Читать книгу Quo vadis - Генрик Сенкевич - Страница 2

Уже понад століття Генрік Сенкевич залишається одним з найпопулярніших (якщо не найпопулярнішим) польських письменників як у Польщі, так і в усьому світі. Про це свідчить, зокрема, соціологічне опитування «Політики», згідно з яким своєю популярністю романіст перевищує не тільки польських майстрів слова (Стефан Жеромський, Владислав Реймонт, Вітольд Ґомбрович, Станіслав Лем, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська), але й таких зарубіжних творців, як Михайло Булгаков, Альбер Камю, Ярослав Гашек, Ернест Гемінґвей, Ґабріель Ґарсія Маркес і Томас Манн[1]. І вже напевно можна твердити, що жоден із польських письменників не мав стількох видань і перевидань своїх творів, перекладів, театральних і фільмових адаптацій, як Сенкевич. Він був також першим серед польських літераторів лауреатом Нобелівської премії (1905) – і одним з перших у світі (конкурс започаткували в 1901 році). І все-таки, незважаючи на те, що Сенкевичем написано вже «тонни» книг, а його ім'я можна знайти в будь-якій енциклопедії, його творчість досі викликає чимало суперечок, читацький світ досі поділяється на фанатичних прихильників і нещадних критиків його творчості, кожна нова епоха вважає своїм обов'язком переосмислити його спадок. Більше того, навіть історія з отриманням Нобелівської премії не виглядає сьогодні аж такою прозорою, як можна було б судити з підручників та довідкових видань.

Майже тотально побутує думка, що Генрік Сенкевич отримав Нобелівську премію за роман «Quo vadis» («Камо грядеши»). Цей стереотип підтверджують останні (тритомна та шеститомна) енциклопедії польського наукового видавництва PWN; і лише в «Лексиконі Нобелівської премії» (2001) внесено відповідні поправки: згідно з обґрунтуванням вердикту Шведської Академії, Сенкевичу присуджено премію «за його видатні заслуги як епічного письменника», тобто за весь творчий доробок. А навколо преміювання польського письменника ходило й ходить іще чимало міфів, які поступово вдається спростовувати (наприклад, загальне переконання, що Сенкевич на врученні нагороди читав свою доповідь латинською мовою).

Причини таких довільних інтерпретацій Нобелівської справи Сенкевича останнім часом намагаються з'ясувати ряд польських дослідників (Тадеуш Буйніцький, Тадеуш Орацький, Анджей Тадус, Анна Сужинська-Блашак, Барбара Соколовська-Гурнович). Польська Академія наук висувала Сенкевича на премію Нобеля ще в 1901 році, зокрема цією справою цілковито займався професор Станіслав Тарновський, головна ідейна фігура тодішніх польських консерваторів і клерикалів, який відразу після виходу в світ «Quo vadis» визнав твір найвидатнішим у доробку Сенкевича. Лист графа Станіслава Тарновського до голови Нобелівського комітету засвідчує, що саме «Quo vadis» висувався на цю престижну нагороду: «Будучи головою Академії наук і водночас професором польської літератури в Ягеллонському університеті, а тим самим уповноважений 1-м параграфом «Спеціального положення» до висловлення своєї думки у цій справі, я дозволяю собі звернути увагу Комітету і Вашу, пане Голово, на твір, який, як мені здається, задовольняє всі умови, що їх вимагає засновник до четвертої частини конкурсу, – літературний твір, найвидатніший за своїм характером, у значенні ідеалізму. Цим твором є «Quo vadis», тим більше що його можна дуже легко видати цілком дослівно для користування молоді, як це вже зроблено польською та італійською мовами, а видання французькою вже готується до друку» (від 25 січня 1901 року).[2]

Виглядає на те, що надзвичайна популярність роману «Quo vadis» могла завадити в оцінці твору Нобелівським комітетом. Вже до 1901 року роман було перекладено більш як на 30 мов світу, а продаж лише у Великій Британії та Сполучених Штатах сягнув на той час 2 мільйонів примірників. «Однак не треба переоцінювати роль такого успіху, – зазначав секретар Шведської Академії наук, – погані книжки також легко розходяться, тим самим доводячи, що є привабливими». Комітет опинився у досить двозначній ситуації: він мав оцінювати твір, який не вписувався в рамки стандартної оцінки – чи цей роман настільки добрий, що популярність його перейшла будь-які межі, чи він просто задовольняє невибагливі смаки пересічного читача? Як би там не було, рішенням Комітету від 9 листопада 1905 року стало присудження премії Сенкевичу «за видатні заслуги як епічного автора», а в промові на честь лауреата найбільше уваги було приділено не романові «Quo vadis», а «Трилогії» та «Хрестоносцям».

