Читать книгу Quo vadis - Генрик Сенкевич - Страница 13

Тієї ночі Вініцій не лягав зовсім. Через якийсь час після того, як пішов Петроній, коли стогони лупцьованих рабів не могли притлумити ні його болю, ні люті, зібрав гурт інших слуг і вже пізньої ночі вирушив на пошуки Лігії. Оглянули всі есквілінські закутки, потім Субуру, Лиходійську вулицю та всі прилеглі завулки. Затим обійшли Капітолій, через міст Фабриція дісталися острова, тоді оглянули частину міста за Тибром. Але була то гонитва марна, бо сам не мав надії відшукати Лігію, і якщо шукав її, то лише для того, щоб заповнити хоч чимось цю страшну ніч. Додому повернувся на світанні, коли вже в місті почали з'являтися вози та мули перекупників городини й коли пекарі відчиняли вже свої ятки. Повернувшись, наказав обрядити тіло Гулона, до котрого ніхто не смів торкатися доти, а тих рабів, у яких одбили Лігію, наказав послати в ергастули, у село, що було карою, страшнішою за смерть, і врешті, впавши на заслану лаву в атрії, почав безладно розмірковувати, яким способом однайде й забере Лігію.

Відректися від неї, втратити її, не бачити її більше видавалося йому неподобством, і на саму думку про те його охоплювала лють. Свавільна натура молодого воїна вперше у житті натрапила на опір, на іншу незламну волю, і він просто не міг утямити, як це можна, щоб хтось смів ставати супроти його бажання. Вініцій волів би радше, щоб світ і місто перетворилися на руїни, ніж аби він не міг досягти того, чого хотів. Одняли в нього чарівні розкоші майже від уст, йому так видавалося, що сталося щось нечуване й волало про помсту за законами божими й людськими.

Але передовсім не хотів і не міг погодитися з долею, адже ніколи нічого так не жадав у житті, як Лігію. Йому здавалося, що не зможе без неї існувати. Не міг собі відповісти, що робитиме без неї завтра, як зможе прожити наступні дні. Часом охоплював його гнів на неї, близький до божевілля. Йому хотілося її мати для того, щоб її бити, тягти за волосся до кубікулу і знущатися над нею, то знову охоплювала його страшна туга за її голосом, постаттю, очима, і відчував, що готовий був би валятися біля її ніг. Кликав її, гриз пальці, стискав руками голову. Змушував себе з усієї сили розмірковувати спокійно про її пошуки, та не міг. На думку спадали йому тисячі засобів і способів, але одні божевільніші за інші. Врешті осяяла його думка, що ніхто інший її не відбив, окрім Авла, що в найгіршім разі Авл мусив знати, де вона переховується.

І кинувся було бігти до дому Авла. Якщо йому її не віддадуть, якщо не злякаються погроз, піде до імператора, звинуватить старого воїна у непокорі й добуде для нього смертний вирок, але перед тим витягне з них зізнання, де Лігія. Та якщо її віддадуть, навіть добровільно, однаково помститься. Прийняли його дійсно в дім і доглядали, але те не має значення. Тією однією кривдою звільнили його від усякої вдячності. Тут мстива й завзята його душа почала насолоджуватися думкою про розпач Помпонії Грецини, коли старому Авлу центуріон принесе смертний вирок. Був же майже певен, що його добуде. Допоможе йому в тім Петроній. Зрештою, й сам імператор не відмовляє ні в чому своїм приятелям августіанам, хіба що його спонукає відмовити особиста нехіть або жадоба.

І раптом серце його мало не спинилось од страшного припущення.

А що як сам імператор одбив Лігію?

