Читать книгу Смугастий мов життя - Ганна Ручай - Страница 2

Коли навчишся бачити, як твій шлях збігає за обрій, як бринить на вітрі сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвість, мов сонну осінню кузьку, знизу, з пітьми, підіймають зміїні голови кровожерні спогади.

Ти ще не боїшся їх, ти спокійний і свідомий скорого завершення земних мандрів. Хтось із нас уже бреде собі неквапно узбіччям, залишаючи невиразні сліди на куряві, та з нещирою іронією поглядає на інших, тобто на такі самі роздовбані «жигулята» й «тракторці», що торохтять ледь попереду, а хтось іще зухвало, не озираючись, крокує білою смугою й тільки ледь здригається від гарячого подиху, коли чужі долі з гулом і свистом переганяють його на іномарках. Але й до того, й до іншого спогади однаково невблаганні. Що далі ти йдеш, то ближче вони підкрадаються. І коли нарешті обступлять так, що ні дихнути, ні поворухнутися в щільному колі образів минулого, здавалося, забутого, – починаєш упізнавати голоси ЗВІДТИ в кожній випадковій фразі, у кожнім вигуку серед юрби.

І мимоволі сходиш з узбіччя в гарячий курний бур’ян, аби зірвати двійко здичавілих яблук у нічийому нині, а колись колгоспному саду…

Виявляється, ти просто сидиш на високій межі, по коліна в ще доволі свіжій і по-літньому запашній траві. Тільки й хотілося – вловити запах дитинства, сонячної волі без тягаря чужих провин на власному сумлінні.

А ці набридливі голоси рвуться і рвуться у твою, здавалося б, сьогодні таку порожню, таку сонячну свідомість:

– Нє, ну ви подивіться на них! Хіба ж це діти?! Та тут через одного – тюрма плаче…

«Тюрма не плаче, жінко, тюрма сміється і співа», – сказати б їй, так який сенс? Хіба вона зміниться від чиїхось там слів?

Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всі гарні вчителі схожі один на одного, а кожен поганий – поганий по-своєму…». І все-таки не смішно.

Хлопчики, напевне, десь класі в сьомому…

Саме таким він і починав…

А ці діти тільки й того, що яблуками кидаються. Ні щоб акуратно складати в дбайливо розставлені на траві ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного і строгого барабанщика, гідного путівки в Артек, яким був Геник до приїзду в це трикляте місто!

…Він плакав цілу дорогу, як ніколи в житті. Такі великі сльози, такими рясними потоками ніколи раніше не лилися по його щоках. Ніякий біль ні раніше, ні згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли він побачив місто свого нового життя…

Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у світі. Там жили герої. Не ті, що їх показували в кіно, не командири й чекісти – інші, про кого сусіди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геників батько казав, що ті дядьки «пройшли табори». Це були суворі чоловіки, синьо поплямовані рясним татуюванням, часто й зі шрамами, всі як один просмажені чи то сонцем, чи пекучими вітрами, посічені зморшками, в які пов’їдалася чорна або червоняста пилюга ближніх і дальніх шахт, – ніби з пекла вирвалися. Змалечку Геник відчував побожний жах перед ними.

Вони говорили власною, хоч і мало зрозумілою дітям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людині незмивне тавро. І головне – Геників батько був для них «своїм», бо десь-то й колись вони всі працювали пліч-о-пліч – «вольний» і «хімік». І було в цьому похмурому братерстві для Геника щось вище за звичне – піонерське й комсомольське… А признатися в цьому він не мав права.

Років із шести брат Вовка брав малого з собою на вечірні «проходки». На хлопчину ніхто з братових товаришів не звертав уваги, і він міг скільки завгодно в захваті витріщатися на молодих «вольноотпущенних», із якими Вовка вітався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настільки чорні й посічені, як старі батькові знайомі, але з ними можна було нічого не боятися. Навпаки – його брата боялись усі його однокласники – саме тому, що він так відверто знається З ТИМИ.

Геник жадібно ловив незрозумілі фрази, подумки повторював і заучував, сам собі «в умі» пояснюючи по-своєму їхні страшні слова, чвиркнуті разом зі слиною через губу, й усім серцем прагнув теж стати таким – нічним жахом усіх «слабаків».

У каламутну пору свого життя йому належало тільки з чуток дізнатися, що місто мрії Свердловськ перейменували «назад» – на Єкатеринбург, що там колись відбулася звіряча розправа над царською сім’єю, але це вже для Геника нічого не змінило. Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим і захаращеним заводськими складами містом «вольнооппущених» і «хіміків», раєм для того, хто мріє прожити справжнє «чоловіче» життя – як батько, Цар і Бог малого Геника.

Батько любив, здавалося тільки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означає те слово, бо мав набагато більший клопіт – силкувався збагнути, що єднає батька зі світом «лагерних», але так і не впорався з цим.

У тепер уже легендарному для Геника Свердловську він, відмінник і шкільний барабанщик, залюбки вивчав абетку двірських і вуличних правил, опановував науку протистояння робітничих районів, складав іспити поки що більше для характеру, ніж для кулаків.

І після всього цього – в сонне царство, у застояне болото…

Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо…

Там він устиг завоювати право ні перед ким не схиляти голови, жорстко відстоювати своє «я» і домагатися вільного існування в такому вигляді, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.

А тут належало все починати з нуля.

Завойовувати двір.

Завойовувати вулицю.

Завойовувати клас…

Але спочатку – завойовувати себе – право гаркавити, вимовляти власне прізвище на розкотистий французький манір – ґрасируючи, як сказали б тепер.

Відтепер він не Геник, а Чужий, Гаркавий…