Крім безперечних художніх заслуг цих творів, немалу роль у рішенні Комітету відіграли й політичні чинники, що підтвердив і сам перебіг церемонії вручення премії. Варто лише згадати, що конкурентами Сенкевича на отримання нагороди була не тільки польська письменниця Еліза Ожешко, а й такі видатні майстри пера, як Лев Толстой, Редьярд Кіплінг, Джозуе Кардуччі, Сельма Лаґерльоф та ін. В особі Сенкевича отримав визнання польський народ, який уже понад століття не мав своєї держави (Польща була поділена між Австро-Угорщиною, Німеччиною та Росією). Розповідаючи в листах до дружини про атмосферу, яка панувала на врученні премії, Сенкевич зокрема написав: «Наприкінці говорить Вірсен, довго говорить по-шведському – після чого завершує французькою просто-таки нечуваними похвалами «Трилогії», «Без догмату», «Родини Поланецьких», «Quo vadis» і «Хрестоносців». Я скоса дивлюся, як це ковтне прусський посол, який сидить біля мене, – й мене опановує добрий гумор при описі Ґрюнвальду. Зрештою, пруссак навіть не здригнувся».[3]

І сам виступ Генріка Сенкевича на урочистості нагородження (французькою, а не латинською мовою) свідчить, що у сприйнятті автора «Трилогії» премія мала більше національний, ніж індивідуальний характер: «Однак ця честь, цінна для всіх, незмірно ціннішою має бути для сина Польщі! Її проголошено мертвою, а це – один з тисяч доказів того, що вона живе! Її проголошено нездатною до мислення й праці, а ось вам доказ того, що вона діє! Проголошено її переможеною, а ось вам новий доказ того, що вона вміє перемагати!

Кому ж не спадуть на думку слова Галілея: «Eppur si muove», оскільки визнано в усьому світі силу цієї праці, а один з її творів увінчано. Тож за це увінчання – не моєї особи, тому що польська земля родюча й тут не бракує письменників, які мене перевищують, – а за це увінчання польської праці і польської творчої сили, вам, панове, члени Академії, якої ви є найвищим виразом думки і почуттів вашої шляхетної нації, я складаю як поляк найсердечнішу й гарячу подяку»[4]. Саме таке розуміння міжнародного визнання було особистим сприйняттям Сенкевича, про що свідчить його лист до секретаря Академії Карла Д. аф Вірсена у зв'язку з новиною про присудження нагороди (29 листопада 1905 року): «Новина, яку Ви мені оголошуєте, справді робить мене щасливим – тим більше, що виявленої честі я не приймаю виключно для себе – я відношу її до своєї країни, до нашої літератури – такої давньої, багатої, чудової, а водночас так мало знаної…»[5]

Дійсно, політичний чинник визнання польського народу, його культури, зрештою, самого його права на існування був для Комісії вирішальним, і невипадково вона зупинила свій вибір саме на найвідомішому польському письменникові, ім'я якого було у всіх на вустах. Ця мотивація легко простежується, зокрема в офіційному протоколі Шведської Академії: «Там, де література народу є багатою й невичерпною, існування цього народу забезпечено, оскільки квітка цивілізації не може зростати на безплідній землі. Але в кожній нації можна знайти рідкісних геніїв, які зосереджують у собі дух народу і репрезентують його характер у світі. Хоча вони зберігають і шанують спогади з минулого своєї нації, вони роблять це тільки для того, щоб зміцнити надії на майбутнє…»[6]

«Жодна квітка культури не може розквітнути на поганому природному ґрунті, а коли цього ґрунту немає, необхідна мозольна й тривала праця. Польський народ уже більше століття змушений обробляти кам'янистий ґрунт, однак він чинить це з таким зусиллям всієї своєї енергії, що цей ґрунт видає сьогодні врожай, нітрохи не бідніший і не гірший, ніж в інших країнах, що мають добрі умови для культурного розвитку…

Польській нації ці генії є ще потрібнішими, ніж будь-де, адже вони об'єднують весь народ, вони стоять перед світом як представники своїх співвітчизників, вони представляють і захищають історичну пам'ять, (…) вони підтримують дух і підігрівають до боротьби (…).

