Читать книгу Маріупольський процес - Галина Вдовиченко - Страница 13

Велосипед притулили до огорожі, несуть удвох військовий термос із курячим супом. Роман, накульгуючи на травмовану ногу, тримає посудину за одну ручку, Ольга за другу. Тягнуть до «харчоблоку», стіни там до половини пофарбовані синьою фарбою ще бозна з яких часів. Лампочка у коридорі засиджена мухами, у її тьмяному світлі мало що видно. Нікого назустріч, нікого в кімнаті, переобладнаній під їдальню, окрім незнайомця років п’ятдесяти. Він ріже хліб мисливським ножем. Грубими скибками. Сюди, каже безбарвним голосом.

– А де всі? – запитує Ольга. – Де Вітьок?

Чоловік показує ножем собі за спину, туди, де чорний хід і ще одне подвір’я.

– Закопуються.

Ольга рушає туди, кинувши Роману: почекай. Він повертає назад, виходить з будівлі на залитий сонцем двір, де в затінку акацій сплять два чорно-руді пси. Вони не реагують на ворон, що б’ються біля воріт за шматок булки, спурхують, відлітають і знову кидаються на здобич, вириваючи поживу одна в одної із дзьоба.

Напередодні Роман, припнутий ланцюгом до тридцятидвохкілограмової гирі, копав землю, вибирав хворий грунт у кімнаті. Винахід Вітька, та вагота на ланці. Дуже зручно, сказав Ользі: гирю взяв – переніс на нове місце, рухатись можна, а не втечеш.

А Роман, якби й захотів, далеко б не відійшов. Одне діло лежати, інше – ходити, відчуваючи, що з ногою щось негаразд. Сильний вивих чи тріщина у суглобі.

Тінь акації погойдується від легкого вітерця, ковзає плямками по землі, по собачій зваляній від бруду шерсті, по чорній автопокришці під парканом. У Романа починає сіпатися око – «Бери, тягни, чого стоїш!» – він торкається долонею підборіддя, розтирає його з того боку, де ще тримається синець, що вже змінив кілька барв одну по одній. Відчуває, як половина обличчя, півголови вкриваються памороззю, а у пам’яті зринає чіткий спогад. Тут, на цьому самому місці, він лежав того дня, коли загинули Валік і Петрович. Тут йому кричали: хто вас сюди кликав? А перед тим його били на дорозі прикладами, він це згадав – прикладами. А тоді: «Бери, тягни, чого стоїш!» – і автоматна черга за перекинутою розірваною вибухом «газелькою», там мав бути поранений Петрович, киянин, батько трьох дітей, двох хлопців-близнюків та доньки-випускниці. Він їм розповідав про дітей напередодні. Шкодував, що не зможе побачити, як донька отримає атестат про закінчення школи.

Роман зосереджується на уривках, намагається скласти докупи клаптики того дня… Над ним тоді погойдувалися гілки акації, він відчував мерехтіння сонячних плям на обличчі. Над ним стояли люди зі зброєю, один з них ворушив губами. Це пам’ятає, а як тримався – ні. Лише, здається, заплакав, затуляючи обличчя брудними руками. А може, це йому привиділось. Хто бачив? Нема кому розказати. Може, й на краще. Він міг би не витримати цієї правди.

Кілька хлопців у камуфляжі курили над трьома свіжими могилами. Могили були сяк-так закидані землею, але не до верху. Ще збоку громадились купки вибраної землі. Люди наче зробили перерву, потомившися, облишили справу на півдорозі. Перекур.

Із кожної з трьох могил, просто із землі, стирчали яскраві пластмасові трубки – дві зелені, одна синя. Хлопці, позираючи на них, струшували попіл, посміювались. Вітька серед них не було.

Діловий, наче менеджер вищої ланки, певний себе Буча нахилився до однієї з могил і сказав таке, що Ольга вирішила, їй почулося: «Буде страшно – зроби два глибоких вдихи-видихи!»

Ольга стала стовпом, раптова слабкість охопила руки-ноги. На неї ніхто не звертав уваги, тримали на оці лише три засипані землею прямокутники довжиною у людський зріст.

– Усе! – скомандував Буча, глянувши на годинник. – Час вийшов. Відкопуйте. По одному.

Сашко – одразу його й не помітила – зістрибнув у могилу, широко розставивши ноги циркулем, потупцював краями, зручно вмощуючись, і заходився обережно розгрібати землю навколо зеленої трубки. Відкидав жменями, помітно поспішав.

Поруч, у сусідньому похованні, працювали у чотири руки двійко хлопців.

– По одному відкопуйте! – повторив Буча. – Куля, по одному, сказав!

Сашко знехотя зупинився, озирнувся, наче не він тут Куля, наче хотів переконатися, що звертаються до нього. Мовчки вибрався на тверду землю, не зводячи погляду з трубки. Вона й далі непорушно стриміла у небо. Із сусідньої могили, з-під грудок землі показалися складені руки. Вони затуляли обличчя – одна стискала пальцями ніс, інша закривала очі. Із міцно стуленого рота стирчала трубка для підводного плавання.

– Піднімайся! – скомандував Буча. – Піднімайся, піднімайся. Ногами совай, одну підтягуй, другу. Згинай коліна, вчися відкопуватися.

Хлопець – ще зовсім юний, на вигляд школяр – витріщався на свої ноги, підвівши голову. Він наче не зовсім розумів, що відбувається. Лише чув, що йому говорили, і тому слухняно, докладаючи зусилля, намагався вивільнити ноги з-під шару землі. Було помітно, яка земля важка, як вона тисне, не відпускає свого бранця.