Всім було відомо, що імператор часто шукав у нічних розбоях розвагу серед нудьги. Навіть Петроній брав участь у цих забавах. Головною їхньою метою насправді було хапання жінок і підкидання їх на солдатському плащі аж до зомління. Одначе сам Нерон називав часом ці походи «ловлею перлин»; траплялося так, що в глибинці, крім убогої людності, виловлювали справжні перлини грації та молодості. Тоді sagatio, як названо підкидання на солдатському вовняному плащі, перетворювалося на викрадання, й «перлину» відсилали або на Палатин, або до якоїсь із незліченних вілл імператора, або врешті Нерон віддавав її котромусь із приятелів. Так могло статись і з Лігією. Імператор розглядав її під час бенкету, і Вініцій ані на мить не сумнівався, що мусила йому видатися найчарівнішою з жінок, яких до того бачив. Якби ж то могло бути інакше! Щоправда, Нерон тримав її в себе на Палатині й мав можливість просто затримати, але як слушно говорив Петроній, імператор не мав сміливості у злочинах і, маючи можливість чинити відкрито, волів завше діяти таємно. Нині міг його до цього спонукати страх перед Поппеєю. Й тут Вініцію спало на думку, що Авл, можливо б, не посмів віднімати дівчину, подаровану йому самим імператором. Хто б, зрештою, посмів? Чи, може, той велетень-лігієць із блакитними очима, котрий одважився ввійти до триклінію й винести її з бенкету на руках? Але де б він її переховував, куди б її міг подіти? Ні, раб не відважиться на це. Тож ніхто інший не вчинив цього, як сам імператор.

Од цієї думки Вініцію потемніло в очах і краплі поту вкрили йому чоло. В такім разі Лігію втрачено назавше. Можна її було б вирвати з усяких інших рук, але не з цих. Тепер з більшими, ніж до цього, підставами міг повторювати: Vae misero mihi![168] Уява малювала йому Лігію в обіймах Нерона, і він уперше в житті зрозумів, що є думки, котрих людина просто перенести не може.

Щойно лише йому стало ясно, як її покохав. Як потопаючому проноситься блискавично в пам'яті все його життя, так перед ним проносилися його зустрічі з Лігією. Бачив її й чув кожне її слово. Бачив її біля фонтана, бачив у домі Авла й на бенкеті. Відчував її знову близько, відчував запах її волосся, тепло її тіла, насолоду поцілунків, якими на бенкеті розтуляв її цнотливі вуста. Здавалася йому у сто разів прекраснішою, бажанішою, ніжнішою, у сто разів більш неповторною, обраною з-поміж усіх смертних і всіх божеств, ніж будь-коли. І коли Вініцій подумав, що цим усім, що так вп'ялося йому в серце, що стало кров'ю та життям, міг заволодіти Нерон, пронизав його всього фізичний біль, такий жахливий, що готовий був битися головою об стіни атрію, поки не розтрощить її. Відчував, що може збожеволіти й що збожеволів би з певністю, коли б йому ще не лишалася помста. Але як раніше йому здавалося, що не зможе жити, якщо не відшукає Лігію, так тепер, – що не зможе померти, доки не помститься за неї. Ця єдина думка приносила йому деяке полегшення. «Буду твоїм Кассієм Хереєю!» – повторював собі, думаючи про Нерона. За хвилину, вхопивши в руки землі з квіткових горщиків, які оточували імплувій, він виголосив страшну клятву Еребові[169], Гекаті[170], а також своїм домовим ларам, що здійснить помсту.

І відчув істотне полегшення. Мав принаймні для чого жити й чим заповнити дні та ночі. Потім одмовився від наміру вирушити до Авла, наказав себе нести на Палатин. Дорогою думав, що, коли його не допустять до імператора або захочуть перевірити, чи не має він при собі зброї, це буде доказом, що Лігію захопив імператор. Зброї, одначе, не взяв. Вініцій утратив здоровий глузд узагалі, але як зазвичай люди, заклопотані однією думкою, зберіг його в тому, що стосувалося помсти. Не хотів гарячкувати. Крім того, хотів передовсім побачитися з Актою, вважаючи, що від неї може дізнатися правду. Часом проблискувала йому надія, що може побачити Лігію, й од тої думки його кидало в дрож. А що як імператор викрав її, не знаючи, хто вона, й сьогодні поверне йому її? Але за хвилину відкинув це припущення. Аби хотіли йому її відіслати, відіслали б учора. Тільки Акта могла все пояснити, і з нею насамперед належало побачитись.

