Читать книгу Смугастий мов життя - Ганна Ручай - Страница 3

Коли в тебе є все, що потрібно, не замислюуєшся, звідки це береться. Воно є і буде завжди, як сонце в небі. Так, напевно, думають усі діти. Є – тому, що так має бути.

Ідеальна картинка кінця 60-х, чорно-біла, намальована для підручника з англійської мови. Зашторене вікно, настільна лампа освітлює клаптик стіни зі шпалерами в квіточки і круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навіть, здається, чути розміряне цокання. Затишно, чисто, всі речі на давно визначених місцях, тільки чомусь трішечки тривожно. Вечір, а ти сам удома. Так у «правильних» книжках «правильні» хлопчики роблять уроки.

«Правильні» хлопчики – це хлопчики з порядних робітничих родин, трішки шибайголови, трішки верховоди у вуличних витівках, але загалом – цілком благополучні. Особливо ті, у кого є старші брати, що дають «правильні» установки: нормальний пацан повинен уміти битися, але – тільки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на свої літа – і поготів…

Брата Вовку цієї осені провели до армії, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким. Ось чого Вовка не вчив молодшого брата – то це марнувати дорогоцінне здоров'я на такі дрібниці, як шкільне навчання. Читати-писати вмієш? І добре! А далі – таксі доправить!

Геник не зовсім розумів, як це можна – бути «розумним» на вулиці й настільки дурним у житті. Але вуличне життя – життя загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настільки ж і привабливе…

Годинник знає свою справу. Працюй чи мрій, а вже не багато й не мало – пів на сьому. Час для міжсезоння не ранній. Коли за вікном вітер і дощ, о цій порі всі давно вже вдома.

Навіть якось псує вечірній затишок неприродна тиша в квартирі…

Не дивно, що на пронизливий дзвінок хлопчина кинувся з радістю. Звичайно, це батько!

У півмороці коридору (світла в поспіху не ввімкнув) розгледів лише постать у звичному батьківському півпальті.

Геник прожогом кинувся в кімнату, схопив зі столу зошита, щоб продемонструвати свої успіхи й почути трішки неуважне, трішки стомлене, але таке важливе в цей незрозуміло-тривожний вечір: «Добре, синку… Давай-но вечеряти».

І тільки коли вже стояв на порозі, стискаючи зошит у руці, розгледів, що ввійшов зовсім не батько! Тільки півпальто і схоже.

Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кімнати.

– А мати де? – не дочекався відповіді й сам собі пояснив:

– Ну, певне ж, із роботи не прийшла ще…

Далі розвернувся та мовчки вийшов. Двері за ним голосно ляснули.

Зі стану заціпеніння Геника висмикнув телефонний дзвінок. Він не відразу підійшов – після дивного візиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив і дзвонив, тож Геник нарешті підніс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.

– У тебе більше немає татка, Генику, – хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.

А далі – самі гудки.

Батько працював бригадиром мулярів.

Він приїхав у це українське містечко на велике «всесоюзне» будівництво грандіозного й славетного в майбутньому монстра п’ятирічок – Шинного комбінату. Комсомолець-доброволець, згодом – комуніст, із тих, що завжди «вперьод!» – він із 16-ти літ мандрував такими «передовими стройками». Знаходив там вірних комсомольських подруг – і їхав далі. Подруги залишалися. Тільки Геникова мама, зустрінута на попередньому великому будівництві в Свердловську, покинула все та подалася за чоловіком. Може, й тому, – шепотілися свердловські сусідки, – що мала вже старшого, «нагуляного» від якогось таємничого «хіміка». Не схотіла ще й молодшого залишати без батька. Чи передчувала, що це будівництво для її суворого й невгамовного друга вже останнє?

Того чорно пам'ятного дня раптом завалилася плита перекриття, причавила батька та його товариша, який випадково опинився поряд. Усіх дивувало, як бригадир не просто зумів вибратися сам – ще в гарячці й керував робітниками, котрі похапцем розгрібали завал, щоб витягти іншого потерпілого. Та коли все-таки розтягнули уламки – він раптом упав і вже не зміг підвестися. В лікарні його не стало.

Геник довідався про все це набагато пізніше. Тобто, можливо, він і знав з самого початку – адже обов'язково хтось повинен був йому розповісти! Але хлопець не зрозумів, не запам'ятав, не усвідомив. Ніяк не міг збагнути: батька більше нема, ніколи не буде. Геник так напружено боровся з цією думкою, що зовнішній світ прослизав крізь нього, не зачіпаючи свідомості. Тому й здавалося, що про обставини батькової загибелі довідався значно пізніше… Напевне, через кілька років… Або століть… Після всіх цих вінків, юрби в темному одязі та масках вдаваної скорботи…

Чомусь виразно запам'яталися Геникові тільки обличчя однокласників. Власне, однокласниками він ще їх і не вважав. Чи вважав – формально, та не до кінця.

З цими дітьми після переїзду зі Свердловська Геник устиг провчитися лише півроку.

А поки що нові однокласники стояли біля труни його батька. Вони прийшли, бо їм пояснили: так треба, це ваш товариш, ви повинні йому співчувати. У ті часи всі й кожен були комусь щось повинні – це нікого не дивувало.

І діти чесно, як справжні піонери, виконували свій обов’язок перед однокласником – хто як умів. Але були ще настільки юними, що вміли дуже мало. Тому гримаси вдаваної скорботи на їхніх дитячих личках мали ще страшніший вигляд, ніж удавані сльози старших.

Звідки Геник знав, що вдавані? Але ж умерла не їхня найрідніша людина?!

Навряд чи це відчуття фальшу, яке свербіло тоді в ньому, було родимим. Принаймні до цього фантастично страшного дня він такого не відчував.

Можливо, надмірна напруга спричинилася до такого похмурого «відкриття». Але саме воно, певне, й відіграло фатальну роль – Геник не вірив людям. Ніколи не вірив. Він чомусь перейнявся думкою, що тільки він щирий – адже горе тільки в нього! Всі інші брешуть і вдають кожен щось своє…

Напевне, це була просто дитяча істерика – але так, як він реготав тоді, дивлячись на ці обличчя, на цю іграшкову скорботу, Геник досі не сміявся.

Та й у подальшому житті не міг пригадати настільки великої радості, що могла б викликати щось більше за скупу посмішку на його обличчі, так само, як і настільки великого горя, щоб потекли сльози.

Відсміявся раз і назавжди того чорного дня (хоча так і не заплакав!) та ніби на всю решту життя забув, що таке сміх і що таке сльози.

– Не звертайте уваги, – сказала мама шокованим дорослим. – Дитина, дурненьке – що воно розуміє!