Такого передовика літератури, культури, всього національного польського духу має, на своє щастя, Польща. І Академія наук обрала серед поляків лауреата сьогоднішнього конкурсу».[7]

Далі секретар Королівської Шведської Академії наук Карл Давід аф Вірсен зупинився коротко на аналізі творчості польського письменника, виділяючи з числа інших такі твори, як «Нариси вуглем», «Янко-музикант», «Ліхтарник», «Татарська неволя», «Трилогія», «Без догмату», «Родина Поланецьких», «Quo vadis», «Хрестоносці». Щоб наблизитися до розуміння причин неймовірного письменницького успіху Генріка Сенкевича, необхідно хоча б побіжно нагадати факти життя і творчу біографію польського митця, уявити його в контексті епохи, якій він належав. Відсилаємо читача до передмови нашого видання роману «Вогнем і мечем».

І все-таки найбільшу популярність у світі серед творів Сенкевича здобув роман «Quo vadis» («Камо грядеши», 1896), який, власне, й висувався на Нобелівську премію ще в 1901 році (нагадаємо, що Сенкевич здобув її в 1905 році), – широка картина Риму часів панування Нерона і початків християнства. Твір став матеріалом для численних фільмових і телевізійних адаптацій і переробок, оперних лібрето, його перекладено більш як на 40 мов світу.

Задум написання роману з'явився у Сенкевича, найвірогідніше, під час чергового візиту до Рима в 1893 році й зустрічі з мистецьким середовищем поляків, які мешкали тоді в місті. На думку про твір на античну тематику міг наштовхнути Сенкевича художник Генрік Семірадський, який виступив особистим «екскурсоводом» письменника по архітектурних пам'ятках «вічного міста». Вже в 1894 році в інтерв'ю для «Краю» Сенкевич признався: «Приготування до «Quo vadis» веду сумлінно. Рим знаю чудово. Щоправда, спочатку я виношував задум перенести дію до Палестини, але відвідини по-справжньому невідомих мені околиць вимагали багато часу і коштів. Зрештою, Рим цілком відповідає моїм цілям. Тацита я вивчаю da capo, ну й перевернув майже всю бібліотеку творів, які стосуються першого сторіччя нашої ери»[8]. Цей лист свідчить про два джерела натхнення та інформації в написанні роману: історична література та власні спостереження, відвідини каплиці «Quo vadis», базиліки Св. Петра, Tre Fontane та інших пам'яток раннього християнства.

До праці над «Quo vadis» Сенкевич приступив уже як досвідчений письменник, автор популярних романів і оповідань, авторитет якого, завдяки успіхові «Трилогії», був дуже високим. Замислюючи роман про перших християн, про епоху занепаду Риму за Нерона, письменник свідомо плекав намір створити «великий» твір, написаний «високим», епопеїчним стилем. В одному з листів Сенкевич зізнавався: «Я віддавна живу в величезному напруженні всіх сил, адже річ, яку я пишу, є важкою і в такому високому стилі, що нічого подібного ніхто сьогодні не робить. Але саме тому треба докладати зусиль, щоб була правда і враження дійсності… Я дійшов нарешті до вибуху. Те, що раніше обіцяло бути грізним, було як гуркіт перед бурею. Лише тепер настає буря і розпочнеться справжня християнська епопея. Я вигадав і маю в голові стільки чудових і страшних сцен, що тільки б сил і здоров'я – і «Quo vadis» буде величнішим від усього, що я написав».[9]

Роман писався близько двох років, і вже з березня 1895 року його друк розпочинають «Gazeta Polska», «Czas» i «Dziennik Poznański». В березні ж наступного року роман було завершено.