Утвердившись у тім, Вініцій наказав рабам прискорити крок, дорогою ж безладно розмірковував то про Лігію, то про помсту. Чув, що єгипетські жерці богині Пахт уміють насилати хвороби, на кого захочуть, і вирішив довідатися в них, яким способом. На Сході казано йому також, що юдеї мають якісь закляття, за допомогою яких укривають виразками тіла ворогів. Серед рабів у його домі було кільканадцять юдеїв, отож пообіцяв собі, що, коли повернеться, накаже їх сікти, доки йому ту таємницю розкриють. З найбільшою, одначе, насолодою думав про короткий римський меч, од якого кров б'є струменем, таким власне, який бризнув із тіла Гая Калігули, залишивши нестерті плями на колоні портика. Вініцій готовий був зараз перебити всіх мешканців Рима, і, якби боги помсти пообіцяли йому, що всі люди вимруть, за винятком його й Лігії, був би на це згоден.

Перед аркою підібрався і, дивлячись на охоронців-преторіанців, подумав, що, коли йому чинитимуть хоча б найменші перешкоди при вході, це буде доказом, що Лігія перебуває в палаці з волі імператора. Але центуріон усміхнувся до нього приязно і, ступивши кілька кроків назустріч, мовив:

– Вітаю, шляхетний трибуне. Якщо бажаєш уклонитись імператорові, погану вибрав хвилину і не знаю, чи матимеш можливість його побачити.

– Що сталося? – запитав Вініцій.

– Божественна мала Августа захворіла несподівано з учорашнього дня. Імператор і Августа Поппея перебувають при ній разом із лікарями, котрих з усього міста скликано.

Був це випадок серйозний. Імператор, коли в нього народилася ця донька, шаленів просто від щастя і зустрів її extra humanuni gaudium[171]. Ще раніше сенат доручив щонайурочистіше богам лоно Поппеї. Вчинено обітниці в Анції, де сталися пологи, влаштовано розкішні ігрища, а крім цього, споруджено храми двом Фортунам. Нерон, який ні в чому не знав міри, без пам'яті полюбив це дитя, Поппеї ж було воно також дорогим, хоч би тому, що зміцнювало її становище і вплив робило нездоланним.

Від здоров'я та життя маленької Августи могли залежати долі цілої імперії, але Вініцій так був заклопотаний собою, власною справою і своїм коханням, що, майже не звернувши уваги на повідомлення центуріона, відказав:

– Я хочу побачитися лише з Актою.

І пройшов.

Але Акта поралася також біля дитини, тож мусив чекати на неї довго. Надійшла тільки близько полудня, зі змученим і блідим обличчям, яке, коли побачила Вініція, поблідло ще дужче.

– Акто, – заволав Вініцій, хапаючи її за руку та тягнучи на середину атрію, – де Лігія?

– Хотілося б тебе про це запитати, – відповіла, дивлячись докірливо йому в вічі.

А він, хоча й обіцяв собі, що розпитуватиме її спокійно, стиснув знову долонями голову й почав повторювати зі спотвореним від болю та гніву обличчям:

– Нема її. Викрадено її по дорозі до мене.

За хвилину, однак, оговтавсь і, наблизивши своє обличчя до обличчя Акти, заговорив крізь зціплені зуби:

– Акто… Якщо тобі життя дороге, якщо не хочеш стати причиною нещасть, котрих не можеш собі навіть уявити, відповідай мені правду: чи не імператор її викрав?

– Імператор не виходив учора з палацу.

– Заприсягнися тінню матері твоєї, всіма богами! Чи нема її в палаці?

– Присягаюся тінню матері моєї, Марку, нема її в палаці й не імператор її викрав. Від учора захворіла мала Августа і Нерон не відходить од її колиски.

Вініцій зітхнув із полегшенням. Те, що видавалося йому найстрашнішим, перестало йому загрожувати.

– Отже, – сказав, сідаючи на лаву і стискаючи кулаки, – викрали її люди Авла, і в такім разі – горе їм!

– Авл Плавтій був тут уранці. Не зміг зі мною побачитися, бо я була при дитяті, але розпитував у Єпафродіта й інших слуг імператора, а потім сказав їм, що прийде ще, аби побачитися зі мною.

– Хотів одвести від себе підозру. Якби не знав, що сталося з Лігією, прийшов би шукати її до мого дому.

– Він залишив мені кілька слів на табличці, з яких довідаєшся: він, знаючи, що Лігію забрано з його дому імператором на твоє й Петронія прохання, сподівався, що її тобі відіслано, й сьогодні вранці був у твоїм домі, де йому повідомлено, що сталося.

