Читать книгу Смугастий мов життя - Ганна Ручай - Страница 6

Коли життя так широко посміхається тобі, варто, мабуть, і замислитися: чи щира ця білозуба посмішка?

На Уралі промайнула та щаслива пора, коли його знали й поважали, але тільки тому, що знали й поважали його батька і брата. Чому з батьком, таким завжди «правильним», любили товаришувати ті, хто «сидів», ті, кого інші всі обходили стороною, Геник тоді не розумів.

Батько ніколи не обминав «хазяйських» – так називали чоловіків із тюремним минулим і, цілком вірогідно, таким само найближчим майбутнім. Він навпаки – ніби їх притягував. Коли мати намагалася дорікнути небезпечними «пивними» знайомствами: «У тебе ж діти!» – батько у відповідь кидав різко: «Не суди!». На цьому розмова закінчувалася. У родині панував патріархат.

Тому й у брата завелося стільки друзів серед «вільновідпущених». Завдяки цьому ореолові якоїсь сили, вищої за людський суд, що його створив над їхньою родиною батько, й Геник отримав свій авторитет на вулиці ніби в готовому вигляді.

А в цьому чужому й нудному містечку, що його він дедалі більше ненавидів, мусив стверджуватися – щоразу по-новому. Що далі Геник дорослішав, то більше часу віддавав вулиці, поки остаточно не «перебрався» туди жити. І з новим життям прийшло розуміння, що самих лише бійцівських навичок мало, щоби панувати в своєму районі. А менше тепер йому не підходило.

Геник дізнався, де в місті є секція боротьби, й одного разу став на порозі сумовитого, колись білого та ошатного, а нині обдертого, вкритого мокрими сірими плямами храму на центральній площі. Храм цей стояв не в їхньому мікрорайоні, а в так званому центрі, Геник бував там рідко, тому ніколи не думав, що бажаний спортзал може квартирувати саме в цьому приміщенні, від якого за версту тхнуло цвіллю. Здавалося, величезні, важкі, вкритою іржею поверх кутих візерунків двері й відчинитися не зможуть.

А двері навіть не зарипіли, пропускаючи його всередину. Хлопчина опинився у величезній, холодній і лункій залі. Для нього, зрослого під низькою стелею двокімнатної «хрущівки», незвичним, навіть якось незрозуміло страшним виявилося склепіння над головою. Воно було вкрите лише тонким шаром недокраденого ремонтниками вапна, й абияк забілені лики святих перемежовувалися там із курними відбитками м'ячів.

Під склепінням витав запах поту. І в різних кутках зали відбувалися різні події – Геник ще дужче розгубився, не знаючи, за чим спостерігати: очі розбігалися. На килимі за виступом стіни з прозоро-розмитою постаттю святого на коні й зі списом, обіймаючись, перекидалися хлопчисько, вдвічі нижчий, але набагато кремезніший за Геника, й доволі поважний дядечко.

У протилежному кутку, під ледь означеним крізь сірувате вапно силуетом матері з немовлям, на благенькому помості з гуркотом шпурляли штангу ще якісь перетягнуті пасками недомірки, червоні від натуги; ліворуч, на імпровізованому рингу, гамселили один одного хлопчиська в рукавицях, доволі схожі на Геника.

Саме туди він зважився нарешті податись. А тим часом на килимі все вже скінчилося. Дядечко досхочу покачав хлопчиська, так що Генику навіть шкода його стало.

Старанно приховуючи несміливість, яка не знати звідки взялася, він упевненою ходою рушив до того невисокого чоловіка, що спокійно облишив розпашілого переможеного учня й умостився за столик у глибині зали, де колись, напевне, були ікони й поставці зі свічками для схилених бабусь.

– Я хочу займатися боротьбою, – сказав Геник і відкашлявся тихенько.

– Скільки років?

Дядечко ще здаля встиг обвести постать новачка швидким, доволі критичним поглядом.

– Тринадцять.

Тренер підняв брову.

– Давай подивимося, що ти можеш, – він схилив голову до плеча й примруженим поглядом пошукав когось серед вихованців, які збилися в купку та витріщались на «новенького». – Он із тим спробуй… – і показав на одного низенького й кремезного.

У першій своїй пробі Геник не виграв бою, але продемонстрував силу й власні бійцівські правила, вироблені вулицею, від яких тренер усі наступні роки намагався його відучити. Але про той перший, пробний двобій хлопець згадувати не любив. Все одно боротьба – навіть із такими правилами – припала йому по смаку. Три роки з того дня ходив у храм-спортзал, як у рідний дім, і все тут було рідне, все до снаги…

До шістнадцяти років довготелесий упертюх устиг стати чемпіоном серед юніорів у вазі до 81-го кілограма не тільки області, але і всієї України. Про нього як одного з кращих вихованців борцівської секції навіть писали в місцевій газетці. Геник пишався тим, що не курить і не куштує спиртного – це робило його ніби ще вищим за однолітків. А фізично він їх давно перегнав за всіма параметрами. Тільки цього й домагався Геник. Він тепер жив на повну силу й усе навколо тішило, переповнюючи енергією.

