Читать книгу Смугастий мов життя - Ганна Ручай - Страница 5

Він ще не розумів тоді, напевне, що жити так – це ще й значить: нікого не любити…

Геник ніколи раніше не замислювався, що рідні люди – обмежувальні знаки на шляху практично до всіх задоволень. «Цього не можна». «Це непристойно». «Інші так не роблять». Тепер не було кому виголошувати формули, яких він звик дотримуватися неухильно. Й самому часом робилося смішно: як міг вірити в такі дурниці?!

Його переповнили сотні, тисячі планів, реалізовувати які він кинувся з невситимою жагою діяльності, ніби всі попередні роки просидів на прив'язі.

Щоправда, мати іноді запитувала вечорами, чи зробив він уроки й чому не помив після себе тарілку. Але Геник знав, що це так, для порядку. Насправді ні ця тарілка, ні сам Геник із його уроками, здавалося, її не цікавили. Вона була стомлена, невдоволена та байдужа до всього, крім власних глибоко схованих думок. Геник читав це в її очах, які немовби дивилося крізь нього.

Йому в пам'ять глибоко врізалася фраза, що її мати промовила на похороні. Ні, це не образа була – швидше, усвідомлення власної нікчемності в її очах. Хто він для матері? Дурна лялька, яку вона повинна (знову це тупе слово – «повинна»!) одягати й нібито виховувати.

А може, і їй зручніше було б, якби Геник раптом зник із її життя? У неї відпали б якісь кухонні клопоти, могла б день і ніч думати тільки про те, про що так завзято не хоче говорити з Геником?

Саме в цей час він і потоваришував із єдиним по-справжньому цікавим йому однолітком – Вітьком із сусіднього під'їзду; добре, що тепер не було кому контролювати, з ким і де він тиняється.

Вітько походив із так званої «неблагополучної» родини, близько сходитися з ним «гарні» хлопчики на кшталт Геника побоювалися. Але Геник же більше не був «гарним»! Принаймні, так він вважав.

Коли тато був живий, мати частенько сварила сина за спілкування з небезпечним Вітьком. Адже з випадково підслуханих розмов дорослих Геникові було відомо, що батько у Вітька алкоголік, а мати й зовсім… На цьому дорослі якось ніби затиналися, але Геник знав, що вона «промишляє на вокзалі» чимось таким, про що й говорити непристойно.

Насправді, як пізніше дізнався Геник від того ж таки Вітька, нічого аж такого непристойного, на його думку, не було в способі заробітку цієї цікавої родини. Тиняючись вокзалом, хтось із них – сам Вітько, його старший брат, мати чи батько – «вичисляли лопуха»: солдатика-«чурку», який з пересадкою їхав із відпустки з валізкою, натоптаною ізюмом і курагою, чи якусь тітку з великими торбами, підсідали до майбутньої жертви на лаву в залі очікування, заводили розмову й не відставали, поки їх не попросять поглядіти речі, щоб збігати в буфет чи туалет. Отоді спокійно забирали валізи й клумаки та несли додому. Дуже зручно, дім за три кроки від вокзальної площі. Що самі споживали, що продавали на «толкучці». Так і жили. Вітько так барвисто розписував дурість «лопухів», що Геник заходився із реготу. За Вітьковою теорією виходило, що «лопухи» самі винній й що наука їм не завадить. Геник був із ним згоден на всі сто відсотків. Світ взагалі поділився для нього на розумних і «лопухів». Вони з Вітьком, певна річ, належали до розумних.

Коли батько ще був живий, він дуже не схвалював Геникових візитів до цієї родини й один-єдиний раз навіть узяв паска. Це сталося, коли Геник повернувся додому надто пізно та чесно зізнався, що гуляв із Вітьком.

І поки заборонялий карали, це було цікавою грою – скористатись нагодою, щоб завітати в захаращену чужими речами квартирку Вітькових батьків.