«Quo vadis» цілком узгоджувався з концепцією літератури і світоглядом, які ми знаємо з попередніх романів Сенкевича. Письменник використав перевірену й випробувану фабульну схему, в основі якої лежать пригоди двох благородних і гарних коханців, стосунки яких розвиваються у вирі масштабних і значних історичних подій, а закінчується все незмінним гепі-ендом. Чоловічий персонаж цієї пари, Вініцій, долає чимало труднощів зовнішнього і внутрішнього характеру для поєднання зі своєю коханою Лігією. По-перше, він бореться за неї з імператором Нероном, який хоче вбити її заради помсти Петронієві. По-друге, Вініцій веде важку духовну боротьбу з самим собою, зі звичними для нього, римлянина, способом життя і переконаннями. Під впливом кохання до християнки Лігїї герой проходить складну еволюцію від римлянина, який погорджує християнством як релігією рабів і філософією слабких народів, до віри в Христа і слідування його заповідям.

Ця, така звична для Сенкевича, любовна фабула розвивається на широкому історичному тлі розкладу античної римської культури й народження християнського світу. І хоча головний наголос письменник намагався робити на апологетичних мотивах мучеництва перших християн, саме світ античної культури залишався ближчим авторові в естетичному плані, тому й показаний в романі з такою блискучою пластичністю. Про величезний вплив класичної естетики грецького і римського мистецтва на естетичні погляди і творчий метод Сенкевича свідчить зізнання самого автора «Quo vadis» в листі до Марії Радзейовської (1903): «Я дуже люблю пил віків, античні руїни, італійські міста, галереї, створені не грошима, а генієм Венеції, Флоренції і Рима. Я занадто люблю Гомера, Софокла, пам'ятки Греції і її величезну традицію, яка – хоч ми часто й не знаємо цього – пливе як кров у наших жилах, і я вже б не зміг без цього жити, так само як без старих шляхетних книжок…»[10]

У написаному в 1879 році «Листі з Рима» Сенкевич наголошував на так званому «ладі», який він убачає в античному мистецтві й який полягає в чуттєвій рівновазі всіх душевних сил і вражень, у відчутті внутрішнього спокою перед лицем довершеності, ясності й дивовижної простоти. Цей лад, який так захоплював письменника, перебуває у тісному зв'язку з поняттям грецької калокаґатїї – єдності добра і краси. З іншого боку, в «Quo vadis» відбулося розділення цього античного «ладу»: добро було приписано християнам, а краса залишилась за світом язичницької античної культури.

Сучасний дослідник творчості Сенкевича Тадеуш Буйніцький вважає, що симпатії письменника до античної культури мали не тільки естетичне, а й світоглядне значення. Як у романі «Quo vadis», так і в більш ранньому «Без догмату» Сенкевич декларував себе як ворог декадентства і в його сучасній, і в історичній іпостасях. Однак водночас письменник був зачарований декадентством, особливо античним, пов'язаним із занепадом великої класичної культури, цінності якої залишаються важливими для нього навіть перед лицем приходу нової християнської ери.

Саме цим можна пояснити помічений і наголошуваний багатьма критиками розлам у концепції художнього світу роману, який полягає в яскравому й проникливому живописанні поганського світу в порівнянні з християнським середовищем, яке у творі постає занадто схематичним і безбарвним. Особливо вдалася Сенкевичу постать Петронія, який символічно втілює в своїй особі всю красу занепадницького Риму – він є найбільш пластичним і психологічно поглибленим персонажем роману. Петроній є черговим, ще яскравішим, ніж Плошовський, образом декадента, який у своєму світогляді поєднує елементи філософського скептицизму з естетичними позиціями.

Самогубство Петронія, яке має свої сюжетно-композиційні відповідники в загибелі Нерона і в мученицькій смерті апостолів, символізує кінець античної краси. Петроній критично, але пасивно споглядав цей занепад, він брав участь в оргіях імператорського двору – хоча робив це швидше з позицій цікавого інтелектуала, до того ж, йому бракувало стимулу для активного протиставлення, він бачив майбутню велич нової релігії, але не міг ототожнити себе з нею. Петроній бачив розклад і близький занепад античного Риму, його цивілізації та його чеснот під навалою варварів, але був настільки пов'язаний зі старою культурою, що не мав сил і енергії порвати з нею. Сенкевич з малярською пластичністю описує щоденне життя римського патриція, його звички, вподобання, витвори мистецтва і предмети побуту, які його оточували. Як пише Яніна Кульчицька-Салоні, роман «є радше прощанням зі світом, який сходить з історичної арени, ніж привітанням світу нового».[11]

