Читать книгу Атта Троль - Генрих Гейне, Генріх Гейне - Страница 5

Ронсеваль[10], долино славна!

Як твоє імення чую,

Затремтить, запахне в серці

Квітка синяя забута!

Постає країна мрії,

Що літ з тисячу, як зникла,

І великі очі духів

Глянуть так, що я злякаюсь.

Гомін, брязкіт, люта чвара!

Б’ються франки й сарацини;

Розпачливо і криваво

Сурма грає у Роланда!

У долині Ронсевальській

Видко «поруби Роланда», —

Так прозвано їх, бо лицар,

Щоб собі пробить дорогу,

Так смертельно, тяжко вдарив

Тим своїм мечем Дюрандо

В скелю, що сліди зостались

І по сей день на камінні.

Тож в одній щілині темній,

Геть зарослій чагарями,

Ялівцем, лежить глибока

Атта Тролева печера.

Серед любої родини,

По трудах він спочиває

Після втоми, споглядання,

Подоріжжя світового.

Як то мило повернутись

До дітей, в печеру любу!

Дві дочки й синів чотири

Вкупі з Муммою зростив він.

Гарно вилизані доні

І русяві, мов попівни;

Хлопці бурі, лиш найменший

Одноухий син, той чорний.

Сей найменший був мазунчик

Материн, вона з ним гравшись,

Відкусила в нього вухо

І, милуючи, пожерла.

Молодець він геніальний,

Має зграбність гімнастичну,

І такії робить штуки,

Мов штукар славутній Масман[11].

Цвіт краєвої освіти,

Любить він лиш рідну мову,

Зроду він не вчив жаргону

Ні гелленів, ані римлян.

Свіжий, вільний, жвавий, гречний,

Він ненавидить всі мила,

Умивання — нову розкіш,

Так, як і дотепний Масман.

А найбільш він геніальний,

Як на дерево дереться,

Що над кручею із скелі

Із щілини виростає.

І на гору він вилазить,

Де вночі уся родина,

Коло батька посідавши

Розмовляє в тихий вечір.

І розказує їм батько,

Як він жив колись у світі,

Як людей, міста він бачив,

І терпів багато лиха,

Мов той славний син Лаертів[12], —

Атта Троль лиш тим не схожий,

Що й дружина з ним ходила,

Вірна, чорна Пенелопа,

Атта Троль розповідає

Їм про славу колосальну,

Що, танцюючи мистецьки,

Залучив собі ніж людьми.

«І старі, й малі, — казав він, —

Аж не тямилися з дива,

Як, було, під гуки дудки

Він танцює на базарах.

А найбільше тії дами

(Знаються ж на тім найбільше!)

Страх плескали у долоні

І очима любо грали».

О мистецьке славолюбство!

З усміхом старий танцюра

Згадує, як свій талан

Уявляв він перед людом.

І в великому натхненні

Хоче ділом доказати,

Що не марний самохвалець,

А митець великий справді:

Миттю схоплюється з місця,

І спинається на диби,

І танцює, як давніше,

Той гавот, танець свій славний.

Мовчки всі, пороззявлявшись,

Поглядають ведмежата,

Як вистрибує їх батько

Дивно в місячному сяйві.