Але саме зараз, коли все стало можна, коли ніхто більше не забороняв зустрічатися з ким завгодно – Геник відчув, що саме Вітько йому й потрібен. Це було якоюсь підсвідомою помстою, чи то рідним, котрі ось так узяли й усі разом покинули його, чи самому собі невідомо за що…

Раніше Геник дуже захоплювався малюванням, навіть якийсь час мріяв стати художником. Він був шульгою, переученим ще в дитсадочку спершу тримати ложку, а потім, уже в школі – й ручку правицею. Але малював завжди тільки лівою, бо ніхто не зважав на те й не вимагав дотримання в цьому певних правил. Старенький учитель хвалив його малюнки. Але тепер усе це здавалося Геникові смішним, і що більше сипалося зауважень щодо недбальства, то з більшою зневагою він ставився до колишніх занять.

За літо й зовсім забув, що його лівиця – Творча. З неї найкраще вдавався нищівний удар у щелепу. Писати й малювати він навчився одночасно: пояснювальний диктант із мови в класі правою рукою, карикатури на однокласників на промокатці – лівою. Усім це страшенно подобалося. Однак за літо Геник, здавалося, цілковито занедбав свою творчу руку. Якось не до творчості стало.

«Лівий» Геників удар знав уже весь район. Його кулак був силою – нещадною і нищівною. Ще зі Свердловська, який став тепер примарнішим, Геник запам'ятав, що єдиний спосіб залишатися собою на вулиці – силоміць довести власну перевагу. Нехай поки що лише в тісненькому світі свого району. Настане час, коли світ поширшає. Він ростиме разом із Геником – і хтозна: може, панувати йому випаде не тільки в районі…

Дотепер він навіть не курив.

Ні, спробував, звичайно, один раз. Немає, певне, в світі хлопчака, якому колись один зі старших товаришів не дав затягнутися «по-дорослому». Але тоді це Геникові не надто сподобалось. Та й батько, ледь зачув характерний запах, спокійно сказав: «Побачу із сигаретою – рота порву». І справді, заклав пальці за кутики Геникового рота й несильно, але дуже боляче смикнув їх у різні боки. Геник на фантазію ніколи не скаржився, тому легко уявив, як тріщить, розриваючись, тонка шкіра. Звідтоді сигарета в нього асоціювалася саме з таким тріском розірваного рота. Не стільки страшно, скільки гидко. Й начхати йому було, що з цього приводу думали малолітні курці в класі та в дворі, порожніми своїми голівками ледь дотягуючись до плеча довготелесого як на свої літа Геника.

Пити також досі не пробував. І Вітьків батько, на думку Геникових рідних, жалюгідний п'яничка, був йому таки неприємний, якщо підходити надто близько.

Та коли Геник почав щодня бувати в домі нового товариша, його вразило щось нове; тоді, на тлі сірих повчань про мудрість і нескінченну батьківську турботу з боку радянських партії та уряду, воно здавалося духом вільнодумства.

Геник раніше навіть не уявляв, що можна отак, не замислюючись, говорити все, що спаде на думку. Тут знущалися з того, що нав'язували в школі, – гасел і девізів, з того, що вчителі й Геникові батьки називали мораллю…

Пізніше він розібрався: ці люди не жили на показ. Їм було начхати, що про них подумають. І в цьому Геник знаходив якусь особливу принадність.

Тільки таким і має бути повноцінне життя! Нікого не боятися, ні на кого не оглядатися, на все плювати – робити, як тобі подобається! Він ще не розумів тоді, напевно, що жити так – це ще й значить: нікого не любити…

А поки що не день міцніла їхня з Вітьком дружба.

Вони ніби доповнювали один одного. Геник був кмітливий і енергійний, Вітько – просто дужий і готовий завжди підтримати будь-які витівки.

Але найскладнішим завданням виявилося добування грошей. Адже ризиковані розваги дорого обходилися школярам.

Так усе й звелося до банального пошуку засобів для вільного та красивого життя.

Крали більше в підвалах. Спочатку це були всього-на-всього порожні слоїки. Особливо цінувалися трилітрові – коштували по 40 копійок штука. А сорок копійок – на той час «добрі» гроші.