Сказавши це, пішла до кубікулу й за хвилину повернулася з табличкою, котру їй залишив Авл.

Вініцій прочитав і замовк. Акта, ніби читаючи думки на його похмурому обличчі, сказала:

– Ні, Марку. Сталося те, чого хотіла сама Лігія.

– Так ти знала, що вона хоче втекти! – вибухнув Вініцій.

А вона поглянула на нього імлистими очима майже суворо.

– Знала, що вона не хоче стати твоєю наложницею.

– А ти чим була все життя?

– Я ж бо до того була рабинею.

Але Вініцій не переставав обурюватись. Імператор подарував йому Лігію, отже, йому не треба запитувати, чим була до того. Відшукає її хоча б і під землею і вчинить із нею все, що йому заманеться. Отак! І буде його наложницею. І він накаже її шмагати щоразу, коли йому захочеться. Коли йому набридне, віддасть її останньому зі своїх рабів або накаже крутити жорна у своїх африканських маєтках. А тепер буде її шукати і знайде тільки для того, щоб розчавити, розтоптати, принизити.

І гарячкуючи все дужче, втратив усяке відчуття міри настільки, що навіть Акта зрозуміла: обіцяв більше, ніж був би здатний виконати, а мовить його вустами гнів і мука. За муки мала б його пожаліти, але перебрана ним міра вичерпала її терплячість, так що врешті запитала його, навіщо до неї прийшов.

Вініцій наразі не знав, що відповісти. Прийшов до неї, бо так хотів, бо гадав, що отримає якісь відомості, але власне прийшов тільки до імператора, а не маючи можливості з ним побачитися, зайшов до неї. Лігія, втікаючи, вчинила опір волі імператора, отож він, Вініцій, ублагає його, щоб наказав її шукати в усьому місті й державі, хоч би й довелося використати для того всі легіони й перетрясти по черзі кожний будинок в імперії. Петроній підтримає його прохання, й пошуки розпочнуться сьогодні ж.

На те Акта мовила:

– Стережися, щоб її не втратив назавше саме тоді, коли її за наказом імператора відшукають.

Вініцій нахмурив брови.

– Що це значить? – запитав.

– Слухай мене, Марку! Вчора були ми з Лігією в тутешнім саду й зустріли Поппею, а з нею маленьку Августу, яку несла муринка Ліліт. Увечері дитя захворіло, а Ліліт твердить, що було зурочене і що зурочила його та чужоземка, яку зустріли в саду. Якщо дитя видужає, про це забудуть, але в противному разі Поппея перша звинуватить Лігію в чарах, і тоді, хоч де б її відшукали, не буде для неї порятунку.

Настала хвилина мовчання, потім Вініцій озвався:

– А може, й зурочила? Мене ж зурочила.

– Ліліт повторює, що дитя заплакало враз, коли вона його пронесла повз нас. І дійсно! Заплакало. Певно, винесено його в сад уже хворим. Марку, шукай Лігію сам, де хочеш, але доки маленька Августа видужає, не говори про неї з імператором, бо накличеш на неї помсту Поппеї. Досить уже очі Лігії плакали через тебе, й нехай усі боги стережуть тепер її бідолашну голову.

– Ти її любиш, Акто? – запитав похмуро Вініцій.

І в очах вільновідпущениці блиснули сльози.

– Так! Полюбила її.

– Бо тобі не віддячила ненавистю, як мені.

Акта подивилася на нього за хвилину, ніби вагаючись або ніби прагнучи з'ясувати, чи говорив щиро, потім відказала:

– Чоловіче запальний і сліпий! Вона ж тебе кохала.

Вініцій підхопився під впливом тих слів як навіжений.