Проте ще один з перших критиків роману Ігнаци Матушевський наголошував на особливій чутливості автора до відчуттєвих якостей світу, колористики й естетики руху, виразність яких може відсунути на дальший план ідеологічну проблематику: «Одне слово, але поставлене у правильному місці, одне, здавалося б, звичайне, але нечувано влучне порівняння, один прикметник, доданий мимохіть до іменника, – і перед нашими очима відразу постане випукла й жива постать, вимальовується образ, ситуація, сцена».[12]

«Малярськість» роману відрізняє «Quo vadis» від попередніх творів Сенкевича (наприклад, від «Трилогії»). Пластичність і «малярське» бачення художнього світу виражається в тому, що твір скомпоновано як ряд великих «картин» з описуваного історичного періоду, які автор навмисне виділяє, надає їм виразних фізичних і емоційних обрисів, досягаючи потрібних йому ефектів «високого стилю», незалежно від того, гарні це сцени чи жахливі: бенкет Нерона, молитви християн у катакомбах, пожежа Рима, смолоскипи Нерона, події на арені, боротьба Урсуса з туром, видіння св. Петра на Аппійській дорозі. «Якщо якимсь фрагментам Сенкевичевого твору ми даємо назву образів, то через те, що естетична лексика не має відповідного терміна, – писав І. Матушевський. – Образами ці сцени є лише з тієї точки зору, що виразно промовляють до читача у пластичний спосіб, насичуючи його уяву гармонією барв і ліній».[13]

Характерною рисою сцен у «Quo vadis» є їх концентрованість у точно визначеному просторовому відрізку і тематична виразність, які спираються на предметну конкретність і барвистість опису та замкненість у відносно короткому часовому відтинку (звідси слабші, ніж у «Трилогії», темпоральні якості епізодів). Певний брак динамізму, настільки характерний для «Трилогії», став причиною спрямованості сцен у «Quo vadis» ніби всередину образу, яка робить ці образи статичними, описовими – іконічними. Однак у будовах сцен і конкретних мотивах розвитку сюжету письменник прагнув до дотримання канонів класичної естетики – до пропорційності елементів художнього світу. Тому багато дослідників вказують на подібність образів роману до античної скульптури.

Крім домінантного в «Quo vadis» візуального аспекту суттєву роль в авторському задумі величних сцен роману відіграють персонажі. В порівнянні з попередніми творами Сенкевича світ персонажів значно обмежує сферу компетенції відавторського оповідача – незалежно від того, чи персонажі перебувають у предметному статусі учасників романних подій, чи виступають суб'єктами оцінки художнього світу і спостерігачами. Суб'єктивізація оповіді особливо помітна в способах презентації інших героїв: у межах характеристики часто з'являється точка зору іншого персонажа, очима якого оповідач спостерігає і оцінює героя. У таких описах автор найчастіше вдається до посередництва Петронія, авторитет якого відіграє велику роль у «портретуванні» героїв роману (наприклад, Лігії).

Вже перед тодішніми польськими критиками поставало питання, чи Сенкевич у своєму романі, крім очевидного для митця завдання створити живу картину минулого, переслідував якусь іншу, побічну мету. Тобто чи світ початків християнства цікавив письменника сам по собі, чи він був також алегорією сучасних проблем, зокрема – проблем політичних. Це питання було тим більш обгрунтованим, що польська прозова традиція вже знала твори з подібними тенденціями: тоді був дуже популярним роман «Рим за Нерона», автором якого був один з попередників Сенкевича – Юзеф Іґнаци Крашевський. Цей твір становив велику історичну метафору, яка показувала трагічні події польського повстання I860—1864 років та майбутню долю польського народу на алегоричному прикладі перших християн, які страждали від переслідувань римлян.

Романові приписувались різні політичні підтексти, в його персонажах і подіях вбачали алегорії польського національного питання. Зокрема вважалось, що Лігію, яка походить із півночі, з народу лігів, можна ідентифікувати з предками поляків. А з того факту, що врятував Лігію від тура велетень з народу, наївний, але по-християнськи мудрий своєю дитячою вірою Урсус, можна робити чимало домислів про те, хто ж має порятувати королеву-Польшу. Тим не менше, алегоричні тенденції у «Quo vadis» прочитуються слабо. В питаннях національної справи Сенкевич був радше конформістом, який проголошував ідею моральної боротьби з насиллям, підпорядкування існуючому станові речей, переконання, роззброєння суспільства і ненасильницьке «навернення» ворога, що несправедливість сама себе знищить через своє ж таки зло і добро переможе.