Вітько, за звичаєм своєї родини забирав додому помідори з огірками, витягнуті з коштовної тари, якщо не знаходилося порожньої. Геник на свою частку такої «здобичі» не претендував. Удома він практично не харчувався. І ще пам'ятав, що мати дуже боляче вдарила його, маленького, коли посмів без дозволу взяти чужу іграшку. Знав: якщо вона здогадається про таємний промисел – синові буде непереливки. Зате грошей у неї тепер просити не доводилося.

Того літа 1969 року вони з Вітьком побачили багато чого: познайомилися з безліччю «бариг», на яких мало не офіційно працювали такі хлопчаки, як вони, «старшими на районі», здебільшого тими хлопцями, що вже встигли «відмотати срок» і на цій підставі отримали право стежити за дотриманням злодійських та бійцівських правил, що по-зонівськи називалося «понятіями», справжні криваві побоїща, в яких мали виборювати власне право на «вільне плавання» в морі дрібного шахрайства без якого у Вітьковім товаристві не мислилося хлоп’яче життя…

Для Вітька все це було звичним, а от Геникові, чийого брата поважали тільки завдяки батькові, довелося збагнути просту істину: хочеш вижити на вулиці, тримайся за того, хто її краще знає, і намагайся бути дужим.

Удвох із Вітьком вони здавалися одноліткам доволі значною силою – їх почали побоюватися.

Спрацював на це й ще один випадок.

«Другою домівкою» для Геника на той час давно вже був єдиний на районі кінотеатр. Стареньуий, із аварійним «малим» залом (зате «великий» ще тримався, хоча й дав тріщину по стіні), але на диво затишним зі своїм напівтемним фойє, увішаним чорно-білими портретами усміхнених акторів під склом.

У «великій» залі, на улюбленому задньому ряду, «на верхотурі», з квитком за 20 копійок під час денного сеансу можна було вирішити всі хлопчачі проблеми, подуріти, похихотіти, подражнитися з дівчат, здійснити «товарообмінні» операції, домовитися про вечірні «стрілки» та «розбірки», завести корисні знайомства й налагодити потрібні зв’язки, укласти усні угоди про ненапад чи, навпаки, викликати на бій – словом, життя в залі кипіло й вирувало, поки на екрані миготіли кадри кіножурналу про досягнення п’ятирічок або нудного кіно про чисту любов комсомольця до міщанки, або навпаки, яка завершується драматичною розлукою під час відбуття одного з закоханих на чергове всесоюзне будівництво. Іноді йшли фільми про війну – тоді в залі тихішало. Тільки вибухи з екрана глушили захоплені хлопчачі коментарі.

Дуже холодної чи дощової днини тут можна було зігрітись і просто подрімати. Білетерки «для порядку» вдавали боротьбу «з хуліганами», але Геник знав: їм байдуже й до «хуліганів», і до лушпайок від насіння під кріслами, й до галасу в кінозалі. Він чудово розумів: усім у цьому світі на все начхати. І це його влаштовувало.

Ось і цього дня він зібрався поєднати приємне з корисним – пообідати в кіно. Приберіг пляшку кефіру та бублик, аби спокійно попоїсти в темному кінозалі, бо давно звик обідати саме в такий спосіб. І чомусь якраз цього дня одному зі старших хлопців здумалося відібрати в нього, в принципі, не потрібну пляшку кефіру. Але той хлопець невдовзі пожалкував, що зв’язався зі «свердловським». Пляшку Геник просто розбив… об його голову. Це справило на всіх приголомшливе враження: білий кефір і червона кров. І ніхто не міг сказати, що Геник не правий.

Звідтоді він постійно так виборював справедливість. Дехто часом здригався, згадуючи про це.

На Уралі Геник удосталь надивився на життя «вуличних пацанів» і знав: не триматимешся впевнено, кожен зустрічний хлопчисько легко вичистить тобі кишені й нікому це не здасться злочином. Вулиці мають свої закони: не вмієш за себя постояти – розплачуйся.

