне, неслухняне.