Хлопець підвівся, ним хитало. Він намагався усміхнутися, кутики губів посмикувалися. Ані пари з вуст.

– Наступний! – розпорядився Буча.

Сашко вже стояв напоготові там, де щойно був, в очікуванні наказу. Умить на тому самому місці побіля трубки обережно розсунув на два боки землю, і ще, і ще раз… Великими білими хробаками показалися з насипу пальці. Дві руки до зап’ясток, щитом на обличчі. Голова у каптурі. Сашко-Куля допоміг присипаному підвестися, підтримуючи його за потилицю, струшуючи землю з чола.

– Сам, Тарпан! Сам! – покрикував Буча до звільненого.

Ольга не одразу впізнала у незнайомцеві із замащеним землею блідим обличчям та синіми губами свого брата. Вітьок, Тарпан по-теперішньому, потрусив головою, з-під каптура посипалася земля, брудною рукою витяг трубку з рота та із зусиллям сів.

– Ноги! – не вгавав Буча.

Але Вітьок-Тарпан хапав повітря ротом, він не міг віддихатися. Груди судомно здіймалися та опадали. Він знову потрусив головою, тоді поворушив ногами – одне коліно виштрикнулося з-під землі, друге…

Вітьок від дитинства був сердечником. Його у другому класі возили до районної лікарні, і потім ще не раз. Діагноз Ольга запам’ятала одразу – пролапс мітрального клапана. Пізніше наче нічого, переріс свою хворобу.

– Давай, давай, – підбадьорював товариша Сашко.

– Хто витримав це випробування, той не злякається, не побіжить у реальному бою, – тим часом виголошував, походжаючи, Буча. – Хто подолав свій страх під землею, той опанує його й у реальній небезпеці. Третього діставайте!

Вітьок підніс ногу, вибираючись із могили, переступив з м’якої землі на тверду, закашлявся. Заходився підстрибувати й розмахувати руками, розігріваючи закляклі м’язи та суглоби. До нього приєднався перший відкопаний. З обидвох сипалася земля. Хлопці тим часом витягували на поверхню третього.

Ольга розвернулася й пішла геть. Ніхто її не помітив.

Стишене: «Ром! Ромко!» Озирнувся на голос – із дверей гаража, весь у мазуті, усміхався Шарапов.

Шарапов! Зробив кілька кроків назустріч, рвучко обійнялися. Шарапов тримав руки розведеними, піднятими вгору, щоб не замастити Романа. Відступив, показав жестом: сюди! Зник у напівтемряві. Після залитого сонцем подвір’я Роману здалося, що у гаражі темно, а тоді очі призвичаїлися. Побачив напіврозібраний «ніссан» – нутрощі на долівці.

– Якби що – ти м-мені доп-помагаєш винести цей розп-предвал, – Шарапов усміхався, показуючи відсутність кількох зубів. Через усю брову проходив багряний шрам, ділив її надвоє опуклим рубцем.

Шарапов не загикувався раніше.

– Живий, Одеса!

– Такі да! І ти, слава Богу, живий. Ох, б-брате, який я радий. А Валік… знаєш?…

– Знаю.

– І П-петрович…

– Знаю…

Помовчали, опановуючи себе.

– То ти тут, у гаражі?

– Як бачиш.

Шарапов говорив упівголоса, загикуючись, поспішаючи.

– Вони машини у людей віджимають, гроблять їх на раз-два, не шкодують, а чого? – не своє ж… а тоді збирай їм, ремонтуй, і то негайно, на вчора. А те, що вже не відновлюється, доводиться різати на брухт. Та нічого, я цим і в Одесі на прожиття заробляв… А ти де? Куди тебе?…

– Підлогу міняю тут неподалік. Наші про нас знають?

– Знають. Мені вдалося п-подзвонити. Тут один є нормальний, дав свою мобілку на хвилинку. Я про тебе, щоправда, нічого нап-певне сказати не міг. Наче живий, сказав. Який я радий, що ти живий, Ромку!

– Я лише сьогодні допоміг обід привезти. А так не відпускають нікуди.

– Сьогодні дивина якась, нікого немає, а так вони весь час тут ошиваються… Хоч хтось та є…

Шарапов ще встиг розповісти, яка тепер йому лафа, тепер, коли вони побачили, що він у ходових січе, а перед тим били страшно, усе тіло чорне від побоїв. І плівкою зв’язували, знаєш про таке? Пакувальною, прозорою. Отак руки до тіла і стискають, обмотуючи у кілька шарів, міцно-міцно, не продихнути… Нічого, з Божою поміччю витерпів…

Роман дивився на Шарапова, ані слова із себе видушити не зміг, лише сковтнув клубок у горлі.

Зараз би нікому на думку не спало цього хлопця назвати Шараповим. Не схожий він був тепер, щербатий, з поділеною навпіл бровою, на Володю Шарапова з «Місця зустрічі…».

– Гей!

Одночасно повернулися на жіночий голос. У прямокутнику дверей, на подвір’ї, Ольга позирає праворуч-ліворуч, брови супить.

– Гей! Де ти? – знову, не надто голосно.

Роман обійняв Шарапова і вийшов, накульгуючи.

– Він допоміг мені розпредвал занести, – Шарапов йшов слідом, витираючи руки промасленою шматою, потім тицьнув її Романові. Той узяв, вимастив собі пальці мазутом. Щоб зайвих питань не виникало.