Містечко його нового, нелюбого життя було тихим раєм у порівнянні зі Свердловськом, але це зовсім не означало, що закони вулиці тут не діяли. Покажи силу – й тебе поважатимуть. Раніше Геник усе подібне засвоював суто теоретично. Після випадку з кривавим кефіром почав застосовувати на практиці.

Він сміливо гуляв навіть сумно відомим Зарічанським мостом, про який ходили похмурі чутки. Мовляв, якщо спіймають тамтешні пацана з міста, змусять увесь міст сірниковими коробками переміряти. Геник багато разів перевіряв: ніхто не посмів його зачепити навіть на цьому горезвісному мосту. Чи то якимось дивним чином відчували в ньому силу, що тільки почала прокидатися, чи брехали хлопчиська про «страшний» міст…

Власне, це було не так і важливо: головне, що Геник пізнав ціну чужого страху, що давало можливість самому нічого не боятися.

У своєму ж районі вони з Вітьком принципово вирізнялися з дитячої юрби. Намагалися навіть одягатися однаково. Речі купували на вкрадені або відібрані в слабших хлопчаків гроші. Якщо мати запитувала, звідки в нього нові речі, Геник не змигнувши оком відповідав, що ходить розвантажувати вагони.

Рятувало те, що жили недалечко від вокзалу. Саме вокзал давав поживу для нової Геникової «творчості».

Один зі способів «полювання» практикувався найчастіше.

Що таке туалет на вокзалі часів застою? Морок, бруд і сморід. Тому вікна там завжди стояли відчинені. На підвіконня, розташовані досить високо від підлоги, відвідувачі ставили речі як на єдине відносно сухе й чисте місце. На паркані ж за вікном сиділи двоє зовні цілком безневинних дітлахів і спокійно спостерігали за невпинним рухом юрби. Відбувалося це завжди ввечері, але не особливо пізно – поки людей ще досить багато. На безлюдному вокзалі робити вже нема чого – це кожному зрозуміло.

Вони легко зіскакували з паркана, хапали сумку з підвіконня і миттєво зникали.

Жодного разу за весь час, поки хлопчиська займалися ризикованим промислом, не знайшлося сміливця, який би наважився пірнути слідом за ними в пітьму за якимись підозрілими халабудами та гаражами.

Тоді Геник і навчився винаходити щодня новий спосіб «розбагатіти» за чужий кошт. Це була захоплива гра: сьогодні ліньки було ворушити мізками, то просто перейняли на розі «синка» та відняли все, що мама дала на шкільний сніданок, а завтра, коли опанує натхнення, – підемо на ринок, та, глузуючи, відверто грабуватимемо бабусь, які торгують насінням… А коли не ліньки було й хотілося розмаїття вражень, гостроти відчуттів, переслідувань і ризику – Геник умів знаходити такі місця для «полювання», в яких ніхто б не додумався запідозрити злодюжку.

Нахабству його не було межі. Міг просто, проминаючи прилавок, простягти руку й згребти жменю дріб'язку під самим носом у продавщині. І робилося це легко – на одному подиху, тим більше що й брав Геник небагато.

Але з деякого часу він почав виходити на промисел наодинці.

Чомусь постійно так збігалося: варто було йому з’явитись у базарному ряду в пошуках здобичі, – як у наступному починали миготіти серед юрби обличчя Вітькових однокласників. Після декількох подібних «збігів» Геник зрозумів, що Вітько просто виказує іншим способи добування грошей, які Геник вважав власним винаходом. Більше того – незабаром виявилося, що Вітько ще й хвалився, буцімто саме він учив Геника так легко, артистично «працювати» в юрбі…

Власне, Геникові й не шкода було, часом навіть лестило, що його практика пішла в маси й користується такою популярністю. Він був багатий на подібні вигадки й кидав їх «із панського плеча» в юрбу однолітків, не дорікаючи Вітькові за хлоп'ячу непорядність.

Інших друзів, іншої «розради» серед шкільної туги та цілковитої відсутності родинного тепла в Геника не було. Саме в той час навчився він цінувати все, що дарувала не надто щедра доля…