Неправда! Ненавиділа його. Звідки Акта може знати?! Чи після одного дня знайомства Лігія їй зізналася? Що то за кохання, яке віддає перевагу бурлацтву, ганьбі вбогості, невпевненості в завтрашньому дні, а може, й злиденній смерті над уквітчаним домом, у котрім чекає з учтою коханий! Ліпше йому таких слів не чути, бо готовий збожеволіти. Та не віддав би ж цієї дівчини за всі скарби цього палацу, а вона втекла. Що то за кохання, яке боїться насолоди, а породжує біль! Хто це зрозуміє? Хто може зрозуміти? Якби не сподівання, що її відшукає, встромив би в себе меча! Кохання ж віддає себе, а не забирає. Були хвилини, коли жив у Плавтіїв, що сам вірив у близьке щастя, але тепер знає, що вона його ненавиділа, ненавидить і помре з ненавистю в серці.

Але Акта, зазвичай боязка й лагідна, вибухнула в свою чергу обуренням. Як же він старався її прихилити? Замість того, щоб поклонитися за неї Авлу та Помпонії, відібрав дитя у батьків підступом. Хотів її зробити не дружиною, а наложницею, її, вихованку шляхетного дому, її, царську доньку. І привів її до цього дому лиходійства й ганьби, осквернив її цнотливі очі видовищем паскудного бенкету, поводився з нею, як із повією. Невже забув, чим є дім Авла і ким Помпонія Грецина, котра виховала Лігію? Невже немає достатньо розуму, щоби розгадати, що то жінка інша, ніж Нігідія, ніж Кальвія Криспінілла, ніж Поппея і ті всі, котрих він зустрічає в домі імператора? Невже, побачивши Лігію, не зрозумів одразу, що то чисте дівча, котре віддає перевагу смерті над ганьбою? Звідкіля йому знати, яких вона визнає богів, і чи не чистіших, не ліпших за безпутну Венеру або за Іриду[172], котрих ушановують розпусні римлянки? Ні! Лігія не робила їй зізнань, але говорила їй, що порятунку очікує від нього, від Вініція; сподівалася, що він випросить для неї в імператора повернення додому і що він оддасть її Помпонії. А кажучи про те, ніяковіла, як дівча, котре кохає і вірить. І серце її було для нього, та він сам налякав її, образив, обурив, так нехай же шукає тепер її за допомогою солдатів імператора, але нехай знає, що коли дитя Поппеї помре, то на Лігію впаде підозра і загибель її буде неминуча.

Крізь гнів і біль Вініція почало пробиватися розчулення. Повідомлення про те, що Лігія кохала його, зворушило до глибини душі. Пригадав її в саду Авла, де слухала його слова з рум'янцем на обличчі та з очима, повними світла. Здалося йому, що в той час насправді починала його кохати, й раптом огорнуло його при цій думці відчуття якогось щастя, та ще й у сто разів більшого, ніж те, котрого прагнув. Він подумав, що справді міг би мати її, слухняну, а до того ж люблячу. Обвила б вона пряжею двері його й намастила вовчим лоєм, а потім усілася б, як дружина, на овечій шкурі біля його вогнища. Ось і почув би з її вуст традиційне: «Де ти, Кай, там і я, Кая», – й була б назавше його. Чому ж він так не вчинив? Адже був готовий на це. А тепер її нема й може її не відшукати, а коли б і відшукав, може її втратити, а коли б навіть не втратив, не захочуть його ані Плавтії, ані вона. Тут у нього від гніву почало підійматися волосся на голові, але тепер гнівався він не на Плавтіїв чи Лігію, а на Петронія. Той був у всьому винен. Якби не він, Лігії не довелося б бурлакувати, була б його нареченою, й ніяка небезпека не висіла б над її коханою головою. А тепер усе сталось і запізно виправляти зло, котре виправити неможливо.

– Запізно!

І здавалося йому, що прірва розверзлася перед його ногами. Не знав, що зробити, як учинити, куди звернутися. Акта повторила, як луна, слово «запізно», котре в чужих устах прозвучало йому як вирок смерті. Розумів тільки одне, що треба йому знайти Лігію, бо інакше станеться з ним щось жахливе.

І, вгорнувшись машинально тогою, хотів піти, не прощаючись із Актою, та раптом завіса, що відділяла передпокій од атрію, відхилилася й він побачив перед собою жалобну постать Помпонії Грецини.

Очевидно, й вона довідалася вже про зникнення Лігії і, вважаючи, що їй легше буде, ніж Авлу, побачитись із Актою, приходила до неї добути якісь відомості.