Видана в 1896 році, книга здобула величезну популярність і зробила блискавичну читацьку кар'єру в Європі. «Quo vadis» на Заході мав такий самий успіх, як «Вогнем і мечем» у Польщі. Один за одним здійснювалися переклади роману на різні європейські мови, створювалися сценічні переробки й адаптації, опери, імена героїв роману використовували з рекламною метою, називали ними спортивних коней і домашніх тварин. Анатомію читацького успіху «Quo vadis» треба шукати там само, де й надзвичайну популярність пізніших голлівудських фільмів. Однією з причин популярності була мода на історичний період початку нашої ери. Крім того, роман розповідав про сакральні початки християнства, пропонуючи інтерпретацію «легкої» релігійності, романтизованої і естетичної, в якій метафізичні й есхатологічні мотиви співіснують з чуттєвими. «Quo vadis» на прикладі головних героїв показував можливість доступитися до християнського спасіння, минаючи муки апостолів і перших адептів.

Реакція критики й академічного літературознавства була набагато стриманішою. Звичайно, було чимало схвальних і захопливих рецензій, але в голосах найвизначніших літературних критиків відчувалося застереження. Історія рецепції роману має свої періоди, в кожному з яких були свої причини хвалити чи критикувати твір, у кожному з яких були свої апологети і критики. «Боже милосердний, тільки не думати про християнство в категоріях цього пасквілю на дух людський, в якому стільки є з християнства, скільки з живої Польщі в «Родині Поланецьких» – усі вже здогадались, що мова про «Quo vadis». Заклинаю кожного, хто страждає від того, що це наша думка видала цей шедевр легковажності й безтурботливої фальші, нехай візьме в руки хоча б Норвідовий «Quidam», і думаю, що його обвіє щось подібне до духовного запаху тих віків, щось з їхнього повітря, і він зрозуміє, що наша література і Сенкевича переживе і жити буде»[14], – писав Станіслав Бжозовський. Полеміка навколо художньої цінності роману продовжилася і в наш час: «канон» позитивного сприйняття твору становлять інтерпретації Юліана Кшижановського, серед розчарованих – Зигмунт Швейковський, Конрад Ґурський, Ян Добрачинський та ін. «Уявлення чудових сцен, які лежали в основі формування «Quo vadis» й які чарували й полонили мільйони читачів роману, не вистачило, – писав 3. Швейковський, – щоб дати «велику християнську епопею». Розчарував мислитель, розчарував психолог, розчарував історик могутніх драм загальнолюдської культури, розчарував навіть мораліст…»[15]

Критично поставилися до «Quo vadis» також зарубіжні критики. Фердінан Брюнетьєр висунув Сенкевичу серйозне звинувачення в плагіаті, наводячи як джерела «Мучеників» Шатобріана, «Akte» Дюма та «Антихриста» Ренана. Різка відповідь Сенкевича спровокувала нову бурю звинувачень, в яких аргументами ставали «Бен-Гур» Льюїса Велеса, «Останні дні Помпеї» Бульвер Літона, «Калігула» Дюма, «Саламбо» Флобера. Претензії до Сенкевича були найрізноманітніші і навіть полярні: християни вважали твір занадто світським, атеїсти – занадто християнським, знавці античності не хотіли визнавати в «Quo vadis» наявності ані Стародавнього Риму, ані тогочасних реалій, закидали те, що Сенкевич спекулює банальностями, що він лише відтворює вже відоме, а не творить своє. Я. Кульчицька-Салоні вважає, що різка критика Сенкевичевого роману у Франції була обумовлена матеріальними втратами і підривом престижу французьких літераторів, спричиненими неймовірним читацьким успіхом «Quo vadis» у цій країні. Польський романіст став такою самою жертвою, якою до цього скандинавські, а пізніше, після Другої світової війни, американські письменники. Тут, безумовно, треба визнати, що найбільш радикальна критика Сенкевичевого роману є необгрунтованою і безпідставною.

Ростислав Радишевський