Траплялося, щоправда, куштувати сухе вино, однак Геник чув від хлопців, що його у виноробних районах п'ють навіть малі діти, тому й сам пив як воду, для втамування спраги. Адже траплялося виїжджати на збори в різні міста. Але найприємнішим у цих поїздках було те, що Геника, гордість спортивної громадськості міста, легко звільняли від занять у школі й оцінки ставили не за відповіді біля дошки, не за контрольні, а швидше за спортивні досягнення.

Тоді ще не знали кіношних Шварценеггерів і Рембо – були живі хлопчиська з красивими біцепсами, на яких задивлялися й однокласниці, й старші дівчата… Кому б таке голови не запаморочило?

Однак по приїзді в чуже місто, де хлопчакам належало прожити півтора-два місяці, їх теж приводили в школу, але полегшувало таке горе-навчання ще й відчуття тимчасовості.

Вони вчилися ніби не по-справжньому – ну що взяти з них, із цих пустоголових спортсменів? Нікого не обходило, що Геник і не виявився б пустоголовим, якби вчителю не ліньки було спитати. Навчання хлопцеві завжди легко давалася, захотів би – відмінником був, тільки навіщо?

Зате він навчився цінувати ефект, який справляла на чужий клас юрба з п'яти-семи міцних, мускулястих підлітків. Хлопчиків домашніх, яким був Геник років із п'ять тому, маминих доньок, у котрих від вигляду цих мускулів очиці самі закочувалися, він вдостоював іронічної посмішки, почувався велетнем серед юрби ліліпутів, пожинав плоди захопленого замилування, дівочого обожнювання – життя посміхалося найширшою своєю посмішкою.

Коли життя так широко посміхається тобі, варто, мабуть, і замислитися: чи щира ця білозуба посмішка?

Чи не криються в сліпучому блиску порцелянових зубок закривавлені ікла?

Хто вміє замислюватися про це в свої золоті шістнадцять?

Сутичка за місце під сонцем і за зграйку симпатичних самичок завжди була короткою і рішучою, приносила тільки задоволення. Ніякого болю, один лише ривок з метою демонстрації молодої сили – і все, чого ти хочеш, належить тобі й тільки тобі. Коли, в який із цих п'янких моментів торжества Геник втратив закладений предками інстинкт, що нагадує кожному з нас про потребу бути обережними, дбати про власні скарби, не розмінюючи їх на дріб'язок, нашіптує, що проти кожної сили є ще більша? Навіщо тепер ворожити, та й чи є сенс?

Найбільш дивним здається нині те, що був він у ті незабутні роки таким само «хлопчиком-мізинчиком», як і 5–6 років тому, так само вмів поєднувати ще дитячий максималізм, юнацьке пуританство з темним розгулом пристрастей, які бушували в глибині його власного незбагненного єства.

Геник тільки зворушливо дружив із дівчатками в той час, як товариші по секції вже на повен голос вихвалялися сексуальними подвигами. Слово «секс» тоді не ходило в народі, навіть у хлопчачому товаристві розмови «про це» не були настільки цинічними та відвертими, як нині. Але Геника вже й тоді змушували морщитися «правдиві» розповіді друзів про так звані чоловічі перемоги.

Щиро кажучи, він не вірив цим вихвалянням, знаючи, наскільки важливо 16-річному «ствердитися» серед однолітків саме в такий спосіб. Те ж саме, в принципі, що й закурити в 12.

Геник ніколи не намагався ствердитись таким чином – він шокував, раз і назавжди. Але самому поки вистачало поцілунків і «затискань» у під'їзді. Нічого схожого на закоханість, тим більше, на «перше кохання», що оспівувалося під гітару в підворіттях, досі не відчував. Його цілком влаштовували загальне дівоче поклоніння протягом цих півтора-двох місяців і можливість обирати щасливу, котра вдостоїться царственного поцілунку. А далі Геник просто забував її ім'я. До тих, хто колекціонує перемоги, а тим паче хвалиться ними, він теж, як виявилося, не належав. Завжди хлопця нудило від зайвої балаканини, тим більше – на такі теми.

Давно забулося дитяче лихо – складнощі з вимовлянням звуку «р», через що мусив привчитися ковтати і «л», щоб не так різала вухо гаркавість. Тепер цей уже майже непомітний дефект додавав його скупим висловлюванням особливої чарівності, навіть таємничості. А весь вигляд юного чемпіона – високий зріст, розвинута мускулатура, мужнє просте обличчя з трішки випнутою щелепою – мало на собі ледь помітний відбиток ніби якогось демонічного начала… І це зробило з Геника справжнього героя шкільних романів і дівочих снів… Для декого ж із представників молоді чоловічої статі – й чудовиськом із нічних кошмарів.

Побожний острах, який він навчився викликати в оточення, виявився навіть солодшим за скороминущу жіночу прихильність. У її швидкоплинності Геник не сумнівався ні на мить. Зате він твердо знав: якщо ти вселяєш страх – нічого сам не боїшся. Ось це й вважав своїм досягненням, винагородою за сміливість. І вона вже належала Геникові.