Але, побачивши Вініція, повернула до нього своє дрібненьке, бліде личко й за хвилину мовила:

– Марку, нехай Бог тобі простить кривди, що їх заподіяв ти нам і Лігії.

А він стояв з похиленою головою, з відчуттям нещастя й вини, не розуміючи, який бог мав і міг йому простити й чому Помпонія говорила про прощення, коли мусила б говорити про помсту.

І врешті вийшов безпорадний, з головою, повною тяжких думок, великої стурбованості та здивування.

У дворі й під галереєю стояли стривожені гурти людей. Між палацовими рабами видно було вершників і сенаторів, які прибули довідатися про здоров'я маленької Августи, а заодно показатися в палаці й скласти доказ своєї стурбованості хоч би перед рабами імператора. Вістка про хворобу «богині», видно, поширилася швидко, бо прибували цілі натовпи. Дехто з прибулих, бачачи, що Вініцій виходить із палацу, запитували в нього про новини, але він, не відповідаючи на запитання, йшов уперед, аж поки Петроній, який теж прибув уже за новинами, мало не зачепивши його плечем, зупинив.

Вініцій напевне скипів би, побачивши його, і вдався до якогось беззаконня в палаці імператора, коли б не те, що від Акти вийшов зламаним, таким виснаженим і пригніченим, що в цю мить покинула його навіть властива йому гарячковість. Відсторонив, одначе, Петронія й хотів пройти, але той затримав його майже силоміць.

– Як почувається богиня? – запитав.

Але те насильство роздратувало знову Вініція та розлютило миттєво.

– Нехай пекло проковтне її й увесь цей дім! – відповів, скриплячи зубами.

– Мовчи, нещасний! – сказав Петроній і, роззираючись навколо, додав поспіхом: – Хочеш дізнатися щось про Лігію, то ходімо зі мною. Ні! Тут нічого не скажу! Ходімо зі мною, в ношах поділюся з тобою моїми здогадами.

І, обнявши молодика, випровадив скоріше його з палацу.

Але те він головним чином і мав на меті, бо новин не знав ніяких. Натомість як людина спритна, незважаючи на вчорашнє обурення, співчував Вініцію, і врешті, почуваючи певною мірою відповідальність за все, що сталося, вжив якихось заходів, а коли сіли на ноші, сказав:

– При всіх брамах наказав я пильнувати моїм рабам, давши їм докладний опис дівчини й того велетня, що виніс її з імператорського бенкету, нема позаяк сумніву, що то він її відбив. Слухай мене! Можливо, Плавтії захочуть її сховати в якомусь із своїх сільських маєтків, а в такім разі будемо знати, в який бік її відпровадять. Якщо ж при брамах її не помітять, то буде доказ, що зосталася в місті, і ще сьогодні розпочнемо пошуки тут.

– Плавтії не знають, де вона є, – заперечив Вініцій.

– Чи маєш певність, що саме так?

– Бачив Помпонію. Вони шукають її також.

– Учора не могла з міста вийти, бо вночі брами замкнені. По двоє моїх людей кружляють біля кожної брами. Один має йти слідом за Лігією та за велетнем, другий – повернутися негайно, щоб повідомити. Якщо в місті, знайдемо її, бо цього лігійця, хоча б по зросту та плечах, легко впізнати. Тобі пощастило, що викрав її не імператор, можу тебе запевнити, що ні, бо на Палатині немає для мене таємниць.

Але Вініцій спалахнув більшим іще жалем, ніж гнівом, і голосом, уривчастим од хвилювання, почав Петронію оповідати, що чув од Акти і яка нова небезпека нависла над головою Лігії, така страшна, що, знайшовши втікачів, треба буде ховати її якнайстаранніше від Поппеї. Потому гірко дорікав Петронію за його поради. Якби не він, усе пішло б інакше. Лігія була б у Плавтіїв, а він, Вініцій, міг би її бачити щодня і був би щасливішим од імператора. І, гарячкуючи в ході розповіді, піддавався все більшому зворушенню, аж врешті сльози горя й люті закапали в нього з очей.

Петроній же, що просто не чекав, аби молодик так міг кохати й жадати, бачачи ті сльози розпачу, мовив подумки з певним здивуванням: «О, могутня володарко Кіпру! Ти єдина царюєш над